Розвиток підприємництва як фактор росту національної економіки

RESPONSIBLE MARKETING IN THE CONTEXT OF GLOBAL CLIMATE CHALLENGES: ETHICAL COMMUNICATION AND SUSTAINABLE CONSUMER ENGAGEMENT

Azemour Rachid — вт, 06 січ 2026 00:00:00 +0200

Climate change is one of the most urgent global challenges of the 21st century, affecting ecosystems, economies, and societies worldwide. Rising global temperatures, extreme weather events, and the depletion of natural resources have created unprecedented pressure on governments, organizations, and individuals to take immediate and effective action. Businesses, in particular, are expected to go beyond traditional profit-oriented strategies and actively contribute to environmental sustainability. In this context, marketing assumes a pivotal role in shaping consumer perceptions, promoting sustainable behaviors, and influencing public discourse on climate-related issues.

Responsible marketing, as a strategic approach, emphasizes the integration of ethical principles, transparency, and environmental stewardship into marketing practices. Unlike traditional marketing, which often prioritizes sales and brand promotion, responsible marketing seeks to balance business objectives with societal and environmental responsibilities. It involves communicating honestly about a company’s sustainability efforts, avoiding misleading claims or greenwashing, and engaging consumers in meaningful ways that promote environmentally conscious choices.

The concept has evolved in response to growing consumer awareness, regulatory pressures, and global sustainability challenges. According to Kotler and Keller (2021), responsible marketing requires that companies adopt ethical communication, transparency, and honesty in their claims about products and services. This means avoiding deceptive advertising, exaggeration of sustainability benefits, or manipulative tactics designed solely to boost sales.

Key elements of responsible marketing include:

Ethical Product Development – Offering products that minimize environmental impact and promote social responsibility.
Transparent Communication – Clearly informing consumers about the environmental and social implications of products and services.
Consumer Engagement – Actively involving customers in sustainability initiatives and encouraging environmentally responsible behaviors.
Accountability and Reporting – Measuring and communicating sustainability performance, often through corporate social responsibility (CSR) reports or third-party certifications.

Several studies highlight that responsible marketing not only strengthens brand image but also fosters long-term consumer trust and loyalty. For instance, companies like Patagonia and The Body Shop have successfully aligned their marketing strategies with sustainability principles, resulting in strong consumer engagement and brand advocacy.

Climate change poses significant risks and challenges to business operations, supply chains, and market stability. Rising global temperatures, increased frequency of extreme weather events, and resource scarcity have created both threats and opportunities for companies worldwide. Organizations are now being called upon to demonstrate environmental responsibility as part of their core business strategy, not merely as a peripheral CSR activity.

The corporate role in addressing climate change can be categorized into three dimensions:

Mitigation – Reducing carbon footprint and environmental impact through sustainable practices, renewable energy adoption, and efficient resource management.
Adaptation – Adjusting business operations and supply chains to respond to the effects of climate change, such as extreme weather or water scarcity.
Advocacy and Education – Raising awareness among consumers and stakeholders about environmental issues and promoting collective action.

Companies are increasingly held accountable by governments, NGOs, and consumers to participate in climate action. For example, international frameworks such as the Paris Agreement set clear targets for greenhouse gas reductions, influencing corporate policies and marketing practices. Firms that fail to align with sustainability expectations risk reputational damage, loss of market share, and decreased consumer trust.

Moreover, climate-conscious consumers are becoming a driving force for change. They prefer brands that demonstrate authentic environmental responsibility, which reinforces the importance of integrating sustainability into marketing strategies. Marketing, therefore, becomes not just a promotional tool, but a mechanism for communicating corporate responsibility and engaging stakeholders in climate-positive behavior.

Green marketing refers to the promotion of products, services, or corporate initiatives based on environmental benefits. It is an essential component of responsible marketing, as it allows companies to differentiate themselves in increasingly eco-conscious markets. Green marketing strategies often include eco-labeling, sustainable packaging, energy-efficient products, and campaigns that emphasize environmental stewardship.

However, the practice is not without risks. Greenwashing occurs when companies make misleading or exaggerated claims about the environmental benefits of their products or operations. Delmas and Burbano (2011) define greenwashing as a strategy that misleads stakeholders regarding the company’s environmental performance. Examples include overstating the use of recycled materials, claiming carbon neutrality without evidence, or promoting minor eco-friendly initiatives as central to the brand’s sustainability missio.

Greenwashing can have severe consequences, including:

Loss of consumer trust and brand loyalty.
Negative media exposure and reputational damage.
Legal sanctions in regions with strict advertising and environmental regulations.

To avoid greenwashing, companies should adopt transparent, verifiable, and honest communication strategies. This includes:

Using third-party certifications and eco-labels to validate environmental claims.
Providing measurable and evidence-based sustainability performance data.
Communicating both achievements and areas for improvement, demonstrating accountability.

Several companies have successfully implemented green marketing without greenwashing. For example, Unilever communicates the environmental and social impact of its products through the Sustainable Living Plan, combining marketing with measurable sustainability outcomes. Similarly, IKEA uses product labeling to inform consumers about energy efficiency, recycled content, and environmental impact, ensuring credibility in its claims.

Ultimately, the integration of responsible marketing, effective green marketing, and avoidance of greenwashing is crucial for businesses to contribute meaningfully to climate action while maintaining consumer trust and market competitiveness

Responsible marketing is not merely a promotional tactic; it is a strategic approach that aligns business objectives with environmental and social responsibilities. Companies that adopt transparent, ethical, and engaging marketing practices can influence consumer behavior, strengthen brand credibility, and contribute to global climate action. The integration of sustainability into marketing strategies is essential for creating long-term value for both organizations and society.

РОЛЬ ФІСКАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ У СТИМУЛЮВАННІ САМОРОЗВИТКУ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД

Є Бірюков — вт, 06 січ 2026 00:00:00 +0200

Сучасні умови соціально-економічного розвитку територій зумовлюють необхідність переосмислення ролі фіскальної політики у забезпеченні регіонального зростання. В умовах посилення процесів децентралізації управлінських повноважень фіскальні стимули та мотиваційні механізми набувають нового змісту як інструменти формування фінансової спроможності територіальних громад, підвищення їх інноваційної активності та мобілізації внутрішнього потенціалу розвитку. Фіскальні механізми створюють підґрунтя для мобілізації внутрішнього потенціалу громад, активізації інноваційних процесів та підвищення рівня економічної самостійності територій.

Попри запровадження в Україні окремих фіскальних інструментів, рівень їх ефективності залишається обмеженим, що зумовлено відсутністю комплексного підходу, інституційної узгодженості та належних цифрових механізмів оцінювання результативності. Недостатня інтеграція стратегій фіскального стимулювання із сучасними можливостями гальмує процеси саморозвитку територій, особливо в умовах економічної нестабільності. У зв’язку з цим актуалізується необхідність наукового обґрунтування підходів до оптимізації впливу фіскальних стимулів на саморозвиток територій.

У результаті реалізації реформи децентралізації в Україні сформовано нову систему територіальних громад, які стали основними суб’єктами місцевого самоврядування та провідними учасниками процесів саморозвитку [2; 4]. Відтак, особливої актуальності набувають питання забезпечення фінансової спроможності громад, зокрема через ефективне наповнення місцевих бюджетів. Податкові надходження є ключовим джерелом фінансової автономії, що визначає здатність місцевих органів влади надавати якісні послуги, реалізовувати соціальні та інфраструктурні проєкти, створювати сприятливе середовище для підприємницької діяльності, залучення інвестицій і впровадження цифрових технологій [5].

У 2024 р. доходи місцевих бюджетів України зросли на 4,8 % порівняно з попереднім роком і становили 709,1 млрд. грн. [1]. Аналіз структури доходів свідчить про значну залежність територіальних громад від податку на доходи фізичних осіб (ПДФО) та міжбюджетних трансфертів, що відображає низький рівень податкової автономії більшості громад. ПДФО залишається основним джерелом формування місцевих бюджетів (36,3 % загальних надходжень), тому будь-які зміни у його адмініструванні мають системний вплив на фінансову стійкість територій. Водночас частка субвенцій і дотацій з державного бюджету залишається значною (понад 26 %), що підкреслює необхідність поступового зменшення трансфертної залежності шляхом розширення власної доходної бази [1]. Водночас надходження від ПДФО у 2024 р. скоротилися на 11 % порівняно з попереднім періодом і становили 257,5 млрд. грн., що свідчить про потребу вдосконалення механізмів адміністрування цього податку та пошуку альтернативних джерел доходів місцевих бюджетів.

Проведений аналіз свідчить, що ефективність функціонування територіальних громад значною мірою визначається станом їх фінансової бази та структурою доходів місцевих бюджетів. Хоча процеси децентралізації в Україні сприяли зміцненню інституційної спроможності місцевого самоврядування, значна залежність громад від податку на доходи фізичних осіб і міжбюджетних трансфертів вказує на низький рівень податкової автономії. Зниження обсягів надходжень від ПДФО у 2024 році засвідчує вразливість існуючої системи фінансового забезпечення територій до економічних коливань та змін у податковій політиці.

Для забезпечення саморозвитку територій необхідним є підвищення рівня підприємницької активності, що може бути досягнуте шляхом реалізації комплексу заходів фіскального та інституційного характеру, зокрема:

- зменшення податкового навантаження на суб’єктів малого та середнього підприємництва;

- стимулювання створення нових робочих місць з метою підвищення рівня зайнятості територій та працевлаштування внутрішньо переміщених осіб;

- формування сприятливого інвестиційного середовища для залучення додаткових фінансових ресурсів у територіальний розвиток;

- активізації реалізації інфраструктурних проєктів, у тому числі на засадах публічно-приватного партнерства, з метою підвищення ефективності використання територіального потенціалу.

У той же час необхідно відзначити, що сучасні умови територіального розвитку від місцевої влади поставили такі виклики, як:

- зміцнення фінансової автономії територіальних громад, що забезпечує їхню здатність самостійно формувати й використовувати ресурси для надання суспільних благ населенню;

- створення передумов для більш повного задоволення потреб місцевого населення шляхом наближення управлінських рішень до громадян;

- підвищення рівня відповідальності органів місцевого самоврядування перед жителями відповідних адміністративно-територіальних одиниць за результати прийнятих рішень;

- посилення стимулів для державного сектору щодо своєчасного реагування на суспільні запити та потреби громадян;

- формування конкурентного середовища між різними рівнями місцевої влади за трудові ресурси, виробничі фактори та споживачів суспільних благ;

- розбудова ефективної системи фінансового вирівнювання, спрямованої на стимулювання збалансованого соціально-економічного розвитку територій;

- підвищення професійної компетентності та управлінської спроможності органів місцевого самоврядування у процесі планування й реалізації заходів територіального розвитку;

- забезпечення динамічності та інноваційності системи місцевого управління, що сприяє експериментуванню та впровадженню нових підходів у наданні публічних послуг;

- удосконалення системи розподілу владних повноважень між різними рівнями управління з метою забезпечення їхньої збалансованості та ефективної взаємодії.

Для підвищення фінансової стійкості та самодостатності громад необхідним є впровадження комплексних стратегій фіскального стимулювання, інтегрованих із цифровими інструментами моніторингу та управління. Оптимізація фіскальних механізмів з урахуванням цифрових можливостей сприятиме підвищенню прозорості бюджетних процесів, ефективнішому використанню місцевих ресурсів і, як наслідок, прискоренню процесів саморозвитку територій.

ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ ТА ОХОРОНА ЗДОРОВ’Я: РЕГІОНАЛЬНИЙ АНАЛІЗ В УМОВАХ ВІЙНИ

Ю Вдовіна — вт, 06 січ 2026 00:00:00 +0200

В умовах війни особливо важливим є ефективний розподіл фінансових ресурсів. Попри значні витрати на оборону, держава має забезпечити належне фінансування медицини. Зростає кількість поранених та осіб з хронічними травмами, які потребують реабілітації. Розвиток медичних послуг, відновлення інфраструктури та забезпечення лікарень обладнанням і кадрами визначають якість життя населення та здатність держави зберігати людський потенціал.

Наукові дослідження регіонального розвитку охоплюють оцінку соціально-економічного розвитку регіонів методами багатовимірного рейтингування [1], інноваційної активності [2] та промисловості методами симультативного моделювання [3], сільського господарства методами панельного моделювання [4], аналіз диспропорцій та стійкості регіональних ринків праці України методами таксономічного аналізу [5] тощо.

Для проведення аналізу були використані статистичні дані, отримані з офіційних джерел Державної служби статистики України [6], а також з Центру громадського здоров’я Міністерства охорони здоров’я України [7]. Вони включають показники інноваційної активності промислових підприємств, витрат на наукові дослідження і розробки (R&D), витрат на інновації, а також медичні індикатори за 2024 рік. При цьому слід враховувати, що частина регіонів не брала участь у таксономічному аналізі через відсутність даних, що зумовлено воєнним станом, неповною звітністю підприємств та конфіденційністю інформації.

Методологія дослідження ґрунтується на комплексному підході з використанням таксономічного аналізу. Завершальний етап – таксономічна оцінка, що перетворила ключові індикатори (інновації, витрати на R&D, медична допомога, кваліфікація лікарів) у єдиний узагальнений показник, який став основою рейтингу областей.

У 2024 році інноваційна активність промислових підприємств України демонструвала стабільне зростання попри економічні виклики, спричинені воєнними подіями та загальним зниженням інвестиційної привабливості країни. Найвищі результати за інтегральним рейтингом інноваційної активності отримали м. Київ, Дніпропетровська, Харківська, Львівська та Одеська області. Ці регіони зберігають лідерство завдяки високій концентрації наукових установ, промислових підприємств і кваліфікованих кадрів. Серед областей України друге місце посіла Дніпропетровська область, де функціонувало 71 інноваційно активне підприємство, обсяги витрат на наукові дослідження та розробки перевищили 2,7 млрд грн, а на інновації — 1,4 млрд грн. Регіон вирізняється потужною промисловою базою та активним впровадженням цифрових і енергозберігаючих технологій.

Львівська та Харківська області активно розвивали ІТ-індустрію, біотехнології та електроніку, що пояснює збільшення частки інноваційно активних підприємств і позитивну динаміку витрат на дослідження. Імовірно, саме завдяки університетському середовищу та міжнародним грантовим програмам ці регіони залишаються серед лідерів.

Волинська, Тернопільська та Чернівецька області показали певний прогрес, що можна пов’язати з активізацією малого бізнесу, розвитком локальних індустріальних парків і залученням грантових коштів від міжнародних організацій, спрямованих на підтримку регіонального підприємництва. Важливу роль відіграло розширення програм державної підтримки для малого та середнього бізнесу, які стимулюють використання нових технологій у виробництві, енергозбереженні та сфері охорони здоров’я.

Водночас у Донецькій і Луганській областях рівень інноваційної діяльності залишається низьким через обмеження виробничих потужностей, руйнування інфраструктури та високі безпекові ризики. Проте навіть у цих регіонах можна відзначити поодинокі ініціативи — наприклад, створення дистанційних центрів технічної підтримки, перенесення виробничих процесів у безпечніші області та спроби підприємців зберегти кадровий потенціал. У перспективі, після стабілізації ситуації, ці регіони можуть отримати державну підтримку для відновлення промислового сектору через інноваційні кластери, орієнтовані на військову та медичну інженерію.

Загалом можна припустити, що у 2024 році інноваційний розвиток України переходить у фазу структурної трансформації: регіони з потужною промисловою базою та освітніми центрами посилюють свої позиції, а державна політика стимулювання інновацій поступово починає формувати нові кластери зростання. Підвищення уваги до медичної сфери, фінансування досліджень і впровадження технологій подвійного призначення (для оборони та цивільної медицини) може стати одним із ключових трендів найближчих років.

СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІЙ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

А Гавронський — вт, 06 січ 2026 00:00:00 +0200

Актуальність проблематики стимулювання інноваційного розвитку територій у сучасних умовах є надзвичайно високою. Інноваційна діяльність виступає визначальним чинником забезпечення конкурентоспроможності, економічної стійкості та довгострокового зростання як на національному, так і на регіональному рівнях. В умовах глобалізаційних процесів і динамічних змін зовнішнього середовища територіальні громади мають формувати нові підходи до підвищення інвестиційної привабливості, створення робочих місць і забезпечення належного рівня життя населення.

Відновлення українських територій має здійснюватися відповідно до сучасних європейських принципів і стандартів, які передбачають екологічність, енергоефективність і раціональне використання ресурсів. Основні напрями інноваційного розвитку територій доцільно орієнтувати на покращення економічних, соціальних і екологічних показників регіонів, зокрема шляхом:

- цифровізації економіки, яка охоплює впровадження цифрових бізнес-платформ для розширення можливостей малих і середніх підприємств, а також розвиток кібербезпеки, фінансових технологій, дистанційної освіти й електронного управління;

- розвитку Smart-територій (смарт-міст і смарт-сіл), що передбачають застосування інтелектуальних цифрових систем управління міськими ресурсами – транспортом, енергетикою, послугами – із забезпеченням доступу до них навіть у віддалених населених пунктах;

- запровадження системи електронного урядування, що спрощує надання адміністративних послуг, підвищує їх доступність і зменшує рівень бюрократизації державного управління;

- реалізації принципів сталого розвитку, орієнтованих на збереження природних ресурсів, екологізацію виробництва та використання відновлюваних джерел енергії (сонячної, вітрової, гідроенергетики);

- розбудови інноваційних екосистем і кластерів, заснованих на співпраці влади, бізнесу, наукових установ і університетів, а також підтримки стартапів і малого бізнесу через фінансові стимули, консультаційну підтримку та податкові пільги;\

- розвитку людського капіталу шляхом реалізації освітніх і наукових програм, що відповідають потребам сучасної економіки, а також підтримки дослідницьких центрів, які забезпечують підготовку кадрів для високотехнологічних галузей, зокрема IT, оборонної сфери та зеленої енергетики;

- формування “розумної” інфраструктури, що включає інтелектуальні транспортні системи та інноваційні рішення в будівництві, логістиці, енергетиці та урбаністиці. Це особливо важливо для відновлення територій, постраждалих від воєнних дій, і підвищення їхньої стійкості до майбутніх ризиків.

Реалізація наведених напрямів сприятиме посиленню інноваційного потенціалу територій, підвищенню їх інвестиційної привабливості та створенню сприятливих умов для соціально-економічного зростання.

В умовах військової агресії російської федерації проти України інноваційний розвиток територій набуває особливої ваги, оскільки забезпечує адаптацію економіки до нових викликів, підвищує стійкість громад та сприяє післявоєнному відновленню регіонів і держави загалом. Політика децентралізації, яку реалізують багато країн, зокрема й Україна, розширює повноваження органів місцевого самоврядування у сфері соціально-економічного розвитку.

ІННОВАЦІЙНІ ПІДХОДИ ДО УПРАВЛІННЯ РЕСУРСНИМ ПОТЕНЦІАЛОМ ПІДПРИЄМСТВ ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ В УМОВАХ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ

С Голубов , Н Франко — вт, 06 січ 2026 00:00:00 +0200

Сучасна економічна реальність відзначається значними турбулентними процесами, які зумовлені швидкими трансформаціями споживчої поведінки, нестабільністю вартості виробничих ресурсів, загостренням конкурентного протистояння та глибинними структурними змінами у вітчизняній господарській системі. У таких обставинах проблематика результативного управління ресурсною базою господарюючих суб'єктів переходить у категорію пріоритетних завдань, адже саме раціоналізація використання наявних можливостей визначає здатність підприємств пристосовуватися до турбулентності зовнішніх умов і утримувати стійкі ринкові позиції.

Вивчення ресурсної бази підприємств харчопереробної галузі виявляє істотні можливості для покращення результативності задіяння матеріально-технічних, грошових та людських активів. Особливо актуальною стає необхідність побудови адаптивних управлінських механізмів, спроможних швидко відповідати на ринкові коливання. Вивчення практичної діяльності суб'єктів рибопереробки демонструє, що класичні управлінські підходи до роботи з ресурсами виявляються малоефективними за умов високої непередбачуваності, що актуалізує необхідність розробки нестандартних управлінських концепцій.

Для детального вивчення було обрано ТОВ «Айсберг-Фіш», на базі якого проведено всебічний аналіз результативності управління ресурсною базою організації. Застосування факторних та таксономічних аналітичних інструментів дало змогу встановити, що продуктивність використання ресурсів перебуває на задовільному рівні, а найбільшими проблемними сферами виступають недостатні темпи обігу оборотних коштів та обмеженість асортиментної лінійки. Фінансово-господарський аналіз продемонстрував відносну стабільність функціонування організації, водночас виявив потребу в оновленні виробничої бази та вдосконаленні маркетингових підходів.

Для підвищення результативності управління ресурсною базою розроблено систему нестандартних заходів, орієнтованих на диверсифікацію виробничого процесу та вдосконалення збутової системи. Перша складова передбачає запуск нового асортименту рибних паст із прісноводної сировини під комерційною назвою «Русалочка річна». Новаторський характер продукції визначається застосуванням нетипових для українського споживчого ринку комбінацій складників та спрямуванням на покупців, які віддають перевагу натуральності, значній поживній цінності та неординарним смаковим якостям.

Розроблено чотири асортиментні позиції рибних паст: перша містить сомову рибу у поєднанні із запеченими овочами, друга виготовляється із додаванням ікри товстолобика за класичною рецептурою, третя включає коропа з грибними інгредієнтами, четверта характеризується присутністю подвійної ікри. При створенні кожної позиції враховувалися сучасні вимоги до здорового харчування, забезпечено збалансований склад поживних речовин. Відсутність прямих аналогів серед конкурентів на вітчизняному ринку створює передумови для встановлення цінової політики преміум-класу та формування принципово нової товарної ніші.

Другий напрям удосконалення діяльності підприємства пов'язаний із трансформацією маркетингової роботи шляхом активного залучення сучасних цифрових каналів збуту продукції. Планується впровадження адресної реклами у мережах соціальної комунікації, створення інтернет-платформи для здійснення прямої торгівлі, використання електронних інструментів маркетингових комунікацій та формування контент-майданчика для постійного діалогу з потенційними покупцями. Перехід маркетингу у цифровий формат відкриває можливості для суттєвого збільшення географії присутності на ринку, інтенсифікації руху товарних запасів та налагодження безпосередніх зв'яків зворотного інформування від споживачів.

Економічна аргументація розроблених заходів виконана із застосуванням інструментів інвестиційного аналізу. Сукупний розмір потрібних капіталовкладень складає 2,8 млн грн, де переважна частка направляється на закупівлю виробничих потужностей. Обчислення продемонстрували значну економічну доцільність ініціативи: чиста дисконтована вартість має позитивне значення, внутрішня ставка прибутковості складає 16,8%, коефіцієнт прибутковості капіталовкладень дорівнює 1,34, а період повернення інвестицій становить 2,9 року.

Прогнозні обчислення свідчать про можливість нарощування обсягів збуту товарів на 20% протягом дванадцяти місяців після реалізації нововведень. Передбачається підвищення рентабельності реалізації на 3,5 відсоткових пункти, покращення коефіцієнтів оборотності активів на 14%, зростання продуктивності трудових ресурсів на 12%. Втілення розроблених заходів матиме комплексний позитивний ефект на різноманітні компоненти ресурсної бази: оптимізується структура джерел фінансового забезпечення, підвищиться результативність задіяння матеріально-технічних ресурсів, активізується мотиваційна система персоналу.

Слід зазначити, що реалізація пропонованих заходів приноситиме не лише короткотермінові фінансові ефекти, але й сприятиме зміцненню довгострокових конкурентних позицій підприємства. Вихід у нові асортиментні сегменти знижує ризики від інтенсивної цінової конкуренції, характерної для традиційних ринкових ніш, тоді як впровадження сучасних цифрових маркетингових інструментів забезпечує здатність оперативно реагувати на зміни у вподобаннях споживачів. Створена управлінська система роботи з ресурсним потенціалом характеризується значною гнучкістю та спроможністю швидко трансформуватися відповідно до змін у зовнішньому бізнес-середовищі.

Отримані у ході дослідження результати демонструють, що успішне нарощування ресурсного потенціалу підприємств харчопереробного сектору в умовах значної невизначеності вимагає комплексного підходу, що поєднує впровадження продуктових інновацій, технологічну модернізацію виробничих потужностей, цифрові трансформації у сфері маркетингу та побудову гнучких управлінських систем. Запропоновані методичні підходи до аналізу ефективності використання ресурсного потенціалу можуть знайти застосування на підприємствах інших галузей харчової промисловості, що підвищує практичну значущість проведеного дослідження.

МОДЕЛІ ПРОГНОЗУВАННЯ ФІНАНСОВИХ РИЗИКІВ ІЗ ВИКОРИСТАННЯМ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В УМОВАХ ДИДЖИТАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ

Н Давиденко , С Новицька — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Сучасна економіка переживає інтенсивну диджиталізацію, що кардинально трансформує фінансовий сектор. Зростання обсягів даних (Big Data), швидкості транзакцій та комплексності фінансових інструментів генерує як нові можливості, так і підвищені ризики. У таких умовах традиційні статистичні та економетричні моделі управління ризиками демонструють недостатню гнучкість та точність. На передній план виходить штучний інтелект (ШІ) та його суміжні галузі, зокрема машинне навчання (Machine Learning, ML) і глибоке навчання (Deep Learning, DL), які пропонують інноваційні та високоефективні підходи до прогнозування та мінімізації фінансових загроз [1]. Інтеграція ШІ в ризик-менеджмент стає ключовим чинником підвищення фінансової стійкості підприємств та фінансових інституцій.

Як зазначають Zhihan L. та ін. [2], диджиталізація фінансової сфери (FinTech) призвела до генерації величезного масиву неструктурованих і структурованих даних у режимі реального часу. Цей інформаційний потік охоплює не лише традиційні фінансові звіти, але й дані про поведінкові патерни клієнтів (онлайн-банкінг), соціальні медіа, макроекономічні індикатори, новинні агрегатори та геополітичні події. З іншого боку, перехід до онлайн-банкінгу та автоматизації процесів підвищує рівень кіберризиків та ризику шахрайства.

ШІ є ключовим інструментом для деконструкції Big Data у фінансовому полі, оскільки здатен вилучати складні, нелінійні патерни та аномальні відхилення, які залишаються поза увагою стандартного статистичного аналізу. Це фундаментально переорієнтовує ризик-менеджмент з реактивної функції на прогностичну, критично підвищуючи точність моделювання фінансових тенденцій та ідентифікації потенційних криз.

Застосування ШІ в прогнозуванні фінансових ризиків охоплює низку ключових напрямів, де задіюються специфічні методи машинного та глибокого навчання, а саме:

Прогнозування кредитного ризику. Традиційні скорингові моделі здійснюють оцінку кредитоспроможності на основі обмеженого набору історичних даних. Моделі на основі ШІ (наприклад, метод опорних векторів (SVM), логістична регресія та нейронні мережі) використовують значно ширший спектр інформації [3]. Так, банк JPMorgan Chase (JPMC) активно використовує моделі машинного навчання для більш комплексної оцінки кредитоспроможності позичальників. Інтеграція ШІ дозволила фінансовому гіганту на 30% підвищити точність прогнозування ризиків та досягти значного скорочення рівня дефолтів за кредитами, аналізуючи не лише традиційні дані, але й поведінкові патерни в реальному часі [4].
Управління ринковим ризиком та прогнозування волатильності. Для прогнозування ринкових умов, цінових коливань та оптимізації інвестиційних стратегій застосовують моделі глибокого навчання, зокрема рекурентні нейронні мережі (RNN) та моделі довгої короткочасної пам’яті (LSTM). Ці моделі виявляються ефективними для аналізу часових рядів, оскільки здатні акумулювати послідовності даних та ідентифікувати складні нелінійні взаємозв’язки, що є критично важливим для передбачення ринкових тенденцій [5]. Одним із найвідоміших прикладів інтеграції аналітичних технологій у фінансах є платформа Aladdin, розроблена BlackRock. Система поєднує багатофакторний аналіз, моделювання портфелів і стрес-тестування активів, надаючи клієнтам інструменти проактивного управління ринковим і ліквіднісним ризиком. Aladdin охоплює десятки трильйонів доларів активів, що робить її центром багатьох глобальних інвестиційних стратегій [6, 7].
Виявлення шахрайства та операційного ризику. Штучний інтелект (ШІ) відіграє критичну роль у забезпеченні кібербезпеки та протидії фінансовим злочинам. Для ефективної ідентифікації шахрайства використовуються алгоритми неконтрольованого навчання (Unsupervised Learning) та спеціалізовані методи виявлення аномалій. Ці інтелектуальні системи здатні здійснювати блискавичний аналіз мільйонів транзакцій щосекунди. Метою такого аналізу є виявлення нетипових операцій, нехарактерних патернів руху коштів та інших відхилень від норми, які можуть бути індикаторами як цілеспрямованих кібератак, так і внутрішнього шахрайства. Наприклад, платіжна система PayPal застосовує Deep Learning та неконтрольоване навчання для аналізу мільйонів транзакцій щосекунди. Завдяки ШІ-моделям, що постійно навчаються та адаптуються, компанія суттєво підвищила точність виявлення шахрайства (наприклад, у деяких внутрішніх тестах точність моделей було збільшено на 6%) та запобігає багатомільярдним збиткам, ідентифікуючи аномалії в поведінкових сигналах користувачів і адаптуючись до нових схем шахрайства в режимі реального часу [8, 9].

Таким чином, подальший розвиток методології прогнозування фінансових ризиків в умовах глобальної диджиталізації вимагає подолання феномену «чорного ящика». Це зумовлює перехід від високоточних моделей DL, які викликають регуляторні сумніви, до наскрізних гібридних агентних систем (НГАС), які гарантують і прогностичну силу, і прозорість рішень. Ці системи поєднуватимуть високу прогностичну потужність DL для виявлення складних аномалій з інтерпретованим ШІ (XAI) та поведінковим моделюванням (Agent-Based Modeling), що дозволить не лише точно прогнозувати ризик, але й автоматично надавати обґрунтоване юридично значуще пояснення причинно-наслідкових зв’язків ризикової події, задовольняючи регуляторні вимоги.

Також, вважаємо, що ключова проблема інтеграції ШІ у фінансовий сектор лежить не в технологічній площині, а в нормативно-етичній. Сучасні фінансові установи не можуть дозволити собі прийняття критичних рішень (наприклад, відмова у кредиті чи блокування транзакції) на основі алгоритму, який не може бути аудійований та пояснений регулятору або клієнту. Домінування у майбутньому отримають не просто найточніші, а найбільш відповідальні та прозорі ШІ-моделі, що здатні інтегрувати фактор людської логіки та регуляторної вимоги у свій вихідний результат. Фактично, ризик-менеджмент трансформується з завдання прогнозування у завдання комплексної прозорої аргументації ризику.

Отже, цифровізація фінансового сектора виявила обмеженість традиційних економетричних і статистичних моделей у відтворенні багатовимірних ризикових процесів ринку. Майбутнє належить гібридним моделям, які поєднують нелінійну прогностичну силу ШІ з прозорістю та інтерпретованістю класичних методів (XAI). Такий підхід є не лише технологічною інновацією, а й регуляторною вимогою, необхідною для підтримання фінансової стабільності. Роль ризик-менеджера еволюціонує від оператора даних до архітектора алгоритмічних систем, що відповідає за етичність і валідність ШІ-рішень. Водночас кібербезпека перетворюється на ключовий фінансовий ризик, адже компрометація даних і кібератаки загрожують цілісності фінансової системи. Фінансові установи, які першими інтегрують пояснювані (XAI) та проактивні ШІ-моделі (як у практиці J.P. Morgan Chase і BlackRock), отримають стійку конкурентну перевагу, знижуючи ризики та підвищуючи ефективність управління капіталом.

ЦИРКУЛЯРНА ЕКОНОМІКА, ЯК РУШІЙНА СИЛА РОЗВИТКУ МАЛОГО І СЕРЕДНЬОГО БІЗНЕСУ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

С Тульчинська , О Денисенко — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Однією з передових економічних моделей сучасності є циркулярна економіка. У рамках даного дослідження представлено коротку характеристику витоків, ключових рис і потенціалі імплементації ключових засад циркулярної економіки для розвитку малого та середнього бізнесу в умовах воєнного стану.

Поняття циркулярної економіки сформувалося наприкінці 1960-х рр. і набуло поширення після офіційного впровадження в ЄС. Вона передбачає раціональне використання ресурсів шляхом їх повторного застосування, ремонту, відновлення та переробки. На відміну від лінійної моделі, циркулярна спрямована на збереження цінності матеріалів і повернення відходів у виробництво. Її суть полягає у переході від підходу «взяти - зробити - утилізувати» до принципів «зменшувати - використовувати повторно - переробляти» – зменшення споживання ресурсів, продовження терміну служби продукції та відновлення природних систем через повторне використання матеріалів.

Перехід до циркулярної економіки супроводжується певними викликами: значними початковими інвестиціями, потребою змін у бізнес-моделях, конкуренцією з лінійною економікою, технологічними труднощами переробки, а також недостатньою обізнаністю споживачів. Проте ці перешкоди можна подолати за умови державної підтримки, розвитку інновацій, освіти та зміни споживчої культури.

Циркулярна економіка є основним чинником сталого розвитку [1]. У цьому процесі малий бізнес може стати його рушійною силою, впроваджуючи інновації, формуючи локальні виробничі цикли та популяризуючи екологічно відповідальні практики. Забезпечення сприятливих вимог для підприємств є важливим кроком до побудови стійкої й екологічної економіки.

На початок 2024 року індекс активності малого бізнесу становив 37,3– вище, ніж у попередньому періоді, але все ще нижче пікового значення серпня 2023 року. Попри стабільні обсяги замовлень і виробництва, підприємства зберігали обережність і не формували додаткових запасів. Прогнози на 2024 рік були більш оптимістичними: очікувалося зростання активності на 20,7% . Понад половина малих підприємств планувала розширення штату, що свідчило про поступове відновлення та ключову роль людського капіталу [2].

Саме малий бізнес, завдяки своїй здатності до швидкої адаптації та впровадження нового, має потенціал стати ключовою рушійною силою для переходу до циркулярної економіки. Малі підприємства здатні швидко адаптуватися, випробовують нові моделі роботи та залучають споживачів до екологічних практик. Взаємодія малого бізнесу з великими компаніями, державними структурами та громадським сектором забезпечує обміну досвіду та впровадженню ефективних рішень. Таким чином, невеликі компанії не лише впроваджують принципи циркулярності у свою діяльність, а й здатні задавати напрям змін, демонструючи їхні довгострокові переваги.

Циркулярна економіка створює значні можливості для малого бізнесу, допомагаючи більш ефективно використовувати ресурси, скорочувати витрати та впроваджувати інноваційні моделі роботи. Перехід на вторинне використання ресурсів, переробку сміття та зменшення енергоспоживання дає змогу оптимізувати виробництво. Запровадження таких підходів, як оренда, ремонт чи вторинна переробка, розширює ринки та підсилює конкурентність підприємств. Зростання екологічної свідомості споживачів разом із державною підтримкою робить циркулярні рішення ще вигіднішими, посилюючи репутацію бізнесу та відкриваючи доступ до додаткових стимулів.

Для малого бізнесу перехід до циркулярної економіки має низку труднощів таких як: брак фінансів, технічні обмеження, нестача знань, недосконалі регуляції, потребою змінювати бізнес-модель та впливом звичних моделей споживання. Водночас ці бар’єри можна подолати завдяки кращому доступу до фінансування, технічній та освітній підтримці, вдосконаленню законодавства, активній інформаційній роботі й розвитку партнерств. Комплексний підхід до розв’язання цих проблем дозволить малим підприємствам ефективно впроваджувати принципи циркулярності, що позитивно позначиться на сталому розвитку та зменшить екологічний вплив.

У 2024 році було ухвалено Стратегію відновлення, сталого розвитку та цифрової трансформації малого й середнього бізнесу, а також операційний план на 2024 - 2027 роки для її впровадження. Документ створили у співпраці з підприємцями, громадським сектором та експертами, що дало змогу заручитися підтримкою міжнародних партнерів. Стратегія робить акцент на “зеленому переході”, цифровізації, сталому розвитку та інклюзивності бізнесу. Одним із ключових результатів стало формування «Альянсу стійкості МСБ України», який об’єднує зусилля для зміцнення підприємницької екосистеми країни. Ключовим елементом реалізації стратегії є формування сприятливих умов для впровадження принципів циркулярної економіки в бізнес-моделі малих підприємств, що сприятиме їхній конкурентоспроможності на міжнародному рівні.

Український малий бізнес володіє значним потенціалом до впровадження екологічних і інноваційних технологій відповідно до принципів сталого розвитку. Багато підприємств уже застосовують елементи циркулярної економіки у виробництві, закупівлях, створенні продукції та упаковки, а також у маркетингу. Співпраця між компаніями допомагає формувати замкнені цикли, де відходи одного бізнесу стають ресурсом для іншого, що підвищує ефективність і стійкість малого підприємництва.

Якщо розглядати у контексті сталого розвитку та екологічних викликів, то концепція циркулярної економіки стає все більш актуальною, зокрема для малих підприємств. Перехід до цієї моделі має як свої суттєві переваги, так і неприємні перешкоди. Пріоритетним напрямом державної політики для впровадження циркулярних бізнес-моделей є забезпечення належної фінансової підтримки інвестиційних проектів.

Важливим етапом є залучення малого бізнесу до міжнародних екологічних ініціатив, що відкриває нові ринки та дає змогу брати участь у глобальних програмах сталого розвитку. Проте впровадження циркулярної економіки в Україні ускладнює брак фінансової підтримки для підприємців.

Окрім зазначених труднощів, малий і середній бізнес в Україні нині стикається з комплексними викликами та загрозами, зокрема війна призвела до втрати стабільних ринків збуту для підприємств, не пов’язаних із ВПК, зростання витрат на альтернативні джерела енергії та дефіциту трудових ресурсів [3].

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що малий та середній бізнес відіграє ключову роль у забезпеченні прогресивних модернізаційних процесів розвитку та перспективному відновленні національної економічної системи, зокрема за рахунок адаптивності та інноваційності вони першими інтегрують циркулярні підходи у виробничі моделі, формуючи основу стійкого розвитку та підвищуючи конкурентоспроможність держави на міжнародному рівні.

ВПЛИВ РІВНЯ ІНФЛЯЦІЇ НА РЕАЛЬНІ ДОХОДИ НАСЕЛЕННЯ

М Дергалюк , І Вишняк — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Інфляція в Україні залишається одним із ключових чинників, що визначають темпи соціально-економічного розвитку держави. Протягом останніх двох десятиліть вона неодноразово ставала як відображенням внутрішніх структурних проблем, так і реакцією на зовнішньополітичні потрясіння. На відміну від класичного уявлення про інфляцію як суто монетарне явище, український досвід демонструє, що її природа значно складніша. Вона формується під впливом поєднання монетарних, виробничо-структурних, логістичних і психологічних факторів. Саме тому інфляційні коливання в Україні відображають не лише грошово-кредитну політику, а й ефективність державного управління, рівень розвитку ринкової конкуренції та соціально-економічну адаптивність населення.

Загалом, у період з 2008 по 2024 рік Україна пережила кілька хвиль інфляційних шоків. Після світової фінансової кризи 2008–2009 років, коли інфляція перевищила 22 %, економіка почала поступово стабілізуватися. Однак події 2014–2015 років — анексія Криму, війна на Донбасі, девальвація гривні — спричинили новий інфляційний вибух. У 2015 році рівень інфляції сягнув 43,3 %, тоді як зростання номінальних заробітних плат становило лише близько 20 %. У результаті реальні доходи громадян скоротилися на понад 23 %. Це був період, коли навіть формальне підвищення зарплат і соціальних виплат не компенсувало втрату купівельної спроможності. Державна індексація доходів проводилася із запізненням, а ціни на базові товари, такі як продукти харчування, медикаменти та паливо, зростали нерівномірно. У 2016–2019 роках ситуація почала стабілізуватися завдяки впровадженню політики інфляційного таргетування Національним банком України. Середньорічна інфляція у 2019 році знизилася до 4,1 %, що стало рекордно низьким показником за останні 10 років. Реальні доходи населення зростали в середньому на 10–12 % щорічно, що свідчило про відновлення купівельної спроможності. Водночас це зростання було нерівномірним — у великих містах темпи підвищення заробітних плат значно перевищували середньоукраїнські, тоді як у сільських регіонах або малих містах приріст доходів був у межах 4–6 %. Внаслідок цього посилилася територіальна диференціація добробуту населення, яка стала помітним соціальним викликом для держави[1].

Починаючи з 2020 року, інфляційні процеси в Україні знову активізувалися. Пандемія COVID-19, порушення логістичних ланцюгів, падіння виробництва та зростання світових цін на енергоносії створили додатковий інфляційний тиск. За підсумками 2021 року інфляція становила 10 %, а вже у 2022 році, після повномасштабного вторгнення Росії, показник зріс до 26,6 %. Це було зумовлено руйнуванням інфраструктури, скороченням виробничих потужностей і зростанням витрат на логістику. При цьому номінальна заробітна плата у 2022 році зросла лише на 4,5 %, що означало фактичне падіння реальних доходів на понад 18 %. Особливо вразливими виявилися працівники бюджетної сфери, пенсіонери та внутрішньо переміщені особи, які втратили стабільні джерела доходу[2].

Варто наголосити, що інфляційний вплив проявляється не лише у загальному зростанні цін, а й у зміні структури споживання населення. У 2023 році понад половину всіх витрат українських домогосподарств становили витрати на продукти харчування. Для порівняння, у 2010 році ця частка не перевищувала 35 %. Таке зміщення структури витрат свідчить про те, що значна частина населення витрачає більшу частину доходів на задоволення базових потреб, втрачаючи можливість інвестувати у власний розвиток, освіту, охорону здоров’я або житло. Це є одним із ключових індикаторів зниження реальних доходів і погіршення соціального становища.

Інфляція має також виражений регіональний вимір. Наприклад, у 2023 році найвищі темпи зростання цін спостерігалися у південних і східних областях, де через бойові дії та логістичні труднощі суттєво подорожчали паливо, продукти та комунальні послуги. У західних регіонах, навпаки, спостерігалося активніше зростання номінальних зарплат у сфері послуг, будівництва й логістики, що частково компенсувало інфляційні втрати. У середньому по країні реальна заробітна плата у 2023 році знизилася на 5,9 %, але у прифронтових регіонах падіння перевищувало 10 %. Таким чином, інфляція не лише знижує купівельну спроможність, а й поглиблює соціально-територіальну нерівність[1].

Суттєвий вплив на реальні доходи мають інфляційні очікування населення. Опитування НБУ свідчать, що понад 70 % громадян вважають подальше зростання цін неминучим. Це створює ситуацію, коли споживачі прагнуть витрачати кошти швидше, що лише посилює інфляційний тиск. Водночас підприємці включають у ціну майбутні очікування, що призводить до самопідживлення інфляції. Психологічний фактор відіграє тут не меншу роль, ніж реальні економічні процеси. Для прикладу, після різкого зростання курсу долара в лютому 2022 року, навіть при стабілізації валютного ринку влітку того ж року, ціни на більшість імпортних товарів не знизилися, оскільки бізнес не був упевнений у довгостроковій стабільності гривні. Пенсійна система та державна соціальна політика в Україні поки не здатні ефективно компенсувати інфляційні втрати. Попри проведення щорічної індексації, рівень пенсій залишається нижчим за фактичний прожитковий мінімум. У 2024 році середня пенсія становила близько 5 500 грн, тоді як вартість споживчого кошика для літньої людини перевищила 7 000 грн. Це означає, що більшість пенсіонерів фактично живуть у стані прихованої бідності, особливо в умовах постійного підвищення цін на ліки, продукти й комунальні послуги[2].

Для робітників приватного сектора інфляційний тиск проявляється у зменшенні реальної вартості заробітної плати. Наприклад, у 2023 році номінальна зарплата зросла на 11 %, але при інфляції 12,9 % реальне зростання було від’ємним — мінус 1,7 %. Це означає, що навіть при підвищенні окладів громадяни могли купувати менше товарів і послуг, ніж роком раніше. Особливо складною ситуація залишається у сфері освіти та охорони здоров’я, де державне фінансування обмежене, а зарплати не встигають за інфляцією.Монетарна політика держави відіграє вирішальну роль у стабілізації доходів населення. У 2023 році Національний банк утримував облікову ставку на рівні 25 %, що допомогло стримати інфляцію, але водночас зменшило доступність кредитів для бізнесу та населення. У 2024 році облікова ставка була знижена до 20 %, а рівень інфляції — до 8,6 %, однак це ще не призвело до повного відновлення купівельної спроможності громадян. Реальні доходи почали зростати лише у другій половині 2024 року, коли стабілізувався валютний курс, а уряд збільшив мінімальну зарплату до 8 000 грн[1].

Отже, інфляція в Україні є не лише макроекономічним показником, а й потужним соціальним фактором, що впливає на структуру споживання, рівень нерівності та соціальну стабільність. Її наслідки проявляються через зниження купівельної спроможності, скорочення заощаджень і звуження середнього класу. Для того щоб інфляційний процес не перетворювався на фактор соціальної дестабілізації, державна політика має бути спрямована на підтримку реальних доходів через індексацію соціальних виплат, стимулювання продуктивної зайнятості та підвищення ефективності податкової системи. Лише за умов, коли темпи зростання номінальних доходів стійко перевищуватимуть темпи інфляції, можливе реальне підвищення добробуту населення, відновлення довіри до національної валюти й формування стійкої соціально орієнтованої економіки.

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ОЦІНКИ ФІНАНСОВОГО СТАНУ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ТУРБУЛЕНТНОЇ ЕКОНОМІКИ

Р Забіяка — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Фінансовий стан підприємства є ключовим показником його стабільності, конкурентоспроможності та здатності витримувати зовнішні економічні шоки. В умовах турбулентної економіки, яка характеризується високою волатильністю ринку, коливанням валютного курсу, інфляцією та зростанням невизначеності, традиційні підходи до оцінки фінансового стану на основі стандартних коефіцієнтів ліквідності, рентабельності та платоспроможності часто виявляються недостатніми.

Сучасні дослідження показують, що ефективна оцінка фінансового стану підприємства потребує комплексного підходу, який поєднує класичні фінансові показники з аналітичними методами обробки великих масивів даних. Раніше використовувані прості коефіцієнти та дискримінантні моделі поступово доповнюються інтегральними системами оцінки, які враховують широкий спектр показників та їх взаємозв’язки. Суттєвим аспектом є прогнозування фінансових труднощів на основі комплексного аналізу великих даних, що дозволяє підвищити точність оцінки фінансового стану підприємства майже до 98% у деяких дослідженнях [1,2]. Тобто, особливістю сучасного підходу до оцінки фінансового стану підприємства є активне застосування цифрових технологій як способу обробки даних.

Традиційні показники, такі як Current Ratio, Quick Ratio, Debt/Equity, ROA та ROE, і далі використовуються, проте вони не завжди здатні адекватно відобразити ризики в умовах швидких економічних змін та зовнішніх шоків. Саме тому сучасні підходи включають інтегральні індекси фінансового стану, які об’єднують численні фінансові та нефінансові показники, а також застосування сценарного аналізу та стрес-тестування для моделювання впливу шоків, таких як падіння виручки, затримки платежів або коливання валютного курсу. Крім того, сучасна аналітика великих даних дозволяє виявляти проблемні підприємства на ранніх стадіях, у тому числі так звані «зомбі-підприємства», що формально функціонують, але мають хронічну низьку платоспроможність [4].

Практика застосування сучасних методів підтверджує їх ефективність. Наприклад, у В’єтнамі використання комплексних аналітичних моделей із великими масивами фінансових даних дозволило досягти точності прогнозування фінансових труднощів підприємств близько 98% [1]. В аналізі компаній країн «Вишеградської групи» показано, що традиційні моделі оцінки банкрутства значно втратили ефективність під час пандемії 2020–2022 рр., коли з’явилися нові зовнішні ризики, включаючи локдауни та порушення ланцюгів постачання, що потребувало адаптації методів під нові реалії [2]. В Україні підприємства стикаються з високими кредитними ставками та обмеженим доступом до фінансування, що створює додаткові ризики для їх фінансової безпеки [5]. Для українських підприємств особливо актуальним є підхід, який поєднує класичні фінансові показники з інтегральними оцінками фінансової безпеки, що дозволяє враховувати як внутрішні показники (ліквідність, рентабельність, оборотність активів), так і зовнішні ризики - інфляцію, коливання валютного курсу та нестабільність попиту. Це забезпечує комплексний моніторинг фінансової стійкості та дозволяє своєчасно реагувати на потенційні кризові ситуації [5]. Поєднання класичних підходів до здійснення оцінки фінансового стану та сучасних цифрових інструментів дозволяє підприємствам максимально швидко адаптуватись до постійних змін та деструктивних чинників зовнішнього середовища.

Таким чином, сучасні підходи до оцінки фінансового стану підприємств у турбулентних умовах поєднують класичний фінансовий аналіз із сучасними аналітичними інструментами, включно з інтегральними показниками, стрес-тестами та аналітикою великих даних. Використання таких методів дозволяє підвищити оперативність управлінських рішень, виявляти ризики на ранніх стадіях і підтримувати стабільність підприємства навіть у кризових економічних умовах.

ХАРАКТЕРИСТИКА ТРАНСПОРТНО-ЛОГІСТИЧНОЇ ГАЛУЗІ УКРАЇНИ ЗА 2022–2024 РОКИ

М Зімненко — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Транспортно-логістична галузь, яка в доковідний період була ключовим фактором забезпечення економічного зростання (особливо експортного), з 2022 року перетворилася на одну з головних цілей воєнних дій. Проте прямі фізичні руйнування та блокування традиційних маршрутів призвели не до тотального колапсу, а до радикальної структурної перебудови. Галузь була змушена адаптуватися, що призвело до повної зміни географії вантажопотоків, модального розподілу та створення нової операційної реальності, де ключовим викликом став гострий кадровий голод.

Руйнування логістичної інфраструктури є свідомою стратегією економічної війни, спрямованою на ізоляцію України від світових ринків. Станом на листопад 2024 року прямі збитки транспортної інфраструктури складають $38,5 млрд. Втрати автомобільних доріг оцінюються у $28,3 млрд, залізничного транспорту в $4,3 млрд, інфраструктури портів — $0,85 млрд, авіаційної галузі — $2 млрд, приватного легкового транспорту – $2,2 млрд. Вони розподіляються вкрай нерівномірно, що створює різні типи викликів для відновлення. [1]

Збитки залізниці, хоча й значні ($4,3 млрд), є централізованими, що дозволяє АТ "Укрзалізниця" концентрувати ресурси для відносно швидкого відновлення магістралей. Натомість, збитки автомобільним шляхам ($28,3 млрд) є дисперсними – це тисячі зруйнованих локальних мостів та регіональних доріг. Така ситуація створює хронічну проблему "останньої милі": навіть за умови функціонування порту чи магістралі, доставка товару до них стає вкрай неефективною, збільшуючи витрати та час для автоперевізників.

Морська блокада в 2022 року призвела до катастрофічного падіння вантажообігу на 61% за підсумками року. Це призвело до вимушеної та негайної переорієнтації експортних потоків з морських шляхів на наземні маршрути до ЄС. [2]

Ця адаптація відбувалася у два етапи:

Етап 1: Наземні "Шляхи солідарності" (Solidarity Lanes) з 2022 року – торговельний обіг (між Україною, ЄС та третіми країнами) сягнув €125 млрд в 2023 році, а обсяг перевезених товарів перевищив 100 млн тонн. [3]

Етап 2: "Український морський коридор" з серпня 2023 р. – безпека забезпечується Силами оборони України та допоміг відновити довоєнні обсяги морського експорту. [4]

Ці зміни створили нову інтермодальну дихотомію в логістиці. З одного боку, море повернуло собі домінанту як дешевий та масовий канал для агроекспорту. З іншого – автомобільний транспорт, втративши в обсягах, парадоксально зріс у вартості перевезених вантажів (до $14,5 млрд у 2024 році), зосередившись на високовартісних товарах. [5]

Водночас переорієнтація на ЄС, яка була порятунком, перетворилася на проблему: запровадження Євросоюзом "коригувальних заходів" (квот) на українську агропродукцію означає, що логістичні ланцюги тепер впираються у політичну та регуляторну стелю, а не інфраструктурну. [2]

Загальна динаміка вантажоперевезень ілюструє глибину кризи. Попри часткове відновлення, обсяг 2024 року (354,1 млн тонн) залишався на 43% нижчим за довоєнний 2021 рік (621,3 млн тонн). Це є якісною структурною деформацією, оскільки ринок повністю втратив авіаційний та майже повністю трубопровідний сегменти, і тепер жорстко прив'язаний до експорту сировини морем та торгівлі з ЄС. Більше того, позитивна динаміка 2024 року, схоже, вичерпана: дані за початок 2025 року фіксують нове падіння обсягів (-11,3%). Це свідчить про досягнення галуззю "стелі", обмеженої структурними факторами: атаками на енергетику, пропускною здатністю кордонів та дефіцитом робочої сили. [6]

Для логістичних підприємств період дослідження став періодом боротьби за виживання, що визначався кардинальною зміною операційних викликів. Якщо спочатку домінували проблеми розриву логістичних ланцюгів через руйнування інфраструктури, безпекові ризики та зростання тарифів, то у 2023-2024 роках. ключовий обмежуючий фактор змістився з фізичного капіталу на людський капітал. Мобілізація стала критичною проблемою, спричинивши гострий дефіцит водіїв: 25% у середньому по галузі, до 50% в окремих компаніях та 30% у сфері пасажирських перевезень. Цей кадровий голод, посилений випадками мобілізації водіїв безпосередньо з маршрутів, став головним операційним ризиком, випередивши безпекові фактори. [7]

Парадоксально, але цей дефіцит персоналу перетворився на неочікуваний каталізатор подвійної модернізації. По-перше, галузь, що вважалася "чоловічою", вимушено почала масове навчання та працевлаштування жінок на посади водіїв вантажівок та автобусів, що підтримали найбільші роботодавці. По-друге, цифровізація (впровадження ІТ-рішень, як-от TMS та WMS) стала інструментом виживання, оскільки компанії змушені оптимізувати маршрути та автоматизувати процеси, щоб компенсувати нестачу персоналу. Водночас сам ринок логістичних послуг структурно розділився на три паралельні суб-ринки з різними бізнес-моделями: комерційний (обслуговування ритейлу та промисловості), гуманітарний (обслуговування міжнародної допомоги) та військовий (спеціалізовані перевезення для Сил оборони). [8]

Транспортно-логістична галузь, попри колосальні інфраструктурні збитки (понад $38,5 млрд), продемонструвала високу адаптивність. Вона успішно компенсувала морську блокаду 2022 року шляхом розвитку наземних "Шляхів солідарності" та, що важливіше, створення власного, мілітарно-забезпеченого морського коридору, який відновив масовий експорт.

У 2024–2025 рр. критичний обмежуючий фактор для логістичних підприємств остаточно змістився з інфраструктурних проблем на проблеми людського капіталу. Гострий дефіцит кваліфікованого персоналу, насамперед водіїв, спричинений мобілізацією, став головним операційним ризиком. Це діє як примусовий каталізатор для глибокої соціальної та технологічної модернізації галузі.

НАПРЯМИ ЗНИЖЕННЯ ПРИСУТНОСТІ В ЕКОНОМІЧНОМУ СЕРЕДОВИЩІ КРАЇНИ ТІНЬОВОЇ ЕКОНОМІКИ

В Зємцова — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Тіньова економіка — це сукупність легальних за своєю суттю, але навмисно необлікованих або неоподаткованих видів економічної діяльності, а також окремих нелегальних операцій, що приховуються від офіційного контролю [2]. Вона охоплює як «сіру» економіку (недекларовані доходи, заробітна плата «в конвертах»), так і «чорну» (контрабанда, корупційні схеми, нелегальне виробництво).

Оцінити її розмір складно, тому дослідники застосовують кілька підходів. Найпоширеніші методи — MIMIC-модель (аналіз латентних змінних, що відображають приховану економічну активність), монетарний підхід (аналіз попиту на готівку), електричний метод (порівняння споживання електроенергії з офіційним ВВП) і метод статистичних розривів (оцінка різниці між рівнем зайнятості, споживання та офіційними даними виробництва). Кожен із них має власні обмеження, тому точну оцінку можна отримати лише шляхом порівняння результатів різних методик [1].

За даними Міжнародного валютного фонду, середній рівень тіньової економіки у 158 країнах світу в період 1991–2015 років становив близько 31,9% ВВП. Найвищі показники фіксуються у країнах із високим податковим тиском, слабким правовим захистом власності та надмірною зарегульованістю бізнесу [1]. Для порівняння, у більшості країн Європейського Союзу тіньова економіка коливається в межах 10–20% ВВП, тоді як у державах, що розвиваються, цей показник сягає 40–60%. Таким чином, масштаби тіньової економіки безпосередньо залежать від рівня довіри громадян до держави, ефективності податкової системи та прозорості економічного середовища [3,4].

В Україні рівень тіньової економіки традиційно залишається високим порівняно з розвиненими країнами. За офіційними оцінками Міністерства економіки України [2], її обсяг становив близько 30–32% від ВВП, що є нижчим за показники попередніх років. Рекордно низький рівень — 28% ВВП — було зафіксовано у 2019 році, коли відзначалося зростання безготівкових операцій та цифровізації звітності. Інші джерела, зокрема ОЕСР та Світовий банк, оцінюють тіньовий сектор України у межах 25–45% ВВП, залежно від методики підрахунку [3,4].

Під час воєнних дій після 2022 року ситуація стала складнішою: частина бізнесу перейшла в неформальний сектор, щоб вижити в умовах руйнування ланцюгів постачання. Водночас активна цифровізація і спрощення податкових процедур сприяли скороченню обсягів тінізації в окремих галузях [6]. Високий рівень тіньової економіки має деструктивний вплив на національну економіку. По-перше, держава втрачає значну частину податкових надходжень, що обмежує фінансування соціальних програм, освіти, медицини та оборони. За оцінками Світового банку [4], зменшення частки тіньової економіки на 1 відсотковий пункт потенційно підвищує податкові доходи приблизно на 0,12 відсоткового пункту ВВП. По-друге, тінізація створює нерівні умови конкуренції: підприємства, що працюють легально, програють тим, хто ухиляється від сплати податків, що уповільнює інноваційні процеси та стримує інвестиції. По-третє, поширення «зарплат у конвертах» негативно позначається на соціальному захисті працівників — вони втрачають пенсійні та страхові права. Крім того, тіньова економіка сприяє корупції та відтоку капіталу, формуючи замкнене коло недовіри між бізнесом і державою [3].

Боротьба з тіньовою економікою потребує системного підходу, який поєднує технологічні, інституційні та освітні заходи. Одним із найефективніших інструментів є електронна звітність та е-інвойсинг, запроваджені в країнах ЄС, Бразилії та Мексиці [3]. Система електронних рахунків-фактур дозволяє податковим органам у режимі реального часу відстежувати операції, зменшуючи можливості для фіктивного кредиту з ПДВ. Важливим чинником є стимулювання безготівкових розрахунків, адже зростання частки електронних платежів зменшує обіг «чорної готівки» та робить транзакції прозорими [4]. Позитивний ефект дає також впровадження механізму розщепленого платежу (split payment), коли частина коштів автоматично надходить на податковий рахунок — це мінімізує шахрайство з ПДВ [5]. Досвід країн ОЕСР показує, що боротьба з тіньовою економікою буде успішною лише тоді, коли вона поєднується з цифровізацією, зменшенням корупції та підвищенням фінансової грамотності населення [3]. Аналізуючи різні методики виведення економіки з тіні, ми пропонуємо такі ключові напрями зниження присутності в економічному середовищі країни (табл..)

Напрям	Ключові заходи
Цифровізація податкової системи та запровадження електронної звітності	• Використання електронних рахунків-фактур (е-інвойсинг) для моніторингу операцій у режимі реального часу.• Зменшення можливостей для фіктивного податкового кредиту з ПДВ.• Автоматизація контролю за податковими зобов’язаннями.
Розвиток безготівкових розрахунків	• Стимулювання використання електронних платежів серед бізнесу та населення.• Зменшення обігу «чорної готівки» та підвищення прозорості фінансових транзакцій.
Запровадження механізму розщепленого платежу (split payment)	• Автоматичне перерахування частини коштів на податковий рахунок.• Мінімізація ризиків шахрайства з ПДВ.
Удосконалення податкового адміністрування та зниження податкового тиску	• Спрощення регуляторних процедур для бізнесу.• Створення умов для добровільної сплати податків через довіру до держави.
Посилення інституційної спроможності органів контролю	• Розвиток аналітичних ризик-орієнтованих систем контролю.• Забезпечення прозорості реєстрів бенефіціарів.• Підвищення ефективності роботи Бюро економічної безпеки України.
Підвищення фінансової грамотності населення та формування культури податкової доброчесності	• Освітні програми з фінансової культури.• Інформаційні кампанії про переваги легальної економічної діяльності.
Боротьба з корупцією та підвищення прозорості державних процесів	• Відкриті дані, цифрові сервіси, електронне урядування.• Підзвітність і публічність використання бюджетних коштів.

Цифровізація податкової системи та запровадження електронної звітності.

Використання електронних рахунків-фактур (е-інвойсинг) для моніторингу операцій у режимі реального часу.
Зменшення можливостей для фіктивного податкового кредиту з ПДВ.
Автоматизація контролю за податковими зобов’язаннями.

Розвиток безготівкових розрахунків.

Стимулювання використання електронних платежів серед бізнесу та населення.
Зменшення обігу «чорної готівки» та підвищення прозорості фінансових транзакцій.

Запровадження механізму розщепленого платежу (split payment).

Автоматичне перерахування частини коштів на податковий рахунок.
Мінімізація ризиків шахрайства з ПДВ.

Удосконалення податкового адміністрування та зниження податкового тиску.

Спрощення регуляторних процедур для бізнесу.
Створення умов для добровільної сплати податків через довіру до держави.

Посилення інституційної спроможності органів контролю.

Розвиток аналітичних ризик-орієнтованих систем контролю.
Забезпечення прозорості реєстрів бенефіціарів.
Підвищення ефективності роботи Бюро економічної безпеки України.

Підвищення фінансової грамотності населення та формування культури податкової доброчесності.

Освітні програми з фінансової культури.
Інформаційні кампанії про переваги легальної економічної діяльності.

Боротьба з корупцією та підвищення прозорості державних процесів.

Відкриті дані, цифрові сервіси, електронне урядування.
Підзвітність і публічність використання бюджетних коштів.

Зменшення тіньової економіки, як показуть сучасні тенденції, можливе лише за умови поєднання технологічних рішень (цифровізація), інституційних реформ (ефективне адміністрування, довіра до влади) та просвітницьких ініціатив (фінансова грамотність, прозорість).

Україна має всі передумови, щоб, використовуючи успішний досвід ЄС і країн ОЕСР, поступово вивести економіку «з тіні».

FORMATION OF COMPETITIVENESS OF HEALTHCARE INSTITUTIONS IN THE CONTEXT OF MODERN TRANSFORMATIONS

Ihor Zoshchuk — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

The formation of the competitiveness of healthcare institutions in the conditions of modern transformations requires a comprehensive approach and a vision of the role of institutions in ensuring the long-term well-being of the population and the stability of the medical system. The competitiveness of healthcare institutions is a complex issue that has the following components: key performance indicators and their level; strategic and adaptive management; resources and the efficiency of their use; state policy; innovation and investment activities; operating conditions [1‑3].

The key performance indicators of healthcare institutions in the conditions of modern transformations are the quality of medical services, staff qualifications, accessibility and innovation, the level of management decisions and the reputation of the institution.

The quality of medical services determines the ability of the institution to provide effective, safe and patient-oriented treatment. It is a criterion of trust from consumers and the basis for long-term positive treatment results

The qualification of personnel reflects the professional competence and readiness of medical workers to implement modern approaches to diagnostics and treatment. It directly affects the level of service and the effectiveness of care.

Accessibility of medical services means the possibility of timely receipt of medical care regardless of the place of residence, social status or financial capabilities of the patient. It is an indicator of social justice and the effectiveness of the health care system.

The next evaluation factor is the level of management decisions, which characterizes the effectiveness of the organization of internal processes, resource planning and strategic development. The overall stability of the functioning of a medical institution depends on the effectiveness of management.

Reputation, which is formed through the personal experience of patients and their subsequent loyalty to the health care institution and its staff, professional achievements and competencies of doctors, openness to society.

Active implementation of innovations contributes not only to technical progress, but also to an increase in the level of patient satisfaction through improved service and quality of services. In addition, innovation and investment activities support the adaptation of the healthcare system to global trends and standards, which strengthens its position on the world stage.

ВПРОВАДЖЕННЯ ТЕХНОЛОГІЙ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ ДЛЯ АНАЛІТИКИ ЛОГІСТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ

А Канар — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Класичні підходи до аналітики логістичних процесів часто виявляються недостатньо потужними для систематичної обробки масивних даних інформації та для швидкого генерування рішень у режимі онлайн. Саме тому впровадження штучного інтелекту (далі - ШІ) позиціонується як фундаментальний засіб для подолання цих обмежень.

Розглянемо детальніше практичні аспекти впровадження АІ для аналітики логістичних процесів. У науковій праці Н.В. Судук та І.В. Герасимович [1] підкреслюється, що, завдяки ШІ бізнеси можуть оперативно виявляти резервні джерела постачань під час збоїв, оцінювати стабільність поточних контрагентів, проводити моніторинг потенційних загроз у мережах поставок і формувати портфель альтернативних сировинних каналів. У науковому доробку О.В. Круковської, О.Б. Кондрат та Н.М. Стрельченко [2] висвітлено програмні інструменти, засновані на ШІ, які активно застосовуються в логістичній сфері. Наприклад, компанія Adiona створила платформу «OSaaS» на базі АІ. Ця система враховує прогнози попиту, метеорологічні фактори та динаміку дорожнього руху, усуваючи потребу в ручному введенні інформації. Аналогічно, Insite пропонує рішення на основі ШІ для передбачення ринкових цін і вдосконалення процесів. Модуль «Demand Forecasting» охоплює інструменти для ідентифікації ризиків і моделювання попиту. У роботі Г.В. Обруч та Н.Л. Фролової [3] встановлено, що поряд із ШІ дедалі помітнішу роль відіграватиме доповнена реальність та розширений інтелект.

На основі проаналізованих наукових розвідок, можемо виділити такі напрямки провадження АІ для аналітики логістичних процесів: ціноутворення, що оперативно адаптується до коливань ринкового попиту, доступності товарів та тарифів суперників у режимі онлайн-аналітики; раціоналізація шляхів транспортування та координація логістики; передбачення можливих перебоїв; моделювання потреб ринку та резервів; аналітика клієнтського сервісу та ін.

Економічний ефект від впровадження проявляється у значному зниженні витрат, підвищенні продуктивності та створенні нових джерел доходів. Зниження операційних витрат полягає в тому, що AI прогнозує попит, оптимізує запаси та маршрути, зменшуючи надлишки та простої, цим самим зменшує відстані транспортування та витрати на паливо. Підвищення продуктивності полягає в тому, що автоматизація аналітики прискорює обробку замовлень і зменшує помилки. Зростання доходів можливе завдяки прогнозування ризиків, котре зменшує збої, підвищуючи лояльність клієнтів і обсяги продажів. Економія ресурсів проявляється у тому, що AI оптимізує енергію та транспорт, зменшуючи викиди в навколишнє середовище.

Таким чином, впровадження технологій АІ для аналітики логістичних процесів має ряд позитивних аспектів, а найголовніше те, що таке впровадження сприяє підвищенні продуктивності та значному зменшенні витрат.

ВПЛИВ МАКРОЕКОНОМІЧНИХ ФАКТОРІВ НА ДИНАМІКУ ВАЛОВОГО ВНУТРІШНЬОГО ПРОДУКТУ УКРАЇНИ: ЕКОНОМЕТРИЧНИЙ АНАЛІЗ

Д Кігічак — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Розуміння взаємозв’язку між валовим внутрішнім продуктом та іншими економічними показниками є ключовим для ефективного управління економікою країни. Такі дослідження дозволяють глибше проникнути в механізми економічного зростання, обґрунтувати державну політику, прогнозувати майбутні тенденції та оцінювати ефективність проведених реформ. Результати подібних аналізів можуть бути використані для розробки заходів, спрямованих на стимулювання економічного розвитку, підвищення рівня життя населення та вирішення проблем, пов’язаних зі стабільністю економіки. Особливо актуальними такі дослідження є в умовах глобальних економічних змін, технологічного прогресу та економічної нестабільності. Вони допомагають виявити нові можливості для економічного зростання та адаптуватися до мінливих умов зовнішнього середовища. Загалом, дослідження впливу різних факторів на ВВП є необхідним інструментом для прийняття обґрунтованих економічних рішень та забезпечення сталого розвитку країни.

Макроекономічні наукові дослідження спираються на широку палітру кількісних методів та моделей, серед яких виділимо такі: метод таксономічного рейтингування у дослідженні підприємницької активності [1], багатовимірне моделювання регіональних ринків праці [2] та сільського господарства [3], авторегресійний підхід у продовольчій безпеці [4], статистичний аналіз у дослідженні експорту послуг [5], симультативне моделювання промисловості [6] тощо.

Для дослідження ВВП України обрано такі показники:

- зайняте населення у віці 15-70 років (тис. осіб);

- середньомісячна заробітна плата (грн);

- кількість осіб, випущених із закладів вищої освіти, тис. осіб;

- роздрібний товарооборот підприємств роздрібної торгівлі (юридичних осіб), млн грн.

Усі показники отримано з сайту Державної служби статистики України за 2000-2021 роки [7].

Методом найменших квадратів оцінено параметри множинної кореляціійно-регресійної моделі ВВП України:

y=571903-22,4х₁+257,3х₂-36,97х₃+1,5х₄,

де у – ВВП України, млн грн;

х₁ – зайняте населення у віці 15-70 років (тис. осіб);

х₂ – середньомісячна заробітна плата (грн);

х₃ – кількість осіб, випущених із закладів вищої освіти, тис. осіб;

х₄ – роздрібний товарооборот підприємств роздрібної торгівлі (юридичних осіб), млн грн.

Отримане значення коефіцієнта детермінації R² дорівнює 0.99728. Це означає, що аж 99.73% змін у валовому внутрішньому продукті (ВВП) можна пояснити змінами в тих факторах, які ми врахували в моделі. Такий високий показник свідчить про дуже хорошу якість моделі. Однак, існує ймовірність, що фактори, які ми використовували в моделі, можуть бути тісно пов’язані між собою, тобто має місце мультиколінеарність, яке не дає змоги оцінити вплив кожного із факторів моделі зокрема.

Для того, щоб детально дослідити явище мультиколінеарності між факторними ознаками, побудуємо кореляційну матрицю та обчислимо визначник матриці кореляцій. З результатів можемо бачити, що є три значення у матриці, що більші за 0,8. Це вказує на наявність тісного зв’язку між такими парами факторних ознак: зайняте населення та середньомісячна заробітна плата (коефіцієнт кореляції -0,89), зайняте населення та роздрібний товарооборот (коефіцієнт кореляції -0,92), середньомісячна заробітна плата та роздрібний товарооборот (коефіцієнт кореляції 0,98). Ці високі коефіцієнти кореляції свідчать про наявність сильних лінійних зав’язків між зазначеними змінними. Варто зазначити, що факторна ознака рівень освіченості (X3) порівняно слабо корелює з іншими факторами моделі. Значення визначника кореляційної матриці≈0,00401 є близьким до нуля. Це є додатковим підтвердженням наявності мультиколінеарності.

Дослідимо явище мультиколінеарності за допомогою алгоритму Феррара-Глобера. Цей метод дозволяє виявити наявність мультиколінеарності шляхом порівняння детермінанта кореляційної матриці факторних ознак з критичними значеннями, отриманими шляхом моделювання. Перш за все здійснено нормалізацію факторних ознак. Обчислена кореляційна матриця R та значення критерію h². Оскільки h²= 103,94 та є більше за h²_кр, що дорівнює 16,81 можемо стверджувати з високою ймовірністю (99%), що присутня мультиколінеарність. Розраховано матрицю помилок С та значення F-критерію для кожної факторної ознаки. Значення F-критерію для ознак Х₁, Х₂ та Х₄ перевищують табличне значення, що підтверджує їхню колінеарність. Обчислені коефіцієнти детермінації для кожної множинної моделі, яка описує залежність однієї факторної ознаки від інших. Найбільший вплив на залежну змінну має фактор Х₄ (роздрібний товарооборот), a найменший - Х₃ (рівень освіченості). озраховані часткові коефіцієнти кореляції та значення t-критерію для оцінки статистичної значущості взаємозв'язків між факторами. Усі значення t-критерію, крім t₁₂, перевищують табличне значення, що свідчить про наявність колінеарності між іншими факторами. Отже, аналіз показує, що присутня мультиколінеарність між деякими факторами моделі, особливо між Х₁, Х₂ та Х₄, що варто врахувати при подальшому аналізі та інтерпретації результатів регресійної моделі.

Для оцінки рівня мультиколінеарності, обчислено дисперсійно-інфляційний фактор (VIF) для кожної факторної ознаки. За критичне значення беремо VIFкр = 10. З розрахунків можна зробити висновок, що значення VIF1 та VIF3 є меншими за критичне значення, отже можна стверджувати про недостатність зв’язку між першою ознакою (зайняте населення) та всіма іншими, та відповідно між третьою (рівень освіченості) та іншими. Наявна мультиколінеарність між ознакою Х₂ (середньомісячна заробітна плата) та всіма іншими та Х₄ (роздрібний товарооборот) та всіма іншими.

Аналізуючи значення критеріїв F і t можна стверджувати, що найкраще вилучити факторну ознаку Х₂ значення F-критерію є найбільшим, тобто змінна найбільше корелює з іншими. Також значення t-критерію змінної Х₂ з іншими є досить високими. Після розрахунку кореляційної матриці та побудови регресійної моделі, де знову отримано високий коефіцієнт детермінації R2 та статистично не значущі значення змінної Х1 стало зрозуміло, що мультиколінеарність не вдалось усунути. Наступним кроком буде вилучення змінної Х_{1. В}результаті вилучення змінних модель ВВП України набула такого вигляду:

y= 617704,99- 1845,01х₃+ 4,9х_4,

де у – ВВП України, млн грн;

х₃ – кількість осіб, випущених із закладів вищої освіти, тис. осіб;

х₄ – роздрібний товарооборот підприємств роздрібної торгівлі (юридичних осіб), млн грн.

Вільний член моделі становить 617704,99. Він показує, яким би був ВВП, якби кількість випускників та роздрібний товарооборот були дорівнювали нулю. Звичайно, це теоретична ситуація, і в реальному житті вона неможлива.

Коефіцієнт при х3 має значення 1845,01, що означає, що збільшення кількості випускників на 1 тисячу осіб призводить до зменшення ВВП на 1845,01 млн грн. Це може здатися парадоксальним, але є кілька можливих пояснень: наприклад, якість вищої освіти не відповідає потребам ринку праці, випускники не можуть знайти роботу за фахом або значна частина випускників виїжджає за кордон на роботу

Коефіцієнт при х4 становить 4,9, тобто збільшення роздрібного товарообороту на 1 млн грн призводить до збільшення ВВП на 4,9 млн грн. Це очікуваний результат, оскільки зростання роздрібного товарообороту свідчить про підвищення споживчої активності та стимулювання виробництва.

Проведене дослідження спрямоване на виявлення взаємозв’язку між валовим внутрішнім продуктом (ВВП) України та такими ключовими економічними показниками, як зайнятість, рівень заробітної плати, рівень освіти та обсяги роздрібної торгівлі. За допомогою методу найменших квадратів була побудована множинна регресійна модель, яка демонструє високий рівень пояснювальної здатності. Однак, детальний аналіз виявив наявність значної мультиколінеарності між факторами, що ускладнює точну оцінку їхнього індивідуального впливу на ВВП. Використання різних методів (аналіз кореляційної матриці, алгоритм Феррара-Глобера, обчислення VIF) підтвердило наявність сильних кореляційних зв’язків між деякими змінними, зокрема між зайнятістю, заробітною платою та роздрібним товарооборотом. Для вирішення цієї проблеми було здійснено спроби виключення з моделі найбільш корельованих змінних, однак повністю усунути мультиколінеарність не вдалося. Незважаючи на цю обмеження, дослідження дозволяє зробити висновок про те, що рівень освіти та обсяги роздрібної торгівлі мають найбільший вплив на ВВП України, принаймні в межах розглянутої моделі. Однак, для отримання більш точних та надійних результатів необхідно провести додаткові дослідження з використанням альтернативних методів та більш широкого кола даних.

ВІДБУДОВА ЕНЕРГЕТИЧНОГО СЕКТОРУ УКРАЇНИ: ШЛЯХ ДО ЕНЕРГЕТИЧНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

С Кириченко , Р Ратушна — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

На сьогоднішній день обстановка в нашій державі характеризується високим рівнем нестабільності та важкопрогнозованості. Інтенсифікація терористичних акцій, спрямованих проти України, зокрема систематичні удари по об'єктах життєзабезпечення, спричинили тимчасові припинення електропостачання та істотні збої в енергетичній галузі. Подібна ситуація зачіпає не лише побутові умови населення, але й несе значні загрози для господарської діяльності, виробничих підприємств, навчальних закладів та системи охорони здоров'я.

Енергетична галузь нашої країни нині перебуває у стані серйозної кризи, подолання якої вимагає системного реагування на різних управлінських щаблях – від національного до місцевого рівнів, включаючи приватний бізнес-сектор. Гарантування енергетичної автономії перетворюється на першочергове завдання, адже саме від цього залежать показники економічної стабільності, захищеності держави та спроможності чинити опір агресору. У контексті цього дослідження ставиться завдання проаналізувати поточний стан енергогалузі України та окреслити найбільш ефективні механізми її відновлення з метою забезпечення повної енергетичної автономії.

Формування дієвої програми відновлення та технологічного оновлення енергогалузі потребує всебічного вивчення ситуації. Початковим етапом слугує визначення енергопотенціалу, яким володіла Україна напередодні широкомасштабної агресії рф. Наступним кроком виступає зіставлення початкових параметрів із нинішнім станом енергосистеми, враховуючи масштаби пошкоджень та зниження продуктивності. Подібне порівняльне дослідження закладе фундамент для створення практично здійсненного і водночас амбітного плану реконструкції життєво важливої інфраструктури.

Якщо аналізувати дані 2020 року, основний масив електричної енергії в нашій країні генерувався атомними станціями (показник сягав 51,4%), що формувало базис енергосистеми країни. Альтернативні джерела забезпечували незначний відсоток у загальному виробництві електроенергії: частка 5,1% відповідала гідрогенерації, 4,0% становила частка сонячних установок, 2,2% забезпечувалось вітровими станціями, решта 0,5% належала іншим поновлюваним технологіям [1, с. 12]. Найбільша концентрація сонячних потужностей спостерігається в Одеській, Миколаївській, Запорізькій, Херсонській та Дніпропетровській областях, що вказує на значний потенціал зазначених територій щодо впровадження сонячних батарей. Аналогічні території виявляють максимальну придатність для наземної вітрогенерації, при цьому морські акваторії України дають можливість розмістити до 250 ГВт вітрових потужностей [1, с. 12].

Аналізуючи передвоєнну ситуацію, слід констатувати, що енергетична галузь України мала потужну виробничу базу з домінуванням атомної генерації, котра покривала більше половини потреб у електроенергії. Держава також мала доступ до суттєвих покладів викопного палива. Разом з тим, не можна було ігнорувати певну залежність від зовнішніх постачань енергоносіїв, що створювало уразливість з погляду національної безпеки.

На момент початку 2024-го збитки прямого характеру в українській енергогалузі склали приблизно $9 млрд. Тривалість активних воєнних дій на великих територіях держави, як і цілеспрямовані масштабні обстріли російською федерацією спричинили руйнування й пошкодження об'єктів транспортування та розподілу електрики. Величина прямих втрат компанії-оператора системи транспортування електроенергії перевищила $2 млрд, тоді як підприємства розподільчої системи зафіксували понад $350 млн збитків [2, с. 22]. Настільки великі втрати призвели до суттєвого падіння генеруючих можливостей та необхідності впровадження графіків аварійних вимикань.

Зіставлення передвоєнних показників із сучасними реаліями виявляє кардинальну трансформацію галузі: якщо раніше спостерігався поступальний розвиток поновлюваних джерел енергії та надійне постачання електрики споживачам, то післявоєнна дійсність характеризується масштабними пошкодженнями об'єктів генерації, що змусило владу запровадити обмежувальні заходи. Позитивним наслідком кризи стало форсування темпів упровадження розосереджених альтернативних енергосистем.

Концепція відновлення енергогалузі повинна охоплювати не лише реконструкцію зруйнованих об'єктів, а й технологічне оновлення діючих генеруючих станцій з упором на принципи розосередження та різноманіття джерел постачання. Серед пріоритетних цілей виступає нарощування обсягів відновлюваної енергетики, що сприятиме зниженню залежності від імпортованого палива й посиленню захищеності енергосистеми від зовнішніх небезпек, насамперед ракетно-бомбових ударів.

Станом на сьогодні питома вага поновлюваних енергоджерел у сукупному енергобалансі України становить орієнтовно 10%. Порівняно з показниками держав-членів Європейського Союзу, де частка альтернативних джерел досягла 47% у 2023-му, це суттєво менше. Попри істотне відставання нашої країни у трансформації енергетики, за результатами опитування організації «Екодія», 78% населення України позитивно сприймають поновлювані технології [3], що демонструє широку суспільну підтримку екологічного енергопереходу.

Задля стимулювання розвитку малих генеруючих установок необхідно підвищувати обізнаність громадян щодо переваг екологічно безпечних енерготехнологій – це виступає одним з ключових векторів урядової політики у сфері екологічної трансформації енергетики поряд із втіленням державних програм грошової підтримки і пільгових позик, до яких мають доступ домогосподарства й комерційні структури для встановлення сонячних панелей та вітрових установок [3].

Водночас у нинішніх умовах, коли військові операції зберігають значну інтенсивність, широкомасштабне розгортання альтернативної енергетики видається недоцільним. Передусім це пов'язано з уразливістю об'єктів «зеленої» генерації до авіаційних та ракетних атак внаслідок їхньої територіальної розосередженості та відкритості. Тому першочерговим завданням сьогодення виступає не стільки нарощування нових генеруючих одиниць, скільки зменшення залежності від централізованих мереж постачання там, де існує така можливість, а також формування мобільніших і стійкіших локальних енергосистем. Паралельно надзвичайно важливо гарантувати якнайкращий захист наявних енергетичних об'єктів, оскільки вони залишаються пріоритетними цілями для противника.

Реалізація подібних заходів дасть змогу мінімізувати негативний вплив на громадян, котрі зазнають найбільших труднощів через відсутність електропостачання та теплопостачання. Особливої гостроти ця проблематика набуває взимку, коли денні температури падають нижче позначки +15 °C, створюючи небезпеку і для людського здоров'я, і для функціонування житлово-комунальної сфери.

TECHNOLOGICAL GAPS AND SUPPORT FOR BAT/BET IMPLEMENTATION IN ECO-INDUSTRIAL PARKS

A Kleshchov , N Shevchuk , S Borodin — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Technological gaps in eco-industrial parks (EIPs) are a set of shortcomings, lags or missing technological elements (infrastructure, equipment, knowledge, digital solutions or processes) that prevent the effective functioning of the park in accordance with the principles of sustainable development, circular economy and best environmental technologies (BET)¹.

Today, Ukraine has certain technological gaps in the development of EIP policy. They are manifested in a number of aspects that directly affect the effectiveness of the implementation of the principles of sustainable development, circular economy and environmental innovations. First of all, industrial parks (IPs) lack modern engineering systems, in particular treatment, energy, water supply and waste management systems. Often, intra-site engineering networks (water supply, sewage, wastewater and waste collection and treatment systems) are underdeveloped or outdated, which makes it difficult to ensure proper environmental standards. Connecting to external energy networks (electricity, heat, gas) can also be difficult or excessively expensive, especially in regions with underdeveloped infrastructure. An important problem is the insufficient digitalization of IP management processes. There is limited use of automated monitoring systems for environmental indicators (emissions, resource consumption, energy consumption, water consumption), as well as digital tools for environmental impact analysis. The low level of digital infrastructure complicates the collection, processing and assessment of data on the effectiveness of IP operations. A significant gap remains the lack of industrial symbiosis technologies for using waste from one enterprise as a raw material or energy resource for another. Because of this, the potential of the circular economy within IPs is only partially realized. The application of modern technologies for cleaning industrial and chemical waste, as well as processing and recycling technologies, is also limited. Another aspect is the limited use of renewable energy sources (RES) within IPs².

In most cases, there are no large-scale solutions for the production of heat or electricity from renewable energy sources for industrial needs. There is also a lack of energy efficiency technologies necessary for the modernization of existing buildings, structures and production lines. An additional barrier is the financial inaccessibility of “green” technologies. The high capital cost of innovative equipment often exceeds the financial capabilities of small and medium-sized enterprises.

In Ukraine, grant and credit support mechanisms for the modernization of technological processes in accordance with EIP standards are not sufficiently developed³. No less important is the human and scientific gap. There is a shortage of specialists in the design, management and operation of EIP, as well as experts in the field of industrial symbiosis and the circular economy. The number of educational programs and trainings covering the technological and managerial specifics of EIP remains limited. In addition, although Ukraine already has a national standard for EIP, not all industry technologies and sectors are covered by specific methodologies or requirements. There are no clear criteria for maximum emission levels for new industrial facilities, water and energy consumption standards, as well as requirements for waste management and recycling systems.

All this indicates the need for further development of technical, regulatory and personnel mechanisms to overcome existing technological gaps and form a full-fledged model of eco-industrial parks in Ukraine.

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІКИ

Є Коваленко — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

На сьогоднішній день, суцільна світова економіка переживає період великих спадів та злетів, що достатньо сильно впливають на майбутнє. Протягом останніх кількох років міжнародні торги зазнали великих збитків через пандемію COVID-19, міжнаціональні конфлікти, енергетичні непорозуміння та зростання соціальної нестабільності між населенням. Усі ці чинники є суттєвим впливом на розвиток світової економіки, вони стають поштовхом для глобальних інфляційних процесів, зменшення виробництва та зниження рівня життя суспільства. Також, на мою думку, утворюються труднощі з ситуацією збільшення конкуренції між провідними державами світу за природні ресурси, інновації та політичний вплив.

Найбільша проблема з якою стикається світ, на мій погляд - є інфляція та виявлення нових інфляційних процесів. Протягом довготривалих періодів економічного піднесення достатня кількість країн стикнулися зі стрімким злетом ціни на їжу, енергосистеми та власне місце проживання. Збільшення вартості життя знесилює можливість купувати, знижує рівень споживання і викликає розчарування громадян. Держави вимушені вдаватися до необхідних заходів, щоб убезпечити свою економіку – облікові ставки йдуть на підвищення контролю за грошима, що, в свою чергу, пригальмовує розвиток бізнесу та інвестицій.

Також потрібно враховувати, що достатньо впливовою проблемою є енергетична залежність. Багато країн Європи та Східної Азії вже відчули на собі поганий вплив на скорочення постачання газу, нафти та електроенергії, що спричинило різке зростання ціни на тарифи. Це посприяло пошуку нових джерел енергії, розвиток сонячної, вітрової та гідроенергетики, але такі рішення вимагають великої кількості капіталовкладень і часу. Енергетична нестабільність стала одним із поштовхів до винайдення альтернативних шляхів економічного розвитку, привертаючи увагу на значущість енергетичної безпеки та доцільного використання природних джерел.

Достатньо впливову роль у новітній економіці відіграють модернізація технологій. Цифровізація, автоматизація, швидкий розвиток штучного інтелекту та робототехніки доцільно змінюють підходи до виробництва, управління, освіти та науки. Якщо поглянути на це з боку бізнесу, то ми маємо зменшені витрати і підвищення ефективності праці. З іншого - вони стають наслідком зникнення деяких видів професій і підвищують ризик безробіття серед людства, які не справляються вчасно адаптуватися до нових умов. Тому сьогодні особливо насущним стає питання підвищення кваліфікації співробітників, модернізація цифрових навичок і підтримки інноваційного підприємництва.

Також не варто забувати за таку проблему як є екологічна криза. Кліматичні зміни, виснаження природних ресурсів, забруднення довкілля та надмірне споживання провокують ще більшу низку проблем і ще більше ставлять під загрозу не тільки економічну стабільність, а й загрозу винищення людства в цілому. Негайне вирішення цих проблем потребує переходу до «зеленої» економіки - системи господарювання, що базується на принципах незмінного розвитку, енергоефективності та раціональної експлуатації ресурсів. Держави, які першими зможуть привести в дійсність ці принципи, отримають не лише екологічні, а й економічні переваги.

Не можна не звернути уваги також і на соціально-економічну аритмічність, що все більше зростає в усьому світі. Розрив між багатими та бідними групами країн, а також між різним державним населенням, стає дедалі помітнішим. Це є передумовою ризиків соціальної напруженості, масових протестів та політичної нестабільності. Методом подолання цього явища є результативна соціальна політика, спрямована на підтримку науки та освіти, охорони здоров’я, надання нових робочих місць та запоруку гідних умов праці.

Сучасні виклики вимагають поліпшення державного управління. Від дотримання правил до справедливості та ефективності економічної політики - залежать довіра громадян, інвестування у країну і загальний рівень розвитку. Держави мають сконцентруватися на податкових нововведеннях: боротьбі з корупцією, підтримці малого й середнього бізнесу, а також підштовхуванні інноваційного сектора економіки.

Підсумовуючи можна сказати, що економіка XXI століття є на кордоні інтернаціональних змін. Вона функціонує з викликами людства, які взаємопов’язані та негайно потребують доцільних рішень. Майбутнє світової економіки знаходиться в залежності від здатності суспільства віднайти стабільність між економічним піднесенням, соціальною справедливістю та екологічною безпекою. Дійсно лише поєднання змін сталого розвитку й відповідальної політики зможе дати ті результати стабільності та процвітання у світі.

МОТИВАЦІЙНЕ ЦІНОУТВОРЕННЯ: СУЧАСНІ ПІДХОДИ ТА ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

А Ковальчук , В Швець — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

В умовах жорсткої конкуренції та зростаючої ролі поведінкових факторів традиційні моделі ціноутворення (базовані на витратах чи попиті/пропозиції) не можуть повноцінно врахувати суб’єктивне сприйняття ціни споживачем. Мотиваційне ціноутворення дозволяє підприємствам глибше розуміти поведінку покупців, формуючи ефективні маркетингові стратегії та досягаючи стійких конкурентних переваг.

Сутність мотиваційного ціноутворення ґрунтується на тому, як саме споживачі сприймають ціну, а не лише на її абсолютному значенні, враховуючи когнітивні упередження, емоційні реакції та асоціативне мислення. Ці ідеї вперше розвинуті в межах поведінкової економіки. Зокрема, роботи Д. Канемана та А. Тверскі довели ірраціональність людей у фінансових рішеннях, що впливає на їхню реакцію на ціну [1]. Ідея в тому, що ціна виступає не лише індикатором вартості, а й маркером якості, престижу або вигоди. Наприклад, висока ціна може інтерпретуватися як преміальний сегмент, а знижки – як неаби-яка вигідна можливість. Споживачі оцінюють ціну в контексті, що включає порівняння з іншими товарами, упаковку та атмосферу в магазині. При розробці стратегій цінового позиціонування підприємства мають враховувати ці ширші мотиваційні фактори.

Сучасні підприємства використовують низку підходів до мотиваційного (психологічного) ціноутворення, кожен з яких заснований на певних когнітивних механізмах (рис 1):

Рис 1. Сучасні напрями мотиваційного ціноутворення

Джерело: побудовано авторами на основі [2, 3]

Мотиваційне ціноутворення використовує низку психологічних прийомів, що базуються на когнітивних механізмах. До найпоширеніших належать: використання цін, що закінчуються на «9» або «99» (наприклад, 99,99 грн), які споживач сприймає як суттєво менші та асоціює з вигідною покупкою [2]. Також застосовується якірне ціноування (Anchoring), коли перша побачена висока ціна стає «якорем», і наступні пропозиції, які є об'єктивно дорожчими, здаються значно вигіднішими. Метод розщеплення вартості (Price partitioning), що розділяє загальну ціну на складові («100 грн + 20 грн доставка»), дозволяє легше сприймати менші «втрати» [3]. Окрім того, преміальне ціноутворення використовує ціну як маркер статусу і якості. Прийом ціноутворення з ілюзією вигоди (Decoy pricing) передбачає пропонування менш привабливого варіанту-«приманки», щоб спонукати клієнта обрати дорожчий, але вигідніший з точки зору продавця варіант. Нарешті, ціноутворення з «ефектом дефіциту» (тимчасові обмеження пропозицій) активізує страх втрати можливості (FOMO) та стимулює імпульсивні покупки.

У зв’язку із розвитком цифрових технологій можливості впровадження психологічних цін значно розширилися:

1) А/В-тестування цінових варіантів у реальному часі;

2) персоналізоване ціноутворення, засноване на поведінці користувача;

3) динамічні ціни, які змінюються залежно від попиту, часу доби, геолокації тощо;

4) інтеграцію зі штучним інтелектом, який прогнозує реакції клієнтів на певні цінові пропозиції.

Зокрема, Amazon, Booking та Airbnb активно використовують ШІ-алгоритми для персоналізованого ціноутворення, адаптуючи пропозиції під психологію та історію покупок конкретного користувача [4].

Практичне значення цього підходу для бізнесу полягає в тому, що правильне застосування психологічних методів дозволяє підвищити прибутковість без значних інвестицій у продукт. Наприклад, незначна зміна форми подачі ціни здатна істотно вплинути на сприйняття вартості, мотивувати купівлю та допомагати краще сегментувати аудиторію (на раціональних, імпульсивних, престижно орієнтованих).

Отже, в умовах економічної нестабільності, інфляції та зниження купівельної спроможності нагальним є баланс між психологічним впливом та ринковими реаліями: правильно подана пропозиція може компенсувати критичне ставлення споживачів довірою до бренду та створенням емоційної цінності. Таким чином, мотиваційне (психологічне) ціноутворення є складовою цілісної стратегії формування споживчої цінності. Сучасні підходи, що базуються на поведінковій економіці та даних, дозволяють створювати більш точні та ефективні цінові стратегії. Компанії, які здатні швидко адаптувати цінові стратегії, враховуючи не лише економічні, а й психологічні чинники, отримують визначну конкурентну перевагу.

ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА В УКРАЇНІ: МАСШТАБИ, ПРИЧИНИ, ШЛЯХИ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ

О Кривда , А Коломієць — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Тіньова економіка є одним із найактуальніших явищ сучасної економічної системи України. Під цим поняттям розуміють будь-яку економічну діяльність, що приховується від державного контролю, оподаткування чи офіційної статистики. Вона охоплює як нелегальну, так і частково неформальну діяльність, що формально не заборонена, але не враховується у ВВП. Проблема тіньової економіки особливо гостра для України, адже вона негативно впливає на бюджетні надходження, соціальну сферу, конкурентоспроможність бізнесу та загальний економічний розвиток.

За даними Національного банку України, у 2018 році в тіні перебувало близько 23,8 % ВВП, що становить приблизно 846 млрд гривень [1]. За іншими оцінками, зокрема аналітиків Світового банку та незалежних дослідників, частка тіньової економіки може коливатися від 30 % до 40 % ВВП [2]. Під час війни тіньова економіка в Україні залишається значною, а її рівень варіюється залежно від методології оцінки: деякі дослідження показують, що вона не зменшилася і становить 20–30 % ВВП, тоді як інші оцінки за 2022 рік сягають 48 % ВВП, а на початок 2023 року частка тіньового ринку оцінювалася у 19,3 % ВВП [3]. Війна загострює проблеми, пов’язані з тіньовою економікою, але також створює нові виклики, що впливають на її структуру та розмір. Це свідчить про серйозні масштаби проблеми, яка потребує комплексного вирішення.

Тіньова економіка в Україні проявляється у кількох формах. Найпоширенішими є неофіційна зайнятість, коли працівники отримують заробітну плату «в конвертах» без сплати податків; ухилення від сплати податків і зборів підприємствами; нелегальний обіг товарів і послуг, зокрема контрабанда чи «сірий» імпорт. Часто це не суто злочинна діяльність, а звичайні господарські операції, які здійснюються поза офіційним обліком. За даними досліджень Київського національного університету технологій і дизайну, тіньова економіка України охоплює широкий спектр галузей — від торгівлі й будівництва до сфери послуг [4]. Особливо високий рівень тінізації спостерігається у малому бізнесі, де підприємці намагаються уникнути надмірного податкового та адміністративного навантаження.

Крім того, важливо враховувати, що тіньова економіка має не лише внутрішній, а й зовнішній вимір. Вона тісно пов’язана з процесами глобалізації, міжнародною торгівлею та рухом капіталів. Значна частина тіньових потоків виводиться за кордон через офшорні зони, що призводить до втрати валютних резервів і зменшення інвестиційного потенціалу країни. За оцінками дослідників, щороку Україна втрачає мільярди доларів через незаконний відтік капіталу [2]. Це не лише знижує ефективність державної економічної політики, а й послаблює фінансову стабільність. У боротьбі з цими явищами важливу роль відіграє міжнародне співробітництво — обмін податковою інформацією, участь у глобальних ініціативах протидії відмиванню коштів та ухиленню від оподаткування [5]. Зміцнення фінансової прозорості на міжнародному рівні здатне суттєво скоротити масштаби тіньових операцій та сприяти інтеграції України у світову економіку на рівних умовах.

Серед основних причин існування тіньової економіки дослідники називають високі податкові ставки, складність адміністрування податків, корупцію та надмірну бюрократію. Велику роль відіграє і недовіра громадян до державних інститутів: бізнес не бачить реальної користі від сплачених податків, а тому шукає способи їх мінімізувати. Іншою суттєвою причиною є нестабільність законодавства, що часто змінюється без урахування інтересів підприємців. Війна та економічні кризи також стимулюють розвиток тіньового сектору, адже в умовах невизначеності підприємці прагнуть зменшити ризики, діючи поза формальними правилами. За даними досліджень журналу Economics and Finance Review, у період пандемії COVID-19 рівень тіньової економіки в Україні зріс до 30 % ВВП [5].

Наслідки тінізації економіки є багатогранними та вкрай негативними. По-перше, держава щороку втрачає мільярди гривень податкових надходжень, що обмежує фінансування соціальної сфери, медицини, освіти та оборони. По-друге, існування великого тіньового сектору створює нерівні умови конкуренції: легальні підприємці змушені сплачувати всі податки, тоді як їхні конкуренти працюють поза законом і мають цінові переваги. По-третє, тіньова зайнятість позбавляє працівників соціального захисту, офіційного страхування та пенсійних накопичень [4]. Нарешті, значна частка тіньового бізнесу знижує інвестиційну привабливість країни, адже іноземні інвестори уникають ринків, де економічні правила не є прозорими.

Водночас не можна ігнорувати соціально-психологічні аспекти тіньової економіки. Значна частина населення сприймає ухилення від податків або неофіційну зайнятість як вимушений, а не протиправний крок, що частково зумовлено історичним досвідом недовіри до держави. Формування нової економічної культури, заснованої на відповідальності та взаємній довірі між громадянами й владою, є ключовим чинником зменшення тінізації [5]. Без зміни суспільних установок жодні адміністративні чи фінансові заходи не принесуть довгострокового ефекту.

Для подолання тіньової економіки необхідний комплексний підхід, що поєднує економічні, правові й соціальні інструменти. Перш за все, потрібно реформувати податкову систему, зробивши її прозорішою та простішою у використанні. Надмірне податкове навантаження має бути зменшене, а правила адміністрування — спрощені. Одним із ефективних засобів легалізації бізнесу є цифровізація: перехід на електронні сервіси, безготівкові розрахунки, електронну звітність. Як зазначає Національний банк України, розвиток безготівкової економіки є потужним інструментом у боротьбі з тіньовими операціями, адже зменшує обіг готівки [1]. Не менш важливою є боротьба з корупцією та підвищення ефективності податкового контролю. Довіра громадян до держави формується тоді, коли вони бачать, що їхні податки використовуються прозоро і справедливо. Важливим напрямом також є підвищення фінансової грамотності населення та формування культури легальної праці [5].

Отже, тіньова економіка залишається серйозною перешкодою для сталого розвитку України. Її масштабність, що сягає чверті або навіть третини національного ВВП, вимагає системних і послідовних дій з боку держави, бізнесу та суспільства. Легалізація економічної діяльності має стати не лише вимогою закону, а й свідомим вибором кожного громадянина. Лише тоді можливо забезпечити стабільне зростання, справедливий розподіл ресурсів і створення умов для розвитку сучасної, конкурентоспроможної та прозорої української економіки [3].

STRATEGIES FOR INNOVATIVE DEVELOPMENT OF INDUSTRIAL ENTERPRISES

Dmytro Kryvko — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

In the current conditions of digital transformation of the economy, the innovative development of industrial enterprises is of key importance for ensuring their competitiveness, sustainability and adaptability. Taking into account the resource capacity and strategic guidelines for the innovative development of industrial enterprises, it is necessary to choose the most optimal strategy that meets the development goals [1; 2].

The “business core” strategy is implemented by enterprises that introduce innovative technologies that can change the market situation. The implementation of such a strategy has high risks, but with effective implementation, you can get super profits.
The offensive innovation strategy is aimed at partial but constant improvement of products or services. Most often, such a strategy is chosen by enterprises that have stable income and are trying to maintain their competitive positions in the market in the long term.
The strategy for creating innovation platforms is based on the involvement of external participants in the process, such as universities, innovation centers, which allows you to significantly reduce the costs for the enterprise for innovative developments. However, such a strategy does not provide for the receipt of excess profits.
The strategy of development of products and services is implemented by enterprises that focus on technological innovations and are leaders in this area. The implementation of such a strategy allows the enterprise to maintain the status of a technological leader by constantly improving the technological aspects of its production.
The imitation strategy is based on improving existing developments of other manufacturers, but at a lower price or with better characteristics.
The mixed strategy aims to combine innovative developments in all areas of the enterprise's production activity (logistics, organization, production, personnel, marketing) for a synergistic effect. Such strategies are aimed more at improving production and economic activity than at a product or service.
Digitalization strategies are based on the introduction of digital technologies into all production processes to accelerate and improve the efficiency of their implementation. Such technologies are primarily implemented to process large amounts of data, which allows for effective management decisions and accelerate most production and management processes.

Based on the above, we can conclude that regardless of the strategies that enterprises implement in their activities, the main vector should be focused on the quality of products and services, and the improvement of production and economic activities. The choice of strategic guidelines largely depends on the financial and production capacities of the enterprise. The efficiency of using the enterprise's resources, achieving its goals and maintaining competitive positions in international markets depends on how well the strategy is chosen for the enterprise.

СУЧАСНІ ІНТЕГРОВАНІ ПІДХОДИ ДО ПІДВИЩЕННЯ ПРИБУТКОВОСТІ ПІДПРИЄМСТВА НА ЗАСАДАХ ЦИФРОВІЗАЦІЇ ТА СТАЛОГО РОЗВИТКУ

С Кузовая , Н Кузьмінська — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Сучасні підприємства функціонують у складних економічних умовах, що поєднують наслідки воєнних дій, глобальних економічних коливань та швидкого технологічного розвитку. В умовах зростаючої конкуренції та нестабільності ринку особливої актуальності набуває пошук ефективних методів підвищення прибутковості. Цифровізація, впровадження енергоефективних технологій, розвиток персоналу та аналітичне управління фінансами стають ключовими інструментами забезпечення стійкого економічного зростання підприємств у всіх сферах діяльності.

Світові тенденції свідчать, що компанії, які активно впроваджують цифрові рішення, демонструють вищі темпи зростання прибутку та стійкішу конкурентну позицію. Використання хмарних сервісів, IoТ та штучного інтелекту дозволяє автоматизувати рутинні процеси, скорочувати адміністративні витрати та підвищувати продуктивність праці [1]. За даними міжнародних досліджень, впровадження ШІ у бізнес-аналітику підвищує ефективність управління і може збільшити прибутковість підприємств до 38 % за рахунок гіперперсоналізації маркетингу, пришвидшення тестування нових продуктів та автоматизації фінансової звітності [2]. Логістичний оператор «Нова Пошта» впроваджує роботизацію та автоматизовані системи сортування, які істотно скорочують час обробки відправлень і підвищують точність доставки. Використання алгоритмів штучного інтелекту для оптимізації маршрутів дало змогу компанії зменшити витрати на пальне та підвищити ефективність роботи персоналу. Також економічні розрахунки показують, що інвестиції у ШІ мають сильний позитивний вплив на зростання чистого прибутку компанії [3]. Світові компанії, такі як Nike чи Domino’s досягли значного зростання продажів через цифрові канали. Зокрема, у 2022 році Nike отримала 26% своїх загальних продажів через Nike Digital, а Domino’s Pizza наразі формує понад 85% продажів через мобільні та інтернет-замовлення. [4]

Інвестування в енергоефективність та екотехнології скорочує собівартість продукції, підвищує рентабельність та економить кошти за рахунок зниження споживання електро- та теплоенергії. При цьому типові інвестиційні проєкти з відновлюваної енергетики мають IRR на рівні 8-15% [5] при середній окупності 5-6 років [7]. Київська виробнича фірма «Київгума» інвестувала 2,13 млн грн у модернізацію систем опалення та освітлення і за три роки скоротила витрати енергії на 15% [6]. «Зелені» проєкти не тільки посилюють фінансові показники підприємств завдяки низьким експлуатаційним витратам, а й дають можливості скористатись «зеленими» пільгами, як «зелений» тариф або субсидії.

Системний фінансовий аналіз, моделі прогнозування і планування допомагають оптимально розподіляти ресурси та оптимізовувати бізнес-діяльність. Регулярні прогнозні бюджети та SWOT-аналіз дозволяють виявляти ключові драйвери прибутку та ризики. Наприклад, комплексне фінансове моделювання підвищує точність бюджетів і довіру інвесторів, а впровадження KPI та балансованих показників узгоджує фінансові результати з операційними цілями [8]. Міжнародний банк HSBC після повного перегляду стратегії продажів і HR-технологій зазначив суттєве зростання фінансових показників, підвищення прибутків акціонерів та покращення досвіду для співробітників [4].

Аналітика Big Data дозволяє прогнозувати попит, оптимізувати ціноутворення та запаси, при цьому неякісний аналіз великих масивів даних може дорого коштувати компанії. За оцінками Gartner, щороку низька якість обробки інформації коштує компаніям в середньому 12,9 мільйона доларів [10]. Платформи по роботі з Big Data, як, наприклад ADWISOR від Київстар, дають бізнесу можливість спрощувати планування і прогнозування, прискорювати запуск нових проєктів, складати точні портрети клієнтів, спрощувати пошук і залучення цільової аудиторії, покращувати взаємодію з клієнтами та партнерами [11].

Інвестиції у працівників і корпоративні навчальні програми підвищують продуктивність праці та кінцевий прибуток. За даними досліджень, компанії, які активно інвестують у розвиток персоналу, мають у середньому на 24% вищу прибутковість. Великі компанії, як Google чи Walmart, підтверджують, що їх інвестиції у персонал в результаті окупаються. [12]

Управління витратами є класичним, але актуальним способом підвищення прибутковості. Методи Lean-виробництва, контроль накладних витрат, енергоефективні технології та аутсорсинг непрофільних функцій дозволяють істотно скоротити витрати на виробництво та обслуговування. У 2024 році ТОВ «Київгума» відзначило економію витрат на енергію завдяки модернізації виробничого обладнання та впровадженню енергоефективних технологій; при вартості впровадження заходів 2,1 млн грн загальна економія витрат склала 9,8 млн грн [6].

Системне впровадження цифрових технологій, «зелених» інвестицій, аналітичних методів та розвитку персоналу забезпечує довгострокове зростання прибутку. Як показують українські та світові приклади, комбіноване використання актуальних підходів дозволяє оптимізувати витрати, підвищити прибутковість і зміцнити ринкові позиції підприємства в умовах економічної нестабільності.

ЗМЕНШЕННЯ РИЗИКІВ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ МОНОЗАЛЕЖНОСТІ ЗА РАХУНОК ВИКОРИСТАННЯ СТРАТЕГІЇ ДИВЕРСИФІКАЦІЇ

К Кузьмич — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Енергетична безпека є ключовою складовою національної безпеки, а в умовах геополітичної та військово-економічної нестабільності набуває першочергового значення для забезпечення макроекономічної стійкості держави Події 2022-2025 років продемонстрували вразливість централізованої енергетичної системи, коли прямі збитки енергетичної інфраструктури у травні 2024 року перевищили 16 млрд доларів США, а непрямі економічні втрати від перебоїв в енергопостачанні оцінюються у понад 40 млрд доларів [1]. Міжнародний досвід останніх років демонструє вразливість централізованих енергетичних систем до зовнішніх шоків, коли прямі та непрямі економічні втрати від порушень енергопостачання досягають мільярдних масштабів [2]. Це актуалізує необхідність економічного обґрунтування стратегій мінімізації ризиків через диверсифікацію енергопостачання.

Теоретичною основою дослідження є концепція енергетичної безпеки, що розглядається через призму економічних ризиків та їхнього впливу на національну економіку. Економічні ризики монозалежності чітко класифікуються на цінові, геополітичні та макроекономічні ризики. Цінові ризики виникають через волатильність вартості енергоносіїв на світових ринках, геополітичні ризики пов'язані з можливістю припинення постачання через політичні чинники, наслідком реалізації цих ризиків стають макроекономічні втрати, зокрема уповільнення економічного зростання, зниження конкурентоспроможності та скорочення ВВП.

Методологічною основою кількісної оцінки є концепція граничної вартості ризику, яка визначає економічні наслідки зростання залежності від окремих джерел постачання. У межах цієї концепції диференціюються системні ризики, що впливають на всю енергосистему, та специфічні ризики окремих учасників ринку. Оцінка базується на імовірнісному підході, де очікувані втрати визначаються як добуток ймовірності настання несприятливої події на величину потенційних збитків.

Стратегії диверсифікації енергопостачання охоплюють три ключові напрямки: технологічну диверсифікацію (розвиток розподіленої генерації та Smart Grid), географічну диверсифікацію (інтеграція до міжнародних мереж) та ресурсну диверсифікацію (розвиток відновлюваних джерел енергії) [3]. Міжнародний досвід свідчить про значне зниження вартості відновлюваних джерел енергії протягом останнього десятиліття. За даними міжнародних енергетичних агентств, вартість електроенергії від сонячних станцій знизилася більш ніж удвічі, що робить такі технології економічно конкурентоспроможними [4,5].

Фінансова ефективність стратегій диверсифікації обґрунтовується через порівняльний аналіз витрат на впровадження та уникнених втрат від зниження ризиків. Ключовим інструментом оцінки є аналіз чистої теперішньої вартості інвестиційних проєктів, що враховує не лише прямі комерційні вигоди, а й соціально-економічний ефект від підвищення надійності. Дослідження показують, що впровадження диверсифікованої структури дозволяє суттєво знизити збитки від перебоїв, а власна генерація створює можливості для економії на закупівлі енергії. Позитивне значення NPV підтверджує, що інвестиції в диверсифікацію є формою довгострокового економічного страхування [6].

Економічні розрахунки демонструють, що проєкти диверсифікації характеризуються прийнятними показниками інвестиційної привабливості. Внутрішня норма прибутковості таких проєктів зазвичай перевищує середню вартість капіталу [7]. Важливим аспектом є визначення оптимального рівня диверсифікації, який досягається в точці, де граничні витрати на додаткову диверсифікацію дорівнюють граничним вигодам від зниження ризиків [8].

Сценарний аналіз дозволяє оцінити економічні наслідки різних підходів. Збереження існуючої структури без впровадження заходів диверсифікації призводить до накопичення економічних втрат, тоді як стратегія поетапної диверсифікації дозволяє поступово знижувати рівень ризиків при помірних початкових інвестиціях [9]. Ефективність стратегій суттєво залежить від інституційного середовища. Міжнародний досвід показує, що наявність програм підтримки відновлюваної енергетики та сприятливого тарифного регулювання може значно підвищити інвестиційну привабливість проєктів [10].

Отже, економічні ризики монозалежності енергопостачання створюють значну загрозу для фінансової стійкості енергетичного сектору та макроекономічної стабільності. Теоретичне обґрунтування на основі концепції граничної вартості ризику дозволяє кількісно оцінити масштаби потенційних втрат та економічну доцільність превентивних заходів. Диверсифікація є економічно обґрунтованою стратегією, що забезпечує позитивну NPV та прийнятну внутрішню норму прибутковості. Оптимальний рівень диверсифікації визначається балансом між витратами на впровадження та економічними вигодами від зниження ризиків. Інвестиції в диверсифікацію слід розглядати як форму довгострокового економічного страхування, що забезпечує фінансово-економічну стійкість енергосистеми. Державна підтримка через механізми пільгового фінансування та сприятливе регуляторне середовище можуть суттєво підвищити ефективність реалізації стратегій диверсифікації.

СИСТЕМА ІНСТРУМЕНТІВ НБУ ЩОДО СТРИМУВАННЯ ІНФЛЯЦІЇ

А Лебеденко — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Інфляція — стійке зростання загального рівня цін на товари й послуги — залишається однією з базових економічних проблем України, оскільки поступово знижує купівельну спроможність населення та створює ризики для макроекономічної стабільності. Вона може набирати різні форми — від помірної, контрольованої інфляції до галопуючої й навіть гіперінфляції — що значно ускладнює діяльність центрального банку. Для України джерелами інфляційного тиску є зростання виробничих витрат (зокрема енергоносіїв і сировини), обвал зовнішньоекономічних умов, імпортні шоки та активне зростання грошової маси без достатнього зростання виробництва. Цю ситуацію ми пропонуємо наглядно продемонструвати на ланцюгу фіксальної політики держави (Рис.1).

Рисунок 1 – Ланцюг фіскальної політики.

У цьому контексті роль Національного банку України (НБУ) в забезпеченні цінової стабільності є визначальною. Для стримування інфляційного тиску НБУ застосовує комплекс інструментів монетарної та валютної політики. Монетарні заходи включають регулювання облікової ставки, яка визначає вартість кредитних ресурсів і впливає на попит у економіці, операції на міжбанківському ринку для управління ліквідністю та встановлення нормативів резервування, що обмежують надмірне кредитування. Валютна політика спрямована на підтримку стабільності курсу гривні шляхом інтервенцій на валютному ринку та прогнозування коливань, що допомагає стримувати підвищення імпортних цін й інфляційних очікувань. НБУ також контролює обсяг грошової маси та кредитну активність банківської системи, забезпечуючи баланс між стимулюванням економічної активності й запобіганням сплескам цінового зростання. Таку систему інструментів НБУ щодо стримування інфляції можна прослідкувати у ланцюгу монетарної політики НБУ (Рис.2).

Рис. 2 – Ланцюг монетарної політики НБУ

Ефективність застосованих заходів підтверджується тим, що НБУ встановив середньострокову інфляційну ціль — 5 % річних (± 1 п. п.) — та діє відповідно до політики інфляційного таргетування. Зокрема, у 2025 році облікова ставка залишалася на рівні 15,5 % річних, що засвідчує прагнення центрального банку підтримувати монетарну дисципліну навіть за умов високої інфляції.

Прогнози НБУ вказують на те, що завдяки цьому комплексному підходу інфляція має повернутися до цільового орієнтиру у середньостроковій перспективі, хоча поточний рівень (наприклад, 15,1 % у квітні 2025 р.) вказує на існуючі значні виклики.

Таким чином, поєднання монетарних, валютних та комунікаційних інструментів дозволяє НБУ оперативно реагувати на зовнішні та внутрішні шоки, підтримувати очікування ринку й поступово наближати економіку до умов стабільного цінового середовища.

ВПЛИВ СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ НА ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК: РЕЛЕВАНТНІСТЬ МАКРОЕКОНОМІЧНИХ ПОКАЗНИКІВ

О Литвиненко — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Актуальність обраної теми дослідження базується на тривалому пошуку балансу між ефективністю та оптимальністю, між «прибутком тут і тепер» та орієнтацією на тривалий соціально-економічний ефект. У цьому контексті стає особливо важливою відмінність між теорією цінностей, яку розвивали Адам Сміт та Жан-Батіст Сей, і теорією продуктивних сил, яку відстоювали практики економічного розвитку Англії. Перша виходила з ідеї, що держава має орієнтуватися на вільну торгівлю, купуючи товари там, де вони дешевші, та продаючи власну продукцію на відкритому ринку (головним завданням є задоволення споживчих потреб з мінімальними витратами). Натомість теорія продуктивних сил ґрунтується на розвитку власного виробництва та нагромадженні національного потенціалу. Вона ставить за мету не лише економічну вигоду «тут і тепер», а й створення тривалих умов для зростання сили держави, її незалежності та технологічної спроможності. Саме такий підхід практикувала Англія, коли свідомо відмовилася від імпорту дешевих товарів Східної Індії, розвиваючи власну мануфактуру [1, с. 80-81].

Важливо розуміти, що розбудова виробничого потенціалу на національному рівні може стикатися з проблемами, що не мають прямого звʼязку із системою (нормативно-правові акти, економічні інститути тощо). Мається на увазі навмисний чи латентний супротив з боку суспільства. Він може набирати вигляду не тільки конфліктів у формі «населення проти уряду», а вибудови взаємодії (перешкод для неї) у вигляді, наприклад, упереджень, що вноситиме корективи в інститут міжособистісної та міжгрупової довіри.

Соціальний капітал зазвичай репрезентований саме інститутом довіри та суміжними явищами (сукупність ресурсів, що виникають із участі в мережах взаємності та довіри). За П. Бурдьє, соціальний капітал – це ресурс, який ґрунтується на соціальних зв’язках і довірі між людьми. Він має як символічне, так і економічне значення та здатний посилювати дію інших форм капіталу. Щоб цей ресурс не втрачав силу, соціальні зв’язки потрібно постійно підтримувати. Дж. Коулмен розглядає його як суспільне благо, що знижує трансакційні витрати й забезпечує ефективність взаємодії. П. Штомпка наголошує на морально-нормативному вимірі (довірі, солідарності, справедливості) як основі соціальної згуртованості. Р. Патнем підкреслює колективний характер соціального капіталу, пов’язаний із громадянською участю та довірою до інституцій. Ф. Фукуяма акцентує на економічній цінності довіри, яка зменшує витрати обміну та сприяє конкурентоспроможності суспільства [2, с. 26]. Підсумовуючи, соціальний капітал, як на індивідуальному, так і на колективному рівні, здатен створювати позитивний ефект для групи. Адже він базується на довірі, взаємності й солідарності, що підсилює здатність людей до спільних дій [3, с. 332-333]. Проте ремарка щодо «можливості», а не беззаперечності позитивного ефекту, є справедливою. Р. Патнем, досліджуючи громадянську культуру Італії, підкреслює, що найбільш сприятливими для позитивних результатів є організації з горизонтальною структурою взаємодії, тоді як вертикальні структури можуть обмежувати ефективність соціальних зв’язків. Так само він наголошує, що високий рівень солідарності може нести негативний вплив. Низький рівень інституціоналізації чи будова самої інституції (напр. мафія) може чинити вплив [4]. Диференціація самого соціального капіталу також має місце. Релевантною може бути типологія солідарностей (Е. Дюркгайма). Механічна стосується довіри, яка засновується на родинних звʼязках та спільностях. Органічна є більш характерною для глобального суспільства. Тут відмінності не стають на заваді у роботі та інших видах діяльності. За рахунок переслідуваних цілей та цінностей робота прогресує, не враховуючи категорії акторів (їх соціальних ролей та статусів). У своїй науковій статті саме це доводять Литвиненко О. та Коржов Г., що різниця між впливом соціального капіталу (через довіру), який співвідноситься із механічною та органічною солідарностями, є присутньою. А саме віднайдено позитивну кореляцією з ВВП на душу населення тільки у випадку довіри за органічною солідарністю [2, с. 27-28]. У випадку звернення до іншої термінології: механічна солідарність відповідає зв’язувальному соціальному капіталу, що формується всередині однієї групи, тоді як органічна – об’єднувальному, який виникає між різними групами через слабкі зв’язки. Саме об’єднувальний соціальний капітал важливий для суспільства, оскільки від нього залежить порозуміння та консолідація соціуму [5, с. 50].

Актуалізується дискурс щодо доцільності вибору показників розвитку, які використовуються при аналізі впливу соціального капіталу на них. Крім того вартим уваги є саме методологічне обґрунтування показника (індекса) соціального капіталу. У окремих випадках до нього залучаються відірвані від соціологічної теорії дані (доступність медичної допомоги, види рівностей, що повʼязані із фінансами) [6]. Такі підходи можуть призводити до спотворення результатів статистичного аналізу, оскільки виникає ризик автокореляції: якщо показник соціального капіталу включає, окрім традиційних довіро- та взаємодієво-орієнтованих компонентів (за оригінальним концептом ряду класичних авторів), фінансову складову, а залежною змінною обирається економічний індекс.

ВВП на душу населення може слугувати надійним показником економічного розвитку, адже відображає фінансовий аспект та виробничу спроможність країни з урахуванням чисельності населення. Цей показник часто використовують для аналізу впливу соціального капіталу на розвиток держави. Водночас він охоплює й зовнішні чинники (іноземні інвестиції, експорт), тому відображає не лише внесок внутрішніх соціальних акторів, хоча й залишається наближеним до такої ролі (контекст політик держави).

Отже, вибір найбільш адекватного показника, що відображає вплив соціального капіталу на економічний розвиток, має ґрунтуватися на врахуванні всіх наведених вище чинників. Оптимальним можна вважати той показник, який найповніше характеризує здатність індивіда акумулювати соціальні взаємодії, засновані на довірі, кооперації та залученості в суспільне середовище.

ОСОБЛИВОСТІ СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

А Лопух — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Функціонування підприємств в умовах воєнного стану пов'язане з нестабільністю, перериванням логістичних ланцюгів, зміною ринкового попиту та додатковими ризиками для забезпечення ресурсами. Тому стратегічне планування стає єдиним ключовим механізмом, за допомогою якого можна підтримувати контроль на підприємстві та адаптувати підприємство до загрозливих умов. У наукових працях із стратегічного менеджменту наголошується, що ефективна стратегія у кризових періодах ґрунтується на гнучкості, сценарному аналізі, управлінні ризиками та здатності підприємства швидко переорієнтовувати діяльність на нові умови.

Методологічні інструменти стратегічного планування воєнного часу включають як класичні, так і кризові підходи, включаючи SWOT-аналіз, який використовується для пошуку критичних загроз; PEST-аналіз, що застосовується для оцінки політичної та економічної нестабільності; метод реінжинірингу бізнес-процесів, спрямований на підвищення швидкості та гнучкості операцій, а також сценарний підхід, що дозволяє моделювати розвиток кількох варіантів подій. Методологія стратегічного контролю, що включає постійний моніторинг зовнішнього середовища та динамічне коригування цілей, набуває великого значення. У воєнний час вона виявляється основним елементом, оскільки частота планування зміщується з років на місяці, а іноді навіть тижні.

Сценарний підхід стає критично важливим інструментом, який дозволяє моделювати кілька можливих варіантів розвитку подій. Такий підхід допомагає підприємствам готуватися до різних викликів, формувати стратегічні реакції поза рамками лінійних прогнозів, а також знижувати потенційні ризики, що можуть виникнути внаслідок непередбачуваних обставин. Особливо воєнний період демонструє необхідність гнучкості у плануванні, де звичні довгострокові горизонти скорочуються до короткострокових циклів, що можуть вимірюватися навіть тижнями.

Для забезпечення економічної безпеки під час війни стратегічне планування повинно включати створення гнучких планів дій у надзвичайних ситуаціях, які враховують альтернативні сценарії. Це включає диверсифікацію виробництва (наприклад, переналаштування виробничих ліній для нових продуктів, які користуються більшим попитом під час війни), розробку резервних логістичних систем та розширення використання цифрових інструментів управління. Ці дії не тільки мінімізують потенційні втрати, але й дозволяють швидко реагувати на зовнішні потрясіння, забезпечуючи безперервність бізнесу.

Компанії повинні розробляти чіткі плани штатного розкладу, що враховують ризик мобілізації, Змінені умови праці та необхідність швидкого реагування на втрати персоналу. Організація діяльності у сфері управління персоналом охоплює не лише планування заміщення звільнених або мобілізованих працівників, але й підтримку їхнього професійного розвитку через дистанційне навчання, що знижує ризик перебоїв у їхньому професійному розвитку. Створення резерву персоналу, який можна швидко розгорнути у разі кадрового дефіциту, також є надзвичайно важливим. Це вимагає системного підходу до оцінки компетенцій працівників, визначення перспективних лідерів та спеціалістів, готових взяти на себе нові ролі або перенавчатися. Тому стратегічні плани включають альтернативні сценарії постачання як резервні варіанти, диверсифікацію джерел постачання, безпечні формати роботи та інтегровані цифрові рішення, що зменшують залежність від фізичної інфраструктури.

Тому стратегічні плани включають альтернативні сценарії постачання як резервні варіанти, диверсифікацію джерел закупівель, безпечні формати для операцій, а також цифрові рішення, інтегровані у зменшення залежності від фізичної інфраструктури.

В умовах воєнного стану ефективними напрямами стратегічного планування є забезпечення безперервності діяльності через розробку планів Business Continuity, формування стратегії гнучкої диверсифікації продукції, розвиток цифрових каналів комунікації та продажів, оновлення системи мотивації й безпеки персоналу, а також впровадження стратегій фінансової стійкості, що передбачає оптимізацію витрат та підвищення ліквідності. Важливою складовою є формування організаційної культури адаптивності, що дає змогу співробітникам швидко реагувати на зміни, зберігаючи ефективність роботи навіть за обмеженого доступу до ресурсів.

Стратегічні планувальники воєнного часу скорочують тривалість своїх стратегічних циклів та пришвидшують прийняття рішень. У цьому середовищі адаптивні стратегії допомагають фірмам швидко реагувати на зміни ринку, спричинені новими та виникаючими потребами населення, а також підприємствам, які реагують на нормативні вимоги. Досвід кризового управління показує, що організації демонструють стійкість та здатність до відновлення, коли вони практикують комбінований метод, за якого довгострокове прогнозування поєднується з короткими циклами тактичного контролю.

Таким чином, стратегічне планування в умовах війни перетворюється на процес, який є одночасно динамічним та інтерактивним. Стратегія воєнного часу починається як класичний аналіз і швидко включає елементи антикризового управління, щоб забезпечити життєздатність підприємства завдяки підвищеній стійкості бізнес-процесів, а також, не випадково, новим можливостям для розвитку, відкритим самою антикрихкістю. На рівні фірми з'явилася здатність швидко адаптуватися; швидка оцінка ризиків формує альтернативні сценарії, зберігаючи при цьому стабільність ресурсної бази, що буде ключовим як для виживання зараз (в економіці воєнного часу), так і для відродження в майбутньому.

ІНВЕСТИЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДИВЕРСИФІКАЦІЇ ДОХОДІВ БІЗНЕСУ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

І Макалюк, А Ільченко — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

В умовах воєнного стану економіка України постійно зазнає змін, пов’язаних із зниженням рівня інвестиційної активності, руйнуванням виробничої інфраструктури та високою невизначеністю на ринку. Кожне підприємство зіштовхується із необхідністю не лише забезпечення фінансової стабільності, а й пошуку нових джерел доходів. Тому питання інвестиційного забезпечення диверсифікації доходів є особливо актуальним сьогодні.

Диверсифікація доходів передбачає розширення сфер діяльності господарюючих суб’єктів, впровадження нових видів товарів або послуг, вихід на інші ринки чи використання альтернативних фінансових інструментів. Вона є одним із найефективніших шляхів адаптації бізнесу до змін зовнішнього середовища, особливо в умовах війни, коли традиційні ринки збуту або логістичні маршрути можуть бути втрачені.

Інвестиційне забезпечення диверсифікації доходів означає залучення коштів для розвитку нових напрямів діяльності підприємства. Це можна робити кількома способами. Наприклад, компанія може використовувати власні накопичення або повторно інвестувати частину доходів у відкриття нових виробничих можливостей чи запуск додаткових послуг. Також можливе отримання банківських кредитів чи державних субсидій, які допомагають розширювати бізнес, навіть, за нестачі власних ресурсів. Ще одним варіантом може бути участь у міжнародних програмах підтримки, таких як USAID, ЄБРР чи IFC, які фінансують у розвиток підприємництва. Окрім того, дієвим способом є залучення приватних інвесторів або формування спільних партнерських проєктів. Наприклад, виробник харчових продуктів фермерське господарство можуть об’єднати зусилля, щоб спільно випускати нову продукцію.

Важливу роль у забезпеченні диверсифікації доходів та розвитку бізнесу відіграють і прямі іноземні інвестиції (ПІІ), динаміку обсягу яких впродовж 2010-2025 рр. відображено на рис.

Рисунок – Динаміка обсягу ПІІ в Україну за 2010-2024 рр. та І-ІІ кв. 2025 р.

Джерело: побудовано за даними [2]

Як видно з рис., динаміка ПІІ в Україну у 2010-2024 рр. демонструє нестабільність інвестиційних потоків. Насамперед, це пов’язано як із внутрішніми проблемами в країні, так і з впливом зовнішніх чинників впродовж аналізованого періоду.

З 2010 по 2012 рр. спостерігалося активне зростання обсягів прямих іноземних інвестицій – з 6,5 до 8,4 млрд дол. США. Це пояснюється відносною стабільністю економіки в той період, а також зацікавленістю іноземних інвесторів українським ринком. Проте, вже у 2013 р. ситуація різко змінилася і відбулося скорочення інвестицій до 4,5 млрд дол. (на 46,4 %), а у 2014 р. – до 410 млн дол. (тобто, ще на 91,1 %), через анексію Криму, початок війни на сході та загальну політичну нестабільність в країні. У 2015 р., навіть, зафіксовано відтік капіталу (-458 млн дол.), що свідчить про вихід іноземних інвесторів з українського ринку. Починаючи із 2016 р. ситуація поступово поліпшувалася і вже у 2019 р. обсяг ПІІ зріс до 5,86 млрд дол. завдяки стабілізації економіки та реформам, зокрема, у банківському секторі. Проте, через пандемію COVID-19 у 2020 р. знову спостерігається відтік капіталу в сумі 868 млн дол., який змінюється стрімким приростом ПІІ у 2021 р. (до 6,7 млрд дол., що є найвищим показником, починаючи із 2013 р.). Після початку повномасштабної війни у 2022 р. інвестиційна активність майже зупинилася, обсяг ПІІ становив 1,15 млрд дол. Це обумовлено тим, що багато іноземних компаній або перенесли свої проєкти, або тимчасово призупинили діяльність в Україні через високі ризики ведення бізнесу. Впродовж 2023-2025 рр. інвестиційна активність в Україні дещо пожвавилася, проте довоєнного рівня досягти так і не вдалося.

Така динаміка показує, що рівень інвестиційної привабливості України, насамперед, залежить від політичної та економічної стабільності, а також безпекового чинника, що формує довіру інвесторів. Тому, допоки триває війна, для збільшення припливу іноземних коштів Україні потрібно забезпечити захист прав інвесторів, спростити дозвільні процедури, а також розвивати програми власної державної підтримки бізнесу. Це допоможе не лише залучати нові капітали, а й стимулювати розвиток різних секторів економіки.

За даними Міністерства економіки України, на кінець 2024 р. понад 3,5 тис. підприємств отримали державні гранти на загальну суму понад 10 млрд грн. При цьому близько 42 % цих коштів було використано для розширення асортименту продукції або запуску нових напрямів діяльності. Це демонструє, що внутрішні інвестиції стають важливим інструментом диверсифікації доходів підприємств і допомагають зменшити залежність від зовнішніх джерел фінансування. Особливо помітною є тенденція до інноваційних інвестицій: компанії все більше вкладають кошти у цифровізацію, автоматизацію виробництва та енергоефективні рішення. За даними Державної служби статистики України у 2024 р. 29,7 % промислових підприємств впровадили нові або покращені технології, що дозволило підвищити продуктивність праці на 12 % та скоротити витрати на енергоресурси на 9 % [1]. Стає очевидним той факт, що вкладення грошей у нові технології не просто сприяють розвитку бізнесу, а й дозволяють легше долати можливі труднощі та ризики.

Важливе значення має різноспрямованість інвестицій. Компанії, які інвестують у різні напрямки – виробництво, логістику, цифрові послуги, агросектор або відновлювану енергетику, демонструють більшу фінансову стійкість. Такий підхід допомагає зменшити ризики втрати прибутку, якщо зупиняється певний ринок чи галузь. Особливо важливими для української економіки зараз є енергетика, агросектор та ІТ, що підтверджується зростанням інвестицій у ці галузі, навіть, під час війни. Це показує, що інвестування у різні сектори дозволяє бізнесу залишатися більш гнучким і витримувати кризові ситуації.

Отже, інвестиції, які забезпечують диверсифікацію доходів, не лише зміцнюють фінансову стабільність підприємств, а й сприяють відновленню економіки країни. Коли гроші вкладають у різні сфери діяльності, це дає змогу отримувати прибуток із кількох напрямків, зменшувати ризики збитків і підвищувати економічну безпеку держави. Особливо під час воєнного стану важливо створювати зрозумілі та чесні умови для інвесторів, надавати підтримку бізнесу й розвивати нові технології. Це допоможе економіці швидко відновлюватися й тримати стабільність навіть у важких умовах.

СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ДОСВІДУ ХІМІЧНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ ВІД ВПРОВАДЖЕННЯ AI-ТРАНСФОРМАЦІЙ

Я Мартиненко — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Хімічна промисловість, як фундамент сучасної економіки, стикається з викликами глобальної конкуренції, підвищеними вимогами до екологічності та безпеки, зростанням складності технологій. Рівень ефективності традиційних технологій зменшився до 0,06 [1]. Системи автоматизації, які широко задіяні у хімічних технологіях, є фрагментарними і потребують систематичного оновлення. Тому поєднання передової автоматизації та штучного інтелекту (АІ) стає драйвером не лише технологічної, а й економічної трансформації хімічної промисловості.

Дослідники стверджують [2], що інтеграція штучного інтелекту та автоматизації в хімічній технології призводить до трансформації економічної моделі промисловості через зниження операційних витрат на 20-40%, скорочення часу розробки нових продуктів у 3-5 разів та створення нових бізнес-моделей, заснованих на предиктивній аналітиці та персоналізованому виробництві [2,3].

У працях [3,4] ця гіпотеза має обґрунтування:

Оптимізація виробничих процесів. Хімічні підприємства, що впровадили AI-системи для контролю процесів, демонструють зниження споживання енергії на 15-25% та скорочення браку на 30-50%. За даними McKinsey [3], глобальна хімічна індустрія може створити додану вартість у $200-300 млрд щорічно завдяки цифровізації. Системи машинного навчання аналізують параметри у режимі реального часу із зазначенням неочевидних кореляцій та оптимізацією умов реакцій з метою максимального виходу продукту при мінімальних витратах сировини.
Прискорення R&D та скорочення витрат на розробку [4]. Традиційно розробка нового хімічного продукту займає 10-15 років і коштує $100-500 млн. AI-платформи молекулярного дизайну (наприклад, системи генеративної хімі), скорочують цей цикл до 2-3 років. Компанія BASF повідомляє [5] про 70% скорочення часу на оптимізацію каталізаторів завдяки машинному навчанню. Економічний ефект полягає не лише в прямій економії, але й у можливості швидше виводити продукти на ринок, отримуючи конкурентну перевагу.
Предиктивне обслуговування та зниження простоїв [6]. Незаплановані зупинки обладнання коштують хімічній промисловості близько $20 млрд щорічно. AI-системи предиктивного обслуговування аналізують дані з сенсорів для прогнозування відмов за 2-4 тижні до їх настання, що дозволяє скоротити простої на 30-50% та знизити витрати на обслуговування на 20-25%. Компанія Dow Chemical [7] повідомила про економію $100 млн за рік завдяки впровадженню таких систем на своїх заводах.
Трансформація бізнес-моделей [8]. Автоматизація та AI створюють можливості для персоналізованого виробництва малими партіями, що раніше було економічно невигідним. Гнучкі автоматизовані хімічні платформи дозволяють швидко перелаштовуватися між різними продуктами, відкриваючи ніші спеціалізованих хімікатів з високою доданою вартістю. За прогнозами Boston Consulting Group, сегмент “хімія на замовлення” може зрости з $15 млрд до $50 млрд до 2030 року саме завдяки цифровим технологіям.
Вплив на структуру витрат та зайнятість [9]. Автоматизація змінює економіку хімічного виробництва, зсуваючи баланс від змінних витрат (праця, енергія) до фіксованих (обладнання, програмне забезпечення). За оцінками Deloitte [10], частка витрат на робочу силу в хімічній промисловості знизиться з 15-20% до 8-12% протягом наступних 10 років, проте з’являться нові високооплачувані робочі місця для data scientists та інженерів з автоматизації. При цьому загальна продуктивність праці може зрости на 40-60%.

Виконане дослідження показало, що хімічна індустрія вже активно застосовує АІ-трансформації власних технологій, систематизує отримані результати і визначає перспективи удосконалень.

Хімічна промисловість є складним і багатофакторним полігоном опрацювання АІ-моделей. Саме різноплановість і складність технологічних процесів дозволяє комплексно застосувати переваги машинного навчання і інтелектуальних моделей. АІ-трансформації фундаментально перебудовують хімічну промисловість.

Основним фактором гальмування стає формування синергічних зв'язків між технологом-людиною і машиною. Оскільки хімічна промисловість є територією ризиків виробничої діяльності, то отримані від штучних систем дані потребують ретельної перевірки і не тільки іншими штучними системами. Отже питання глибини довіри до АІ-систем є питанням етики сучасного виробництва.

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ: ПРОБЛЕМИ ТА ПОТОЧНИЙ СТАН

А Микитєєко — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Актуальність дослідження проблематики розвитку національної макроекономічної системи, пов’язана, з одного боку, з наявність перманентної диспропорційності поточних структурних параметрів, що виявляє себе в розбалансованості основних секторів економіки, їх сировинній орієнтованості, високому рівні імпортозалежності, а з іншого, зумовлено широким колом викликів соціально-економічного характеру, що знайшли свою практичну реалізації внаслідок повномасштабного військового вторгнення.

Для початку пропонуємо ідентифікувати ключові поточні проблеми системного характеру, які мають місце в умовах дії воєнного стану, істотно звужуючи потенціал національної макроекономічної системи до розвитку. До таких проблем відносимо наступні: (1) руйнування інфраструктури та виробництва – триваючі бойові дії та обстріли призводять до втрат фізичного капіталу: пошкоджується критична інфраструктура, промисловість та аграрні потужності, що знижує виробничий потенціал і ускладнює логістику; (2) втрата активів: значні збитки, зумовлені фізичним знищенням матеріальних активів промислово-виробничого характеру, що вимагає залучення масштабного фінансування для відновлення [1]; (3) енергетична криза: постійні атаки на енергосистему створюють дефіцит електроенергії, що негативно впливає як на стан соціального середовища, так і безпосередньо обмежує можливості до стабільного функціонування бізнесу, збільшуючи витратне навантаження; (4) логістичні проблеми: реконфігурація основних логістичних коридорів, розрив сформованих ланцюгів постачання, здорожчання логістичних послуг, руйнування транспортної та складської інфраструктури [2]; (3) значний фіскальний дефіцит та залежність від зовнішньої донорської допомоги: має місце істотний ріст видаткової частини державного бюджету, що пояснюється необхідністю фінансування оборони та соціальних зобов'язань, водночас, податкові надходження демонструють тенденцію до скорочення через падіння економічної активності; (4) зростання державного боргу: залучення позик збільшує державний борг, формуючи собою відповідні довгострокові ризики [3]; (5) демографічна та кадрова криза, обмеження до розвитку людського капіталу: війна спричинила масову міграцію мільйонів громадян за кордон, а активні мобілізаційні заходи чоловіків та зовнішня міграція викликають кризові процеси розвитку людського капіталу, обмежуючи відповідні довгострокові перспективи; (6) дефіцит робочої сили: гостра нестача працівників та кваліфікованих спеціалістів, зокрема чоловічої статі, істотно обмежує зростання бізнесу, змушуючи останній збільшувати витрати на залучення компетентного кадрового ресурсу; (7) внутрішньо переміщені особи: необхідність здійснення проактивної політики у сфері соціального захисту та соціального забезпечення щодо інтеграції ВПО на ринку праці та забезпечення їх житлом і соціальними послугами.

Виходячи з окреслених вище ключових проблем забезпечення ефективного функціонування національної економічної системи пропонуємо визначити перелік перспективних напрямків вітчизняної економічної політики:

¾ Захист критичної інфраструктури (критична інфраструктура охоплює сукупність об’єктів, систем, мереж і служб, безперебійне функціонування яких є життєво необхідним для національної безпеки, економічної стабільності, громадського порядку та здоров’я населення, до неї належать енергетичні системи, транспорт, водопостачання, зв’язок, фінансові установи, оборонна промисловість тощо, водночас) порушення роботи цих елементів може спричинити серйозні соціально-економічні наслідки.

¾ Сприяння скороченню фіскального дефіциту шляхом реалізації активних державних заходів щодо дерегуляції бізнесу та цифровізації процесів адміністрування ключових напрямків взаємодії держави та підприємницького сектору;

¾ Забезпечення стабільного фінансування оборонного сектору держави, сприяння розвитку економічного потенціалу військово-промислового комплексу як ключового елементу вітчизняної системи підтримки обороноздатності, а також сектору економіки, що демонструє значні перспективи майбутнього зростання.

¾ Забезпечення ефективного управління державним боргом шляхом послідовного планування процедури погашення боргових зобов’язань, налагодження продуктивної комунікації з ключовими кредиторами, проведення селективної реструктуризації.

¾ Формування комплексу економічних стимулів щодо повернення активної частини працездатного населення з-за кордону, розробка та впровадження дієвих механізмів реалізації економічних можливостей молоді;.

¾ Забезпечення функціональності роботи вітчизняних центрів зайнятості та пошуку робочої сили, з метою спрощення доступу підприємницького сектору до залучення персоналу, впровадження державних програм перекваліфікації та стимулювання розвитку кадрового потенціалу економіку в інноваційно активних галузях;

¾ Реалізація проактивного підходу у впровадженні державної антикорупційної політики з метою обмеження нелегальних фінансових потоків та унеможливлення розвитку негативних практик неформальної інституціоналізації [4, с. 164];

¾ Інтеграція внутрішньо переміщених осіб-забезпечення налагодженості процесу соціально-економічного, культурного та правового включення переселенців у приймаючі громади. Інтеграція передбачає забезпечення рівного доступу до освіти, праці, житла, медицини та участі у громадському житті. Ефективна інтеграційна політика сприяє соціальній єдності, зменшенню напруги та економічному розвитку регіонів, що приймають внутрішньо переміщених осіб.

Таким чином, можна стверджувати, що на сьогоднішній день національна макроекономічна система стикається з сукупністю системних проблем, що істотно обмежують вітчизняний економічний потенціал до зростання і потребують проведення комплексних заходів націлених на елімінацію ключових економічних загроз, забезпечення сталості внутрішнього економічного середовища, формуючи відповідні передумови до ефективного післявоєнного розвитку та відновлення.

МЕТОДИКА СТВОРЕННЯ ОФІСУ УПРАВЛІННЯ ПРОЄКТАМИ

Т Петренко — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

У сучасному конкурентному бізнес-середовищі ефективне управління проєктами стає необхідною умовою для успішної діялності підприємств. Офіси управління проєктами, є важливим для цього інструментом управління, адже їхня діяльність спрямована на стандартизацію методів управління проєктами та оптимізацію розподілу ресурсів. Офіс управління проєктами забезпечує стратегічне керівництво і підтримку управління портфелем проєктів, що є критично важливим для досягнення високих результатів.

Серед міжнародних дослідників можна виділити ряд робіт, що сконцентровані на передумовах створення та особливостях розбудови офісу управління проєктами. Pinto G., De Brito Mello L., Spiegel T. [1] аналізують кращі практики його імплемінтації. Автори аналізують ряд випадків, де офіси управління проєктами були імплементовані в організаціях з різним ступенем успішності, і вказують на ключові фактори успіху, такі як адаптація структур до специфіки організацій, залучення топ-менеджменту та забезпечення відповідних ресурсів для офісу управління проєктами. Spelta A., Albertin A. [2] фокусуються на офісах управління проєктами в ІТ-секторі, пропонуючи специфічну модель для їх створення. Sithambaram J., Bin Md Nasir M., Ahmad R. [3] фокусуються на вивченін факторів, що впливають управління проєктами в контексті гнучких методологій. Особливий акцент робиться на адаптивність управлінських структур і необхідність інтеграції гнучких підходів в стандартні процедури офісу управління проєктами. Karayaz G., Gungor O. [4] розглядають ряд випадків успішного впровадження офісу управління проєктами у різних організаціях в Туреччині. Автори акцентують увагу на стратегічній відповідності між бізнес-цілями організації та проєктним управлінням, вказуючи на те, що офіс управління проєктами виступає ключовим елементом у досягненні цих цілей. Ward J., Daniel E. [5] аналізують, яким чином офіс управління проєктами можє сприяти підвищенню прозорості, контролю, а також координації проєктів, що призводить до покращення результатів проєктів

На наш погляд, створення офісу упраління проєками є складним процесом, що вимагає глибокого аналізу підприємства та його діяльності, планування та впровадження нових інструментів управління. Першим кроком є визначення його основних цілей та функцій, які можуть включати підвищення ефективності проєктів, краще управління ресурсами та зниження ризиків, швидкість реалізації масштабних задач. Одразу після цього необхідно здійснити аналіз стейкхолдерів, що покликано ідентифікувати основних стейкхолдерів і їх очікування, а також розробити план ефективного спілкування з ними. Директор, генеральний директор, або операційний директор, який управляє операційною діяльністю компанії, як правило, є основним замовником роботи офісу управління проєктами. В більшості випадків офіс управління проєктами створюється як його інструмент управління, і з ним необхідно узгодити основні цілі і задачі, пріоритети в роботі офісу управління проєктами, план впровадження проєктного управління. Важливо також розуміти потреби основних підрозділів підприємства, їх керівників та працівників при впровадженні проєктного управління.

На наступному етапі необхідно розробити основні процеси управління проєктами та стандарти для документування, звітності та оцінки проєктів, що мають бути позначені в методології управління проєктами підприємства. Перш за все необхідно визначити, що на даному підприємстві буде вважатися проєктом, і визначити типи проєктів, управління якими буде здійснюватися через офіс управління проєктами, та рамки застосування поректного управління. Необхідно визначити ключові показники проєктів, які необхідні стейкхолдерам і керівникам проєктів та ступінь формалізації проєктів та шаблони, які основні процеси будуть в управлінні проєктами, та як по проєктам будуть прийматися рішення.

Важливим етапом є розробка структури та визначити ресурсів для офісу управління проєктами, включаючи формування команди, вибір інструментів та підготовка бюджету.

Імплементація офісу управління проєктами зазвичай починається з пілотного проєкту з впровадженням вибраних проєктів одного типу, що дозволяє оцінити ефективність розроблених методів і процесів. На основі зворотного зв'язку від учасників проєкту і керівників підприємства, процеси та методології мають бути оптимізовані для подальшого впровадження в інші типи проєктів та програми організації.

Завершальним етапом є масштабування офісу управління проєктами та постійний моніторинг його ефективності через визначені показники успіху (KPI). KPI - це кількісно виражені метрики, за якими можна визначити результати окремого проєкту і портфелю проєктів, та оцінити ступінь успіху. Найбільш поширеними показниками, за якими оцінюють виконання проєкту чи сукупність проєктів в портфілі проєкту це: обсяг виконаних робіт, строк виконання робіт, витрати (бюджет) робіт, а також показники якості, характерні для цього типу проєктів та галузі. Це дозволяє не лише відстежувати прогрес, а й шукати можливості для постійного вдосконалення процесів та функцій офісу вправління проєктами, забезпечуючи їхню актуальність та ефективність у динамічному бізнес-середовищі.

Поданий алгоритм розбудови офісу управління проєктами систематизовано в Табл.1.

Таблиця 1

Алгоритм створення ОУП в сучасних умовах

Крок	Коментарі
1. Визначення цілей та функцій офісу управління проєктами	- Цілі: Визначити, чому організації потрібен офіс управління проєктами. Це може включати підвищення ефективності проєктів, краще управління ресурсами, зниження ризиків тощо. - Функції: Визначити, які функції він буде виконувати. Наприклад, підтримка проєктних менеджерів, стандартизація процесів, звітність, тренінги та методологія.
2. Аналіз стейкхолдерів офісу управління проєктами	- Ідентифікація: Визначити основних стейкхолдерів і їхні очікування від офісу вправління проєктами. - Визначити потреби СЕО як основного замовника роботи офісу управління проєктами. Погодити з ним цілі і задачі, пріоритети офісу управління проєктами, та план впровадження. - Комунікація: Розробити план комунікації зі стейкхолдерами для забезпечення їх підтримки та врахування їхніх інтересів.
3. Розробка процесів та стандартів офісу управління проєктами	- Визначити що буде визначатись проєктом на даному підприємстві. Визначити типи проєктів які існують (можуть існувати) в компанії і їх специфіку. - Визначити ключові показники проєктів та портфеля проєктів, які необхідні основним стейкхолдерам. - Розробка методології: Розробити методологію управління проєктами, яка відповідатиме потребам організації. - Розробка стандартів: Встановити стандарти документування, звітності, оцінки проєктів та інших ключових процесів.
4. Розробка структури та ресурсів офісу управління проєктами	- Створення команди офісу управління проєктами: Визначити ролі в офісу управління проєктами та необхідні навички для кожної з них, створення оргструктури. - Обрання релевантного інструментарію офісу управління проєктами: Вибрати інструменти для планування, контролю та звітності проєктів. - Складання бюджету: Розробити бюджет офісу управління проєктами, враховуючи витрати на персонал, інструменти, тренінги та інші потреби.
5. Імплементація офісу управління проєктами	- Запуск пілотного проєкту: Запустити проєктне управління на кількох проєктах одного типу для оцінки ефективності розроблених процесів та методологій. - Збір зворотного зв'язку: Отримати зворотний зв'язок від команд та стейкхолдерів для вдосконалення процесів.
6. Масштабування офісу управління проєктами	- Оптимізація процесів офісу управління проєктами: Враховуючи зворотний зв'язок та результати пілотн их проєктів, оптимізувати процеси. - Розширення та масштабування: Поступово впроваджувати діяльність офісу управління проєктами в інші проєкти та програми організації. - В подальшому можливе створення кількох офісів управління проєктами по різним напрямкам діяльності (ІТ, операційні проєкти, стратегічні проєкти, і т.д.). - Впровадження систем мотивації по проєктам.
7. Моніторинг та постійне вдосконалення офісу управління проєктами	- Моніторинг успіху офісу управління проєктами: За використання KPI та інших метрик відстежувати та аналізувати ефективність його роботи. - Удосконалення: Постійно шукати способи для покращення процесів і функцій офісу управління проєктами.

ДжерелоВважаємо, ефективність офісу управління проєктами значною мірою залежить від здатності від вірного визначення цілей і задач впровадження проєктного управління на підприємстві, завдоволення потреб основних зацікавлених осіб, та адаптації інструментів проєктного управління в процесі розвитку підприємства. Створення і розвиток офісу управління проєктами це ітераційний процес, який як і кожен проєкт вимагає аналізу поставлених цілей і досягнутих результатів, досягнення очікувань зацікавлених осіб і визначеня наступних кроків для розвитку цього інструменту управління на підприємстві.

ДІАГНОСТИКА ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ЯК ІНСТРУМЕНТ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ В СУЧАСНИХ ЕКОНОМІЧНИХ УМОВАХ

В Пінчаківська — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Сучасна економічна ситуація в Україні характеризується високим рівнем невизначеності, що зумовлено як внутрішніми, так і зовнішніми факторами – наслідками воєнних дій, руйнуванням виробничої інфраструктури, інфляційними коливаннями, перебоями в енергопостачанні, зниженням купівельної спроможності населення та посиленням конкуренції на ринку. У таких умовах ефективність функціонування підприємств значною мірою залежить від їх фінансової стійкості, тобто здатності протидіяти кризовим явищам і забезпечувати безперервність виробничо-господарської діяльності.

Антикризове управління передбачає систему заходів, спрямованих на попередження або подолання кризових станів підприємства, відновлення його платоспроможності, фінансової рівноваги та конкурентоспроможності. Одним із найважливіших інструментів цієї системи виступає діагностика фінансової стійкості, яка дозволяє своєчасно виявити негативні тенденції у фінансовому розвитку та прийняти управлінські рішення, спрямовані на стабілізацію ситуації.

Фінансова стійкість підприємства визначається як здатність забезпечувати безперервне функціонування, виконувати фінансові зобов’язання, підтримувати ліквідність, адаптуватися до змін зовнішнього середовища, зберігати оптимальну структуру капіталу. Вона є ключовим показником довгострокової життєздатності підприємства. Обов’язковими умовами поліпшення фінансового стану підприємств у ринкових умовах господарювання є постійний аналіз і своєчасна діагностика змін, що відбуваються у зовнішньому та внутрішньому середовищі підприємства, а також своєчасне та максимально ефективне реагування на такі зміни для забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності підприємства [1].

Виділяють кілька типів фінансової стійкості:

- абсолютна стійкість, коли підприємство повністю фінансує свою діяльність за рахунок власних коштів;

- нормальна (достатня) стійкість, коли підприємство використовує залучені ресурси, але має можливість їх обслуговувати;

- нестійкий стан, за якого виникають проблеми з ліквідністю, але існують можливості стабілізації;

- кризовий стан, що характеризується втратою платоспроможності та загрозою банкрутства.

Методологія діагностики фінансової стійкості включає аналіз фінансових звітів (горизонтальний, вертикальний, трендовий аналіз), розрахунок системи показників ліквідності, фінансової незалежності, забезпеченості власними оборотними коштами, рентабельності та активності. При цьому у сучасних умовах зростає потреба у врахуванні зовнішніх ризиків – політичних, військових, валютних, енергетичних, а також у використанні експрес-методів моніторингу. Як зазначено у роботі «Managing the Financial Stability Potential of Crisis Enterprises», «Показник фінансової стійкості здатний показати ступінь потенційного ризику банкрутства, пов’язаного з використанням позикових фінансових ресурсів» [2].

Сучасні підходи до оцінки фінансової стійкості передбачають побудову інтегрованих моделей. Наприклад, у дослідженні «Determinants of enterprise's financial security» запропоновано систему показників на основі чотирирівневої шкали («рівень – статус – позиція – зона») для оцінки безпеки фінансового стану з урахуванням ризику фінансування [3]. У контексті антикризового управління важливе значення має оцінка реабілітаційного потенціалу фінансової стійкості, тобто внутрішніх резервів підприємства, які можуть бути мобілізовані для відновлення рівноваги.

У сучасних умовах діагностика фінансової стійкості перетворюється на важливу частину антикризового управління, адже без чіткого розуміння фінансового стану та його динаміки неможливо побудувати ефективну стратегію подолання кризи. Діагностика має бути інтегрована з системою ризик-менеджменту, стратегічного планування та внутрішнього контролю. Результати діагностики слугують основою для ухвалення управлінських рішень – реструктуризації боргів, оптимізації витрат, диверсифікації джерел фінансування, підвищення рентабельності активів.

Статистичні дані свідчать про актуальність цієї проблематики. Згідно з інформацією Державної служби статистики України, у січні–березні 2024 року фінансовий результат до оподаткування великих і середніх підприємств становив 253,6 млрд грн, що на 58 % більше, ніж за аналогічний період 2023 року, але при цьому 26,8 % підприємств залишалися збитковими [4]. Ці дані показують, що високий відсоток підприємств опиняється в зоні фінансового ризику, навіть коли загальний прибуток може зростати.

За даними OpenDataBot, у 2024 році 41 % державних підприємств, що подали фінансову звітність, працювали зі збитками, а у першому кварталі того ж року було відкрито 192 справи про банкрутство компаній, з яких 36,5 % – у сфері торгівлі та обслуговування транспорту [5].

Такі показники демонструють, що значна частка українських підприємств перебуває в зоні фінансового ризику. Тому впровадження системи постійного моніторингу фінансової стійкості має бути обов’язковим елементом корпоративного управління. Досвід показує, що компанії, які впровадили внутрішні системи діагностики, скорочують час реагування на кризу і зменшують імовірність банкрутства.

Отже, діагностика фінансової стійкості – це базовий елемент антикризового управління, що забезпечує вчасне виявлення фінансових дисбалансів, прогнозування ризиків, формування адаптивних рішень. Її ефективність визначається системністю, регулярністю, використанням сучасних аналітичних інструментів і здатністю інтегруватися у стратегічне управління підприємством. У сучасних умовах вона стає не лише засобом оцінки, а й механізмом забезпечення стійкого розвитку підприємства навіть у періоди економічної турбулентності.

ВИКОРИСТАННЯ ЦИФРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ ДЛЯ КОНТРОЛЮ ЕНЕРГОСПОЖИВАННЯ У ВОЄННИЙ ЧАС

А Погребняк , О Матвійчук — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

У період воєнного стану питання раціонального використання енергетичних ресурсів набуває стратегічного значення. Масові руйнування об’єктів енергетичної інфраструктури, нестабільність постачання електроенергії та необхідність підтримання безперебійної роботи критично важливих систем змушують державу, підприємства та населення шукати інноваційні підходи до управління енергоспоживанням. Одним із найбільш ефективних напрямів є застосування цифрових технологій контролю енергоспоживання.

Цифровізація енергетики передбачає інтеграцію сучасних інформаційно-комунікаційних технологій у всі процеси — від виробництва до споживання енергії. Серед ключових варто виділити штучний інтелект, який використовується для прогнозування генерації енергії з відновлюваних джерел (сонячної та вітрової) з точністю понад 90%, враховуючи погодні умови, поведінку споживачів та ринкові динаміки. Автоматизація скорочує час прийняття рішень з годин до хвилин, підвищуючи ефективність системи [1]. Важливу роль відіграють системи smart metering — це системи «інтелектуального» обліку, які забезпечують дистанційний збір і контроль показників споживання енергії, а також дають змогу оперативно виявляти неполадки чи аварійні ситуації [2]. Одним із ключових інструментів є цифрові двійники: віртуальні моделі реальних об'єктів, які дозволяють моделювати енергетичні процеси в реальному часі. Вони забезпечують моніторинг стану обладнання, прогнозування поломок та оптимізацію виробництва, знижуючи витрати та час простою. У енергетиці цифрові двійники застосовуються для точних прогнозів ринку енергії та управління активами [3, с.119]. Значного поширення набули системи зберігання та децентралізованого управління: інтеграція акумуляторних систем (наприклад, батареї ємністю 200 МВт) з цифровими платформами стабілізує мережу, дозволяючи швидке відновлення після атак. Децентралізовані мережі на основі сонячних ферм, вітрових парків та батарей роблять систему менш вразливою, оскільки розподілені джерела важче знищити ситуації [4].

Війна в Україні продемонструвала ефективність цифрових технологій у енергетичному секторі. З початку повномасштабного вторгнення Росією у 2022 році було зруйновано понад 50% енергетичної інфраструктури, що призвело до масових блекаутів. У відповідь компанії, такі як DTEK, впровадили децентралізовані рішення: розподілені сонячні та вітрові установки, доповнені ШІ для прогнозування та управління [4].

Таким чином, використання цифрових технологій для контролю енергоспоживання у воєнний час є одним із ключових чинників забезпечення енергетичної стійкості України. Вони не лише дозволяють ефективно управляти наявними ресурсами, а й формують основу для післявоєнного відновлення та модернізації енергетичного сектору. Цифрові рішення сприяють підвищенню ефективності, прозорості та гнучкості енергосистеми, що відповідає європейським тенденціям розвитку енергетики та цілям сталого розвитку.

СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ З УРАХУВАННЯМ ВИКЛИКІВ ВОЄННОГО ЧАСУ

Ю Руснак — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Сучасні реалії функціонування територіальних громад в Україні визначаються впливом масштабних воєнних викликів, які докорінно змінюють умови здійснення місцевого самоврядування, структуру економічних відносин і підходи до управління розвитком територій. Війна спричинила не лише руйнування інфраструктури, міграцію населення та зниження інвестиційної активності, але й поставила перед громадами завдання оперативного реагування на кризові ситуації, відновлення економічної стійкості та забезпечення базових потреб населення.

Державна стратегія регіонального розвитку України на 2021 – 2027 роки є базовим державним планово-стратегічним документом у сфері регіональної політики, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 2020 року № 695 [1]. Основною метою Державної стратегії регіонального розвитку України на 2021 – 2027 роки є забезпечення сталого, інклюзивного та збалансованого розвитку регіонів України. Вона має системний характер і тісно пов’язана з іншими ключовими стратегічними документами держави. Вона узгоджується з положеннями Національної економічної стратегії на період до 2030 року [4], державними програмами цифровізації та екологічної модернізації, а також зі Стратегією створення безбар’єрного простору в Україні, що ґрунтується на принципах рівного доступу та соціальної інклюзії. У документі також відображено засади сталого розвитку відповідно до Цілей сталого розвитку ООН, зокрема акценти на економічній стійкості, екологічній безпеці, соціальній згуртованості та доброму врядуванні.

Таким чином, Державна стратегія регіонального розвитку на 2021 – 2027 роки виступає рамковим документом державної регіональної політики, що визначає стратегічні орієнтири для територіального розвитку України. Вона спрямована на формування ефективної, справедливої та децентралізованої моделі управління регіонами, де ключовим завданням є не лише економічне зростання, а й підвищення добробуту населення, збалансованість розвитку територій і зміцнення їхньої спроможності до саморозвитку. У цих умовах стратегічне управління розвитком територіальної громади набуває особливого значення як інструмент системного і довгострокового планування, що дозволяє поєднати поточні дії з баченням майбутнього відновлення.

У воєнний період стратегічне управління набуває нових рис: зростає роль кризового менеджменту, партнерства між громадою, бізнесом і державою, розширюється функціональне поле місцевих органів влади, які стають не лише адміністраторами ресурсів, а й мобілізаційними центрами розвитку. Водночас акцент зміщується на прозорість управлінських рішень, цифровізацію процесів та залучення громадян до прийняття стратегічно важливих рішень.

У серпні 2023 року уряд України затвердив Порядок розроблення Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2027 року та План заходів з її реалізації [3]. Ці документи враховували нові виклики, пов’язані з війною та процесами відновлення, а також робили особливий акцент на забезпеченні безпеки та стійкості територій. Вони мали на меті створити комплексну систему стратегічного планування, здатну адаптуватися до динамічних соціально-економічних умов і потреб територіальних громад.

У серпні 2024 року постановою Кабінету Міністрів України № 940 до Державної стратегії регіонального розвитку були внесені зміни [2], які передбачали доповнення новими пріоритетами та напрямами діяльності. Серед таких пріоритетів визначено відновлення територій і посилення стійкості громад, реінтеграцію деокупованих територій, а також адаптацію до нових безпекових, економічних і демографічних реалій. Для планів заходів на 2025 –2027 роки конкретизовано напрями, які включають реінтеграцію деокупованих територій та відновлення системи публічної влади на цих територіях, що має сприяти стабілізації життя громад і забезпеченню ефективного управління. Зміни також передбачають застосування сучасних технологій, зокрема геоінформаційних систем моніторингу, які дозволяють відстежувати реалізацію стратегій у режимі реального часу, особливо в умовах відновлення інфраструктури та соціально-економічної діяльності. Це дає змогу точніше оцінювати прогрес, координувати дії органів влади та своєчасно коригувати плани для досягнення максимального ефекту від впровадження стратегії.

У Державній стратегії регіонального розвитку на 2021–2027 роки доповнено розділ «Відновлення територій і посилення стійкості громад», який є суттєво доповненим компонентом, який відображає зміщення акценту від традиційного підходу, орієнтованого виключно на розвиток, до комбінованого підходу, що поєднує відновлення та розвиток.

Під «відновленням територій» розуміють комплекс дій, спрямованих на відновлення інфраструктури, житла, комунальних послуг, транспортних мереж та роботу з наслідками руйнувань, спричинених воєнними діями або тимчасовою окупацією, а під «посиленням стійкості громад» мається на увазі підвищення здатності територій ефективно протистояти майбутнім шокам, зокрема воєнним, економічним і демографічним. Це передбачає розвиток інституційної спроможності місцевих органів влади, створення систем швидкого реагування на кризові ситуації, зміцнення соціального капіталу, активне залучення громадян до управлінських процесів та формування безпечного середовища для життя й діяльності.

Державна стратегія інтегрує питання безпеки, адаптації, реінтеграції, мобілізації ресурсів та партнерства з міжнародними донорами. У Плані заходів на 2025 – 2027 роки це проявляється у конкретних напрямах, таких як реінтеграція деокупованих територій та відновлення системи публічної влади на цих територіях. Важливо, що відновлення територій і підвищення стійкості громад розглядаються не як окремі проєкти, а як невід’ємна частина регіональної політики, інтегрована у загальні стратегії розвитку, що забезпечує їх комплексний і системний характер.

Таким чином, воєнний стан і війна внесли суттєві корективи в практику стратегічного управління регіональним розвитком: з’явилася потреба інтегрувати питання безпеки, відновлення інфраструктури, внутрішнього переміщення населення, мобільності ресурсів та пріоритетів у коротко- та середньостроковій перспективах. Законодавчі й підзаконні акти були адаптовані або інтерпретовані в напрямі забезпечення безперервності надання публічних послуг та можливостей для оперативного відновлення.

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ У КОНТЕКСТІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ: МОЖЛИВОСТІ, РИЗИКИ ТА ЕТИЧНІ ВИКЛИКИ

С Свистун , І Гайдуцький — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Досягнення Цілей сталого розвитку ООН є ключовою передумовою для збереження стійкості позицій високорозвинених держав – відтак одним із надважливих завдань сьогодення є забезпечення економічного зростання, при цьому зберігаючи природні ресурси та гарантуючи соціальну справедливість. Своєю чергою інтенсифікація розвитку глобалізаційних процесів сприяє формуванню умов для активного впровадження інноваційних технологій для досягнення даної мети, і серед них особливу роль відіграє штучний інтелект (ШІ).

Прогнозується, що до 2027 року обсяг ринку штучного інтелекту розшириться до рівня близько 407 мільярдів дол. США. Зокрема йдеться про прогресуючу інтеграцію універсальних АІ-рішень у низці галузей. Такий інтенсивний розвиток зумовлюється досягненнями у сфері машинної обробки природної мови, що зробило інструменти штучного інтелекту більш доступними й ефективними [1].

Концепція сталого розвитку базується на трьох складових: економічній, соціальній та екологічній. Відповідно, застосування ШІ вимагає комплексної оцінки запитів через призму раціональності, моральності й утилітаризму.

У липні 2024 року Європейська комісія ухвалила EU AI Act, якийсь пропонує класифікацію систем ШІ за рівнем ризику – неприпустимий, високий, обмежений, мінімальний – та відповідно до цього встановлює вимоги до високоризикових систем і правила застосування АІ. Разом з тим текст даного акту виокремлює принципи «довірливого ШІ», серед них прозорість, безпечність, підзвітність [2].

Одним із ключових питань є прозорість алгоритмів, тому що системи на основі глибинних нейронних мереж часто функціонують таким чином, що унеможливлює перевірку логіки прийняття рішень і згенерованих відповідей. До прикладу у 2019 році було зафіксовано випадки дискримінації при використанні алгоритмів кредитного скорингу у США, коли штучний інтелект занижував оцінки жінкам порівняно з чоловіками з аналогічним фінансовим профілем. Такі проблеми виникають внаслідок ряду недоліків у роботі штучного інтелекту, і в першу чергу якість результатів залежить від якості даних, тому якщо дані неповні або упереджені, ШІ у своєму аналізі відтворює ті самі помилки. На міжнародному рівні вже існують спроби сформувати етичні рамки ШІ – ще у 2021 році ЮНЕСКО прийняла перший глобальний стандарт з етики штучного інтелекту «Recommendation on the Ethics of Artificial Intelligence», який застосовується до 194 держав-учасниць організації та закликає країни гарантувати справедливість і недискримінацію [3].

Інша проблема – захист даних, тому що збір та обробка великих масивів даних може загрожувати конфіденційності людей. Наприклад у сфері медицини алгоритми ШІ аналізують мільйони персональних записів пацієнтів, що створює ризики витоку інформації.

Окремих досліджень потребує значний вплив ШІ на ринок праці. Автоматизація може призвести до скорочення працівників у сферах, де рутинна робота замінюється машинами, крім того, такі технологічні інновації потребують підвищення кваліфікації та навчання великої кількості робочої сили. Водночас ШІ створює нові можливості – професії аналітиків даних, спеціалістів з етики ШІ, інженерів зі сталого розвитку сьогодні набирають популярності.

Ще один аспект використання штучного інтелекту – цифрова нерівність. Країни з високим рівнем цифровізації (США, Китай, ЄС) активно використовують ШІ для управління енергетикою та міською інфраструктурою, тоді як держави з обмеженими ресурсами залишаються «позаду», що поглиблює глобальну асиметрію.

В Україні у 2021 році ухвалено «Концепцію розвитку штучного інтелекту», яка підкреслює зв’язок технологій із досягненням Цілей сталого розвитку [4]. Восени 2023 року Україна підписала міжнародну декларацію, яка дозволяє мінімізувати можливі ризики в ході використання ШІ-систем, при цьому зберігаючи потенціал технології [5].

Водночас серед головних можливостей варто виокремити потенціал ШІ стати провідним інструментом у сфері екології. Сьогодні у сфері сільського господарства ШІ допомагає оптимізувати використання води. У містах впроваджуються системи «smart city», що за допомогою АІ-систем зменшують затори, оптимізують роботу громадського транспорту та знижують рівень викидів. Автоматизація, цифровізація та штучний інтелект дозволяють розвивати тренд на «smart factory», який відкриває нові горизонти для екологічної стійкості промисловості.

Використання ШІ може відіграти ключову роль у боротьбі зі зміною клімату. Супутникові знімки, аналізовані інструментами штучного інтелекту, здатні виявляти можливі вирубки лісів, танення льодовиків, забруднення повітря. Наприклад проєкти на кшталт Global Forest Watch використовують алгоритми для виявлення незаконних вирубок у реальному часі [6].

Таким чином, штучний інтелект має потенціал стати потужним каталізатором сталого економічного розвитку, сприяючи підвищенню ефективності виробничих процесів, оптимізації використання ресурсів та розробці інноваційних екологічних рішень. Водночас, за відсутності належних механізмів регулювання і контролю, впровадження ШІ може не лише поглибити соціально-економічну нерівність між країнами та окремими суспільними групами, але й створити низку нових етичних, правових і безпекових викликів.

МОДЕЛЬ ЗЕЛЕНОГО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ТА МОЖЛИВОСТІ ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЇ

О Семенченко — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

З початку повномасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року Україна зіткнулася з величезними руйнуваннями, особливо в східних і південних регіонах, де бойові дії призвели до повного або часткового знищення міст і промислових центрів. За оцінками на жовтень 2025 року, прямі збитки інфраструктури перевищили $176 млрд, а загальні потреби у відновленні сягають $524 млрд, включаючи житло, енергетику та транспорт. Не всі міста повністю знищені — багато з них постраждали від бомбардувань, облог та окупації, але зберегли частину інфраструктури.

Відновлення цих зруйнованих міст і промислових центрів є складним балансом між величезними можливостями для модернізації та глибокими втратами, що посилюються тривалим конфліктом. Цей процес координується Україною через Міністерство інфраструктури та міжнародних партнерів: ЄС (фінансування ремонту енергетики), Світовий банк (оцінка потреб $524 млрд, з $9,96 млрд дефіцитом на 2025 рік), ООН (UN4 Ukrainian Cities для мастер-планів, як у Миколаєві). Конференції на кшталт Ukraine Recovery Conference (URC 2025 у Римі) та ReBuild Ukraine (листопад 2025) залучають інвесторів; приватний сектор через PPP (новий закон 2025) інвестує в інфраструктуру.

Українці демонструють видатну стійкість, перетворюючи кризу на шанс для модернізації економіки та інфраструктури через «зелене» відновлення — підхід, який поєднує екологічність, цифровізацію та економічне зростання. Центральним елементом тут є проект DREAM (Digital Restoration Ecosystem for Accountable Management), запущений у 2023 році, який став у 2025 році обов'язковою платформою для управління всіма публічними інвестиціями на центральному, регіональному та місцевому рівнях. Це дозволяє оптимізувати ресурси, мінімізувати корупцію і фокусуватися на стійких ініціативах, таких як будівництво енергоефективних будівель або відновлюваної енергетики, що може знизити залежність від викопного палива і створити тисячі робочих місць.

Можливості включають залучення $10–20 млрд у 2025 році через конференції на кшталт ReBuild Ukraine (листопад 2025), де приватний сектор інвестує в PPP-проєкти, стимулюючи зростання на 3–5% ВВП щорічно при стабільності. У підсумку, це не тільки шанс для зруйнованих міст на кшталт Ірпеня чи Харкова, але й трансформація в «зелену» економіку, з потенціалом для лідерства в Європі з відновлюваної енергії.

Водночас гуманітарна криза посилюється ризиками нових ударів, що може заморозити відновлення і призвести до довгострокових втрат. За даними WFP на липень 2025 року, близько 1 з 3 жителів прифронтових регіонів стикаються з відсутністю продовольчої безпеки, з щоденними обстрілами, що обмежують доступ до їжі та води.

Глобальний звіт про продовольчі кризи (GRFC 2025) вказує, що в 2024 році 5 млн українців переживали високий рівень гострої нестачі продовольства — зниження з 7,3 млн у 2023 році, але все одно критично, з прогнозом на 2025 рік без поліпшень через тривалі бойові дії. OCHA у звіті за березень-травень 2025 року зазначає, що майже третина домогосподарств у прифронтових і прикордонних областях вважають продовольчу безпеку головною проблемою, що посилюється руйнуванням ферм і логістики. У глобальному масштабі війна в Україні сприяє «побічному голоду», загрожуючи мільйонам за межами країни, зі скороченням гуманітарних асигнувань до 45% у 2025 році, що може залишити 14 млн без надання їжі. ЄС JRC у вересні 2025 року попереджає про 1,2 млн у стані катастрофічного голоду, переважно через конфлікти, включаючи Україну.

Ризик нових ударів, як у Харкові або Одесі, може знищити вже відновлені об'єкти, оцінювані в $176 млрд прямого збитку до 2025 року. Без поліпшення ситуації в 2025 році, як прогнозує FAO, засоби до існування мільйонів фермерів залишаться під загрозою, посилюючи міграцію (13,5 млн) і економічний спад. Політична нестабільність, санкції та відсутність уніфікованої стратегії (як зазначено в IISD) можуть призвести до втрати $10–15 млрд у невдалих інвестиціях, з довгостроковими втратами культурної спадщини та демографії.

Багато міст, особливо окуповані (Маріуполь, Бахмут), можуть залишитися в руїнах, якщо війна затягнеться. Фінансові бар'єри величезні: $524 млрд потрібно на все, але дефіцит у 2025 році — $9,96 млрд, а корупція і бюрократія відлякують інвесторів. Ризик нових ударів (як по енергосистемах) робить інвестиції ризикованими: без гарантій безпеки (наприклад, від НАТО) олігархи та іноземці вважатимуть за краще почекати. До цього можна додати й екологічні негативи: міни на 156 000 км² і забруднення від руйнувань (як Каховська ГЕС) уповільнюють роботи, а фокус на «зеленому» може бути відкладений через термінові потреби.

Для реалізації плану технічного оновлення необхідні мир, реформи та глобальна підтримка, інакше модель «зеленого» відродження України залишиться лише мрією.

Тут також важливо пам'ятати про те, що Захід і Китай прагнуть інтегрувати Україну в свої проекти, суворо контролюючи траєкторію виключно партнерства в глобальній системі, а не статусу самостійного гравця, здатного кинути виклик. І це «партнерство» - сьогодні найкращий сценарій для України. Однак при втраті контролю і пасивності (інертності) еліт - країна може залишитися звичайною ресурсною базою для усіх міцних світових гравців.

ОСОБЛИВОСТІ АНАЛІЗУ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИРОБНИЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

В Смалюк — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Актуальність аналізу ефективності виробничої діяльності в умовах воєнного стану в Україні не викликає сумнівів, оскільки традиційні підходи та метрики виявляються недостатніми або навіть нерелевантними для оцінки реального стану та перспектив функціонування підприємств під час повномасштабної агресії. Пріоритет підприємницької діяльності змістився з максимізації прибутку на здатність до виживання, швидкого відновлення та забезпечення фінансової стійкості. Головна проблема полягає у кардинальній зміні зовнішнього середовища, що характеризується невизначеністю та зростанням непередбачуваних ризиків.

Головні виклики, які мають бути інтегровані в процес сучасного аналізу, є переважно зовнішніми та формують нові об’єкти оцінки. Це стосується зниження попиту, критичних порушень логістичних ланцюгів, скорочення виробничих потужностей та дефіциту оборотних коштів. Внаслідок цих загроз, значна частина підприємств була змушена змінити графік роботи та зменшити обсяги виробництва, що кардинально змінює базу для розрахунку продуктивності та рентабельності.

Енергоносії стали одним з найгостріших викликів: якщо раніше проблемою було зростання цін, то тепер це питання їх фізичної доступності. Адже сучасний аналіз ефективності повинен оцінювати не лише витрати на енергію, а й ефективність інвестицій в альтернативні джерела, наприклад, відновлювану енергетику, як необхідну умову безперервності виробничого процесу. Операційна ефективність також вимагає налагодження кооперації з іншими суб’єктами господарювання для швидкого вирішення питань, що є ключовою тенденцією воєнного часу.

Аналіз фінансової ефективності має перейти до посилених нормативів та фокусуватися на фінансовій стійкості, яка визначає здатність підприємства вільно й ефективно забезпечувати безперервність виробництва за допустимого рівня ризиків. Зокрема, у порівнянні за звичайними умовами, коефіцієнт швидкої ліквідності рекомендовано підтримувати на рівні більше 1, а коефіцієнт автономності на рівні більше 0,8.

Для прийняття ефективних управлінських рішень підприємствам рекомендовано визначати загальну активність бізнесу за допомогою індексу активності бізнесу (UBI), що дозволяє вчасно виявити потенційні ризики та розробити відповідні стратегії. При побудові фінансових моделей необхідно обґрунтувати та інтегрувати такі ключові елементи, як формування грошових резервів, ефективна управлінська політика, цифрова трансформація бізнесу та соціальна відповідальність бізнесу. Цифрова трансформація, зокрема продемонструвала свою ефективність, підвищуючи продуктивність і відкриваючі нові канали збуту.

Аналіз ефективності не може бути повним без оцінки впливу воєнного стану на людський капітал. Високий рівень стресу та емоційного напруження серед працівників є чинником, що призводить до зниження продуктивності та вигорання. Тому сучасний аналіз повинен оцінювати ефективність заходів, спрямованих на подолання цих явищ, зокрема: надання психологічної допомоги, перепідготовку кадрів та забезпечення працівників-волонтерів.

Для забезпечення стійкості та подальшого розвитку підприємства повинні формувати стратегії, що охоплюють етапи виживання, стабілізації та розвитку, які здатні ідентифікувати потенційні загрози та розробляти ефективні механізми реагування.

Таким чином, аналіз ефективності виробничої діяльності в умовах воєнного стану є комплексним і гнучким, охоплюючи не лише традиційні фінансові показники, але й оцінку операційної стійкості та соціальних факторів впливу надзвичайних ситуацій. Він вимагає постійної адаптації методичного інструментарію, переходячи від статистичного бюджетування до сценарного планування, щоб адекватно відображати динамічні ризики та забезпечити здатність підприємства до швидкого відновлення та виживання.

ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ПІДПРИЄМСТВ ЯК ОДНА ІЗ ДОМІНАНТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЇХ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ В УМОВАХ ЦИФРОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Н Сафонік — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Сучасне економічне середовище характеризується високою динамічністю, технологічною мінливістю та зростаючими вимогами споживачів, що вимагає від підприємств постійного пошуку нових шляхів підвищення ефективності діяльності. У таких умовах інновації стають не лише засобом удосконалення виробничих процесів, продуктів чи послуг, а й стратегічною основою формування довгострокових конкурентних переваг. Цифрові технології відкривають нові можливості для розвитку бізнесу, оптимізації управління ресурсами та підвищення гнучкості організаційних структур. Водночас цифровізація формує нові виклики, пов’язані з необхідністю швидкої адаптації до динамічних змін ринку та посилення конкуренції. Ефективне використання цифрових технологій у поєднанні з інноваційними підходами до управління, розвитком людського капіталу та формуванням клієнтоорієнтованих стратегій дозволяє підприємствам не лише зберігати конкурентні позиції, а й досягати сталого зростання.

Здатність підприємств інтегрувати інноваційні рішення – автоматизацію, штучний інтелект, аналітику великих даних, хмарні сервіси – стає визначальним чинником їхнього успіху на сучасному ринку. Такі технології сприяють підвищенню якості продукції та послуг, раціональному використанню ресурсів і формуванню нової цінності для споживачів. Крім того, цифровізація створює умови для розвитку партнерських екосистем, заснованих на відкритому обміні даними та інноваційній співпраці, що посилює синергетичний ефект і конкурентні переваги [3, с. 39].

Аналізуючи сучасні тенденції інноваційного розвитку, важливо звернути увагу на динаміку інвестицій у сферу інноваційної діяльності, адже саме рівень фінансового забезпечення визначає масштаби та результативність впровадження нововведень. Обсяги витрат на інновації відображають не лише інтенсивність технологічного оновлення, а й стратегічну орієнтацію підприємств на підвищення конкурентоспроможності в умовах цифрової трансформації.

Аналіз обсягів витрат на інновації промислових підприємств за 2015–2024 рр. показує нестабільну динаміку (рис. 1), проте у 2024 році відбулося значне зростання вище означених показників, що зумовлено посиленням процесів цифрової трансформації, впровадженням нових технологічних рішень та державними ініціативами з підтримки модернізації. Збільшення витрат відображає прагнення підприємств до технологічного оновлення, підвищення енергоефективності, автоматизації та розширення наукоємних напрямів діяльності.

Відповідно, в умовах зростання ролі цифрових технологій стратегічними пріоритетами інноваційного розвитку підприємств мають стати комплексна цифрова трансформація бізнес-процесів, розвиток людського капіталу, удосконалення організаційно-управлінських механізмів та посилення інституційної підтримки інноваційної діяльності [1, с. 174]. Сучасні цифрові рішення виступають каталізатором оновлення виробничих і управлінських систем, сприяють підвищенню ефективності, гнучкості та адаптивності підприємств до змін ринкового середовища. Водночас важливим завданням стає формування цілісної стратегії цифрового розвитку, що поєднуватиме інноваційність, технологічну інтеграцію, безперервне навчання персоналу та орієнтацію на сталий розвиток у цифровому просторі.

Рис. 1. Динаміка витрат на інновації промислових підприємств за 2015-2024 рр., млн грн

Джерело: складено автором за даними [2].

Таким чином, сучасний етап характеризується прискоренням технологічних змін, цифровізацією бізнес-процесів, підвищенням вимог споживачів і зростанням ролі знань як стратегічного ресурсу. У таких умовах традиційні підходи до управління втрачають ефективність, а рушійною силою успіху стає здатність підприємств генерувати, впроваджувати й комерціалізувати інновації. Саме інновації – технологічні, організаційні, маркетингові та управлінські – формують основу гнучкості, адаптивності та динамічного розвитку підприємств, забезпечуючи їх стійкі конкурентні переваги.

Використання інструментів штучного інтелекту, великих даних, Інтернету речей, хмарних платформ дозволяє створювати нові бізнес-моделі, орієнтовані на швидке реагування на потреби ринку й індивідуалізацію пропозицій. У центрі такого розвитку стоїть людський капітал – носій знань, креативності та здатності до інноваційного мислення. Формування інноваційної культури, безперервне навчання персоналу та стимулювання творчого підходу стають передумовами стійкого розвитку підприємств в цифровому середовищі. Тому, інноваційний розвиток в умовах цифровізації – це не лише напрям модернізації виробництва, а комплексна стратегія трансформації підприємств, спрямована на забезпечення довгострокових конкурентних переваг. Його ефективність визначається здатністю підприємств інтегрувати інновації в усі сфери діяльності, раціонально використовувати ресурси, будувати партнерські мережі та впроваджувати принципи сталого розвитку. Успішне поєднання цифрових технологій, інноваційних рішень і стратегічного управління створює умови для підвищення продуктивності та зміцнення конкурентоспроможності.

COMPETITIVENESS OF HEALTH CARE INSTITUTIONS IN MODERN CONDITIONS

Oleksii Stakhiv — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

The problem of ensuring the competitiveness of healthcare institutions is becoming particularly relevant in the context of modern socio-economic transformations and reform of the medical industry. Changing financing mechanisms, increasing the role of market relations, the emergence of new forms of ownership and increasing consumer demands for the quality of medical services create new challenges for the effective functioning of healthcare institutions. In such conditions, traditional management models lose their effectiveness, requiring adaptation to market principles, in particular through the introduction of elements of strategic management, economic assessment of performance and an innovative approach to development.

It should be noted that the relevance of recent publications and research on the issue of ensuring the competitiveness of healthcare institutions is due to large-scale changes in the healthcare system, in particular, financing reform, the introduction of electronic medicine and the growth of the role of a patient-oriented approach. In scientific works, the emphasis is on strategic management, assessing the effectiveness of medical services, adaptation to market conditions and the role of innovation. The impact of transformation processes on public and private healthcare institutions, as well as ways to increase their competitive advantages, is being particularly actively studied. In connection with the unstable economic situation and the change in the role of the state in regulating the industry, the issues of finding sustainable development models and tools for economic management of competitiveness remain relevant [1].

The issue of forming sustainable competitive advantages for public and municipal healthcare institutions in conditions of limited funding and high competition from the private sector remains problematic. Insufficient integration of economic management tools into the activities of healthcare institutions hinders their adaptation to new requirements of the healthcare system. Special attention is required to optimize costs, improve service quality, human resource potential and digitalization of processes as key factors of competitiveness. At the same time, the lack of comprehensive methods for assessing the competitive status of healthcare institutions complicates the formation of an effective policy for their development. All this necessitates the need for in-depth research into the features of ensuring the competitiveness of healthcare institutions in the context of modern transformations [2,3].

The task of ensuring the long-term competitiveness of medical services market participants in the healthcare system faces the impacts of the reform of the medical industry, the transition to market financing mechanisms, and the strengthening of the autonomy of healthcare institutions. When solving such tasks, attention is focused on the need for strategic management, efficient use of resources, digitalization, and a focus on service quality as key factors of competitive advantage.

ВПЛИВ МІЖНАРОДНОЇ ФІНАНСОВОЇ ДОПОМОГИ НА МАКРОЕКОНОМІЧНУ СТАБІЛЬНІСТЬ УКРАЇНИ

Х Танас — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

В умовах повномасштабної війни зовнішнє фінансування України стало критичним чинником виживання та стійкості національної економіки. Вплив залученого зовнішнього фінансування визначається не лише безпрецедентними обсягами, яке є основним джерелом покриття величезного дефіциту державного бюджету і фінансування соціальних видатків, але й його прямим впливом на ключові макроекономічні показники: стабільність гривні, стримування інфляції та підтримку економічної активності.

Питання участі міжнародних організацій у процесі надання допомоги розглядали у своїх роботах О. Литвинчук, А. Шевчук, О. Войтюк [1] та інші дослідники. Міжнародні фінансові організації відіграють ключову роль у забезпеченні макрофінансової рівноваги, стабілізації банківського сектору, реформуванні державного управління та розвитку критичної інфраструктури. Проте зростання обсягів зовнішніх запозичень та донорської допомоги супроводжується низкою ризиків: борговою залежністю, посиленням зовнішнього контролю над національною економічною політикою, нестабільністю фінансових потоків у разі зміни політичної ситуації в країнах-донорах. Незважаючи на активну співпрацю України з МВФ, Світовим банком, ЄБРР та іншими структурами, постає необхідність об’єктивного аналізу ефективності використання зовнішньої підтримки, її впливу на економічну стійкість, а також формування стратегій зменшення боргового навантаження у довгостроковій перспективі. Оцінка результатів міжнародної фінансової взаємодії в умовах війни та глобалізаційних трансформацій є особливо актуальною для формування нової економічної політики України.

Сучасний етап розвитку України характеризується значними викликами, пов'язаними з повномасштабною війною та глобальними економічними трансформаціями. У цих умовах особливої актуальності набуває питання забезпечення економічної стабільності та сталого розвитку держави. Водночас глобалізація значно посилює вплив зовнішніх факторів на національну економіку, ускладнюючи управління внутрішніми ресурсами та підвищуючи потребу в міжнародній фінансовій підтримці. Глобалізація стала однією з найважливіших рис сучасної світової економічної системи, визначаючи хід світового розвитку та змушуючи переосмислювати багато законів економічного розвитку. Згідно з домінуючою точкою зору на глобалізацію, жодну поведінку чи процес у суспільстві (економічний, політичний, правовий чи соціальний) не можна розглядати ізольовано. Глобалізація – це процес інтеграції та взаємодії країн і економік у глобальному масштабі. Вона приносить як значні можливості, так і серйозні виклики для сучасних економічних моделей [2].

Важливу роль у розвитку країни відіграє і Група Світового банку. Світовий банк активно підтримує реалізацію інфраструктурних, соціальних та екологічних проектів. Його діяльність охоплює сектори освіти, охорони здоров'я, енергетики, транспорту, децентралізації. В даний час роль Світового банку дедалі більше зростає, оскільки він виступає ключовим партнером у відновленні пошкоджених об'єктів та розвитку потенціалу місцевих громад. Світовий банк є другим за обсягами кредитування міжнародним донором України після Міжнародного валютного фонду. Таким чином, підтримка Групи Світового банку стала важливим фактором у підтримці життєдіяльності держави, стабілізації економіки та започаткуванні процесів відновлення і така допомога є основою для модернізації державних інституцій та покращення добробуту громадян.

Після російського вторгнення у 2022 році ЄБРР схвалив пакет підтримки на суму 2 мільярди євро, з яких понад 1 мільярд євро було призначено для України і обсяг допомоги планувався збільшити до 3 мільярдів євро до кінця 2023 року, з акцентом на енергетичну та продовольчу безпеку, інфраструктуру та фармацевтику [3]. Розглянемо таблицю фінансової допомоги Україні під час повномасштабного вторгнення 2022-2025-х років.

Таблиця 1.

Обсяги та структура міжнародної фінансової допомоги Україні (2022–2025 рр.)

Рік	Обсяг, млрд $	Основні донори	Форми допомоги	Призначення
2022	≈31	ЄС, США, МВФ, Світовий банк	Кредити, гранти	Підтримка бюджету й оборони
2023	≈37	ЄС, США, МВФ	Гранти, пільгові кредити	Бюджетна стабільність, відновлення
2024	≈41	ЄС (17,3), США (8,3), МВФ (5,3), Світовий банк (3,2)	~46% гранти, ~54% кредити	Соціальні програми, енергетика
2025 (прогноз)	≈25	ЄС, США, МВФ, Канада	Кредити, гранти	Післявоєнне відновлення

Джерело: [4].

Таким чином, міжнародна допомога відіграє значну роль у підтримці фінансової стабільності України під час війни. Іноземні надходження допомагають запобігти гіперінфляції, забезпечити функціонування бюджету, фінансувати соціальні виплати, оборону та відбудову інфраструктури у звільнених регіонах. Підтримка партнерів також зміцнила довіру інвесторів та зберегла доступ до іноземних ринків капіталу. З метою забезпечення фінансової незалежності України в умовах тривалого конфлікту доцільно переглянути підходи до залучення міжнародної допомоги:

– пріоритетом мають бути прозорість та підзвітність у використанні коштів;

– доцільно запровадити незалежний моніторинг проектів за участю міжнародних та громадських організацій;

– стратегія має підтримувати розвиток внутрішніх ресурсів: підприємництво, приватні інвестиції, цифровізацію фінансів

– необхідна інтеграція України до європейських фінансових та інвестиційних механізмів. Тільки комплексний підхід забезпечить фінансову стабільність та економічне зростання у повоєнний період.

У середньо- та довгостроковій перспективі міжнародна фінансова підтримка залишатиметься ключовим чинником забезпечення стійкості України та її здатності протистояти триваючій російській агресії. Водночас очікується поступовий перехід від переважно грантових форм допомоги до більш стабільних і довготривалих інвестицій них інструментів. Поглиблення інтеграції України до європейських і глобальних економічних систем відкриватиме нові можливості для мобілізації ресурсів та зменшення залежності від прямої бюджетної підтримки.

Таблиця 1.

Обсяги та структура міжнародної фінансової допомоги Україні (2022–2025 рр.)

Рік	Обсяг, млрд $	Основні донори	Форми допомоги	Призначення
2022	≈31	ЄС, США, МВФ, Світовий банк	Кредити, гранти	Підтримка бюджету й оборони
2023	≈37	ЄС, США, МВФ	Гранти, пільгові кредити	Бюджетна стабільність, відновлення
2024	≈41	ЄС (17,3), США (8,3), МВФ (5,3), Світовий банк (3,2)	~46% гранти, ~54% кредити	Соціальні програми, енергетика
2025 (прогноз)	≈25	ЄС, США, МВФ, Канада	Кредити, гранти	Післявоєнне відновлення

Джерело: [4].

– пріоритетом мають бути прозорість та підзвітність у використанні коштів;

– доцільно запровадити незалежний моніторинг проектів за участю міжнародних та громадських організацій;

ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНИ: ПЕРЕХІД ДО ВИЩОЇ ДОДАНОЇ ВАРТОСТІ ЧЕРЕЗ РЕІНТЕГРАЦІЮ В ГЛОБАЛЬНІ ЛАНЦЮГИ (ГЛДВ)

Х Танас — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Світова економіка переживає тектонічні зміни, що змушують глобальні ланцюги доданої вартості (ГЛДВ) до радикальної перебудови, а для України, яка героїчно протистоїть агресії та прагне до європейської інтеграції, це створює унікальну, але критично обмежену в часі можливість перейти від статусу сировинної периферії до повноцінного інтегрованого гравця. Успіх післявоєнного відновлення залежить виключно від того, наскільки швидко та ефективно ми зможемо використати цей момент для якісного "апгрейду" нашої галузевої економіки, спрямувавши стратегічні інвестиції не просто на відбудову руїн, а на створення високотехнологічних виробництв, що гармонійно вбудуються у європейські ГЛДВ, ігнорування чого є прямою загрозою нашій економічній суверенності.

Інтеграція до глобальних ланцюгів доданої вартості (ГЛДВ) є одним із ключових інструментів світового економічного розвитку. ЮНІДО та інші міжнародні інституції послідовно наголошують на важливості використання цього підходу для країн, що розвиваються. Важливою передумовою успішної інтеграції є формування привабливого інвестиційного середовища, яке забезпечить необхідні фінансові ресурси для відбудови та модернізації економіки. Залучення іноземних інвестицій не лише стимулюватиме економічне зростання, а й поглибить економічні зв’язки України з європейськими ринками, що має вагоме значення для подальшої інтеграції в ЄС.[1]

Паралельно особливий акцент слід робити на відновленні критичної інфраструктури, яка є фундаментом стабільного функціонування держави та добробуту населення. Питання енергетичної безпеки та збереження трудового потенціалу мають вирішальне значення для стійкості економічних процесів. Розвиток енергетичної системи, зокрема активне впровадження відновлюваних джерел енергії, а також політика, спрямована на повернення українських працівників з-за кордону та ефективну інтеграцію іммігрантів, створять базу для довготривалого економічного зростання. Такий комплексний підхід дасть змогу не лише відбудувати країну після масштабних руйнувань, а й закласти надійну основу для її майбутнього як повноправного учасника європейської спільноти.[1]

До початку повномасштабного вторгнення у європейські ланцюги створення вартості були інтегровані суб'єкти господарювання різних видів економічної діяльності: – агрохарчова промисловість та сільське господарство, які протягом 2008-2022 років були базовими сферами економічної діяльності в первинному секторі, набувають нового значення для національної економіки України в контексті відновлення країни у повоєнний період. Підприємства зі східної частини України, які втратили можливість здійснювати виробничу діяльність через вторгнення окупанта, вже переносять свої виробничі потужності до західних територій. Таким чином, західна частина України (Львівська, Тернопільська, Рівненська, Закарпатська області) має стати базовим промисловим центром України у повоєнній інтеграції до європейських ланцюгів вартості [2].

Економічний розвиток України, так само як і інших держав із економікою, що формується, значною мірою ґрунтується на залученні до глобальних ланцюгів створення доданої вартості. Особливо важливою є можливість використовувати імпортні матеріали й комплектуючі у виробництві продукції, спрямованої як на внутрішній ринок, так і на експорт. Воєнна агресія Росії, що розпочалася у 2014 році й переросла у масштабне вторгнення у 2022-му, а також затяжні бойові дії на значній частині території країни суттєво змінили обсяги та структуру регіональних і міжнародних торговельних потоків.

Після подій 2014 року Україна переорієнтувала свою зовнішньоекономічну стратегію на поглиблення кооперації з європейськими партнерами та розширення взаємної торгівлі. Однак повномасштабна війна призвела до різкого скорочення експорту та докорінної зміни напрямів його постачання (НБУ, 2023), що поставило країну перед необхідністю активного пошуку альтернативних ринків. Серед найпомітніших негативних наслідків збройної агресії дослідники відзначають руйнування складно структурованих GVCs, підвищену чутливість торговельних операцій до зовнішніх шоків, перебої у постачанні та значні цінові коливання.

Розглянувши рис.(1.1), можемо побачити наслідки збройних дій агресора, у формі зниження експорту України.

Рис.1.1 Графік зниження експорту України.

Джерело: розроблено на основі[3]

Післявоєнне відновлення України вимагає стратегічного відходу від сировинної моделі, яка консервувала її у позиції низької доданої вартості в Глобальних ланцюгах (ГЛДВ) до війни і зробила вразливою до військових шоків та логістичних блокад; тому, використовуючи статус кандидата в ЄС як каталізатор, Україні необхідно здійснити якісний "апгрейд" своєї галузевої економіки, цілеспрямовано інвестуючи у переробні потужності та високотехнологічні сектори для досягнення вертикальної інтеграції у європейські ГЛДВ, що, в свою чергу, вимагає негайної та масованої модернізації логістичної інфраструктури та створення міжнародно гарантованих механізмів страхування воєнних ризиків для залучення критично необхідних прямих іноземних інвестицій, оскільки лише такий системний підхід забезпечить стійкість, економічний суверенітет та успішне європейське майбутнє країни.

Глобальні ланцюги створення вартості (GVCs) є ключовим елементом сучасної світової економіки, визначаючи нові підходи до виробництва й міжнародної торгівлі. Вони дозволяють країнам глибше інтегруватися у світові ринки, ефективніше використовувати ресурси, зменшувати виробничі витрати та розширювати збут. Для держав, що розвиваються, участь у таких ланцюгах виступає важливим чинником економічного зростання та технологічного прогресу.

GVCs формують нові напрями економічного розвитку, сприяють модернізації, підвищенню кваліфікації працівників та поширенню інновацій, що зміцнює конкурентоспроможність країн. Для України включення до глобальних виробничих мереж є важливим фактором розвитку, оскільки відкритість торгівлі стимулює інвестиції, технологічне оновлення та посилення позицій на світових ринках. Водночас геополітичні загрози, зокрема війна, змінюють структуру зовнішньої торгівлі, змушуючи шукати нові ринки та адаптувати економіку до нових умов.

За цих обставин інтеграція України в GVCs і поглиблення міжнародної співпраці залишаються критичними для забезпечення стійкого економічного зростання в умовах мінливої глобальної економіки.

ІННОВАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ (ДІДЖИТАЛІЗАЦІЯ) В ЛОГІСТИЦІ ЯК ЗАСІБ ЗМІЦНЕННЯ ПОЗИЦІЙ ПІДПРИЄМСТВА НА РИНКУ

А Таран — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

У сучасній економіці логістика виступає не просто допоміжною функцією, а стратегічною складовою конкурентоспроможності підприємства. Ефективність логістичних процесів безпосередньо впливає на швидкість постачання товарів, оптимізацію витрат на транспортування та зберігання, своєчасність виконання замовлень і рівень задоволеності клієнтів логістичними послугами. Саме тому упродовж останнього десятиліття у логістичній сфері відбувається активна діджиталізація — системне впровадження цифрових технологій, спрямованих на автоматизацію процесів, аналітику даних та інтеграцію усіх учасників ланцюга постачання в єдиний інформаційний простір.

Однією з ключових тенденцій є підвищення прозорості та відстежуваності ланцюга постачань. Сучасні логістичні компанії активно впроваджують технології Інтернету речей (IoT) — сенсорні системи, що дозволяють у режимі реального часу контролювати місцезнаходження товару, температуру, вологість або інші параметри під час перевезення. Це не лише знижує ризик ушкодження вантажів чи запізнення поставок, а й формує довіру між партнерами. Завдяки такій прозорості компанія отримує можливість оперативно реагувати на будь-які відхилення, що підвищує надійність сервісу та зміцнює її репутацію серед клієнтів. У конкурентному середовищі саме надійність постачань стає одним із вирішальних факторів у виборі постачальника, а отже — вагомим елементом посилення ринкових позицій підприємства.

Іншою тенденцією є використання Big Data аналітики та штучного інтелекту для прогнозування попиту, планування запасів і оптимізації маршрутів. Поєднання алгоритмів машинного навчання з даними про ринки, клієнтів і транспортні потоки дозволяє зменшити втрати часу і підвищити точність планування. Це означає, що підприємство здатне скоротити надлишкові запаси, уникнути простоїв і забезпечити більш стабільне виконання замовлень.

Рисунок 1 – Прогноз ринку логістики з використанням ІоТ (млрд дол.)

Джерело: [1]

Не менш важливим напрямом є автоматизація внутрішніх логістичних процесів. Впровадження роботизованих складів, автоматичних систем сортування, дронів для інвентаризації та автономного транспорту дозволяє значно знизити потребу в ручній праці, прискорити обробку замовлень і зменшити кількість помилок. З економічної точки зору, це не лише оптимізує внутрішні процеси, а й створює фінансову перевагу — вивільнені ресурси можуть бути спрямовані на маркетинг, інновації або розширення сервісу. Крім того, підвищення швидкості виконання замовлень безпосередньо впливає на рівень задоволеності клієнтів, що сприяє формуванню стабільної клієнтської бази.

Особливе значення у сучасній логістиці мають цифрові платформи та інтегровані екосистеми управління ланцюгом постачань. Вони забезпечують координацію між постачальниками, транспортними компаніями, складами та кінцевими споживачами. Створення єдиного інформаційного простору дає змогу скоротити трансакційні витрати, підвищити прозорість взаємодії та забезпечити швидкий обмін даними. За даними Світового банку (LPI — Logistics Performance Index), країни й компанії, що активно впроваджують такі цифрові рішення, демонструють вищу ефективність логістичних процесів та кращу здатність інтегруватися у глобальні ланцюги постачання [2]. Водночас реалізація подібних платформ вимагає гармонізації стандартів, захисту даних і довіри між учасниками, що робить цей процес поступовим, але стратегічно необхідним.

Вплив цифровізації на зміцнення ринкових позицій підприємства є комплексним. По-перше, підвищується надійність і своєчасність постачань. Завдяки системам моніторингу в реальному часі підприємство може своєчасно виявляти проблеми, уникати простоїв та забезпечувати стабільний сервіс. Це впливає на рівень задоволеності клієнтів і формує довгострокову довіру, що перетворюється на конкурентну перевагу. По-друге, автоматизація та аналітика даних сприяють скороченню операційних витрат і підвищенню ефективності використання ресурсів.

Крім того, цифровізація сприяє диференціації сервісу. Підприємства, які використовують цифрові технології, здатні пропонувати індивідуальні послуги: точне прогнозування часу доставки, персональні звіти для клієнтів, можливість онлайн-відстеження кожного етапу логістичного процесу. Важливою тенденцією є й поява нових бізнес-моделей у логістиці. Перехід від традиційної моделі «перевезення за тарифом» до сервісної моделі передбачає пропозицію комплексних цифрових послуг — управління запасами, прогнозування попиту, аналітичних рішень для клієнтів. Таким чином, діджиталізація не просто підвищує ефективність, а й розширює бізнес-модель підприємства, роблячи його менш залежним від цінової конкуренції.

Показовим прикладом успішної цифрової трансформації є діяльність компанії DHL. За результатами звіту компанії, використання автоматизованих систем відбору товарів (Pick-by-Vision, роботів Locus) дало змогу підвищити продуктивність складів на 30% і зменшити операційні витрати на 25%. У сегменті міжнародних перевезень завдяки платформі MySupplyChain компанія отримала змогу забезпечувати клієнтам повну прозорість постачання, що підвищило рівень задоволеності замовників на понад 20% [3]. У результаті компанія зуміла скоротити час обробки замовлень, знизити витрати на обслуговування клієнтів і водночас підвищити їхню лояльність. Інший приклад — трансформація Maersk, яка створила власну інтегровану цифрову екосистему для управління міжнародними перевезеннями, тим самим перетворившись із перевізника на глобального логістичного інтегратора [4]. Це доводить, що цифрові технології в логістиці не лише покращують операційну ефективність, а й змінюють саму бізнес-модель підприємства, відкриваючи нові можливості для розширення ринку.

У підсумку можна стверджувати, що діджиталізація логістики є одним із ключових інструментів зміцнення ринкових позицій логістичного підприємства. Вона забезпечує прозорість, швидкість і надійність постачань, зменшує витрати, покращує сервіс і створює умови для гнучкості. Компанії, які вчасно адаптуються до цифрових тенденцій, формують не лише короткострокові переваги, а й довгострокову конкурентну стійкість у динамічному глобальному середовищі.

ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ ПРОЦЕСІВ ЗОВНІШНЬОЇ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ УКРАЇНЦІВ

І Токарєва — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Мільйони українців змушені були залишити свої домівки, і тепер у країні не вистачає робочих рук, особливо в промисловості, будівництві та медицині. Проте, навіть у таких складних умовах, як зараз, багато підприємців не здаються — відкривають нові справи, працюють онлайн, шукають нові ринки, нові можливості.

У довоєнний період (2019–2021 рр.) чисельність українських трудових мігрантів залишалася стабільно високою — від 2,5 до 3,2 млн осіб. Проте з початком повномасштабного вторгнення РФ у 2022 р. масштаби міграції суттєво зросли: значна частина населення виїхала за кордон у пошуках безпеки, а згодом — можливостей для працевлаштування. Відповідно до чинного законодавства, зовнішня трудова міграція — це переміщення громадян України за межі державного кордону з метою здійснення оплачуваної діяльності в іншій країні.

Основними передумовами, що зумовлюють активізацію трудової міграції, є низький рівень доходів, незадоволеність умовами праці, системою охорони здоров’я, соціальними послугами, безпекою та екологічною ситуацією.

Результати «Барометра якості життя» (ЄБА та Gradus Research) у 2023 р. свідчать: лише 15% українців вважають свій дохід достатнім або більше достатнього рівня, тоді як 85% — оцінюють його як недостатній. Це підтверджує, що головним поштовхом до міграції є економічна невпевненість і низька якість життя.

Найвагомішими чинниками є рівень заробітної плати, безробіття, інфляція, податкове навантаження та економічна нестабільність. Рівень мінімальної зарплати в країнах працевлаштування українців (Польща, Чехія, Німеччина, Італія) суттєво перевищує український — різниця становить від 40 до 1800 євро. Безробіття в Україні, за оцінками НБУ, у 2023 р. досягло 19%, а рівень інфляції у 2022 р. — 26,6%. Це спричинило зростання бідності до 24% населення. Таким чином, економічні причини залишаються головним стимулом трудової міграції.

На рішення українців мігрувати впливають також системні проблеми бізнес-середовища — складна податкова система, нестабільне законодавство та високий рівень корупції. Хоча держава створює ініціативи на підтримку підприємництва, багато українців, які виїхали за кордон, зуміли успішно адаптуватися: наприклад, у Польщі майже половина наших біженців — близько 47% — стали підприємцями. Важливу роль у трудовій міграції відіграють умови та якість праці, особливо серед представників інтелектуальних професій — лікарів, ІТ-фахівців, науковців, педагогів, що призводить до явища «відтоку мізків». Значення мають також якість освіти й можливості професійного розвитку, адже молодь прагне отримати доступ до кращих освітніх програм і кар’єрних перспектив. Не менш впливовим чинником є невпевненість у майбутньому — люди шукають стабільні доходи та безпечні умови для себе й своїх дітей. Економічні мотиви залишаються одним із ключових рушіїв цього процесу.

Рис. Передумови розвитку процесів зовнішньої трудової міграції українців

Загалом зовнішня трудова міграція українців зумовлена поєднанням економічних, соціальних і політичних факторів, серед яких провідними є низький рівень життя, безробіття, інфляція, низькі соціальні стандарти та відсутність стабільності в країні. Нижче наведено схему передумови розвитку процесів зовнішньої трудової міграції українців:

ВПЛИВ ТЕХНОЛОГІЙ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ НА СТАН СУЧАСНОЇ ЕКОНОМІКИ

Т Тулінов — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Штучний інтелект є невід’ємною частиною сучасної економіки і знайшов своє широке повсякденне використання у сферах техніки, фінансів, медицини, торгівлі. Водночас, ізоляція від застосування ШІ-технологій істотно звужує конкурентний потенціал економічних суб’єктів, обмежуючи можливості до прогресивного розвитку

Штучний інтелект має здатність швидко обробляти та аналізувати великі масиви даних, що максимально пришвидшує роботу у фінансових, державних, технологічних та освітніх сферах, що закономірно дозволяє досягти значного підвищення продуктивності праці, скорочення додаткових непродуктивних витрат часового, фінансового та кадрового характеру.

Більш того, технології штучного інтелекту знайшли своє широке використання у сфері забезпечення кібербезпеки, допомагаючи компаніям своєчасно реагувати та запобігати їх виникненню. Використовуючи ШІ-технології, компанії отримають інформацію про поведінку клієнтів, вподобання та поради, що допомагає створювати нові продукти, певні маркетингові ходи та покращить персоналізацію існуючих продуктів і послуг. Також однією з можливостей штучного інтелекту є створення нових послуг та бізнес-моделей, за рахунок розробки персоналізованих продуктів і послуг, які генерують нові канали отримання прибутку. На сьогоднішній день, ШІ дозволяє покращити реалізацію аналітичних цілей бізнесу зокрема у питаннях прогнозування цін, алгоритмічної торгівлі, моніторингу тощо.

Технології штучного інтелекту знайшли своє активне використання у сфері цифрового маркетингу, зокрема SEO-оптимізації у частині створення індивідуалізованого контенту та просування продукту, що за приблизними оцінками сприятиме зростанню ефективності на 5-15 %. Висока функціональність ШІ пояснюється можливістю оптимізації процедур збору, пошуку та обробки інформації у інтелектуальноємних галузях, що за оцінками McKinsey складає близько 20 % робочого часу. Окремо, слід згадати, розповсюдженість використання ШІ в ІТ-сфері, зокрема згідно актуальних досліджень, використання сервісу GitHub Copilot (Microsoft) дозволяє скоротити час на виконання завдань на 56 % [1]. Принагідно зазначимо, що активне використання відповідних технологій сприяє виникненню поняття штучної інтелектуалізацію як процесу комплексної інтеграції технологій штучного інтелекту в основні функціональні сфери підприємницької діяльності, з метою оптимізацію ключових бізнес процесів, забезпечення цифрової безпеки та розвитку знаннєвого потенціалу [2]. Тим не менш, прикладна реалізація ШІ-технологій потребує дотримання цифрової відповідальності, що пояснюється низкою загроз соціального, інформаційного та етичного характеру.

Впровадження технології штучного інтелекту, є невід’ємною складовою розвитку економічної діяльності у сферах держави, водночас, обмежене використання ШІ в економіці держави має негативний вплив на обсяги витрачених ресурсів, енергії, величину прибутку, а також темпів зростання економічних показників. Разом з тим, застосування ШІ-технологій потребує дотримання цифрової відповідальності та врахування відповідного спектру потенційних ризиків та загроз технологічного характеру.

МІЖНАРОДНІ ПРАКТИКИ БІЗНЕС-ПЛАНУВАННЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ АДАПТАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА ДО ДИНАМІЧНИХ РИНКОВИХ УМОВ

С Тульчинська , Т Улітко — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Бізнес-планування сьогодні є не просто формальністю, а стратегічним інструментом, що дозволяє підприємствам швидко реагувати на зміни та ефективно управляти ресурсами. Його значення особливо зростає в умовах нестабільності ринку та глобалізації, коли компанії стикаються з новими викликами та можливостями. Традиційні довгострокові прогнози поступово відходять на другий план. Сучасні підприємства орієнтуються на гнучкі методи, інтеграцію цифрових технологій та аналітичних інструментів [1].

В Україні бізнес-планування традиційно орієнтоване на класичну модель, що включає детальний опис компанії, аналіз ринку, фінансові прогнози, маркетингову стратегію та ризики. Основний акцент робиться на формальних документах для залучення інвестицій або кредитів. Часто застосовуються методи SWOT-аналізу, PEST-аналізу та фінансового моделювання. Проте в умовах нестабільності та воєнних ризиків українським підприємствам варто все більше переходити до гнучких підходів, скорочуючи горизонт планування та впроваджуючи сценарне моделювання. Все більше вбачається релевантність у застосуванні міжнародних практик бізнес-планування на українських підприємствах. У сучасних динамічних ринкових умовах найбільш релевантними є міжнародні підходи: Lean Startup (швидке тестування гіпотез, мінімально життєздатний продукт (MVP), ітеративний розвиток [2]), Agile (гнучке управління проектами, адаптація до змін, короткі спринти), OKR (Objectives and Key Results, чітке визначення цілей та ключових результатів для підвищення прозорості та фокусування), Scenario Planning (моделювання кількох сценаріїв розвитку для роботи в умовах невизначеності), Balanced Scorecard (інтеграція фінансових та нефінансових показників для стратегічного управління). В табл. 1 наведено порівняння українських та міжнародних підходів до бізнес-планування на підприємстві.

Таблиця 1 – Порівняння українських та міжнародних практик бізнес-планування

Критерій	Українські практики	Міжнародні практики
Гнучкість	Орієнтація на статичні плани з горизонтом 3–5 років	Короткі цикли (3–6 місяців), Agile, Lean Startup
Технологічність	Використання Excel, мінімальна автоматизація	ERP-системи, BI-платформи, Big Data, хмарні сервіси
Орієнтація на клієнта	Аналіз ринку та конкурентів, але без глибокої поведінкової аналітики	CRM-системи, персоналізовані стратегії, аналітика поведінки
Управління ризиками	Формальний аналіз ризиків, без сценарного моделювання	Scenario Planning, комплексні системи моніторингу ризиків
Фокус на фінансах	Детальні фінансові прогнози на кілька років	Динамічні фінансові моделі, інтеграція з аналітичними системами

Наведені підходи відрізняються від класичних українських, створюючи перспективу підприємствам до осучаснення та підвищення конкурентоспроможності. Це дозволяє підвищити точність прогнозів і швидко коригувати плани відповідно до змін зовнішнього середовища.

ЗНАЧЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ В УМОВАХ РОСІЙСЬКО – УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

А Федина , А Гречко — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Протягом розвитку економіки як науки, її суб’єкти прагнули до поєднання економічного зростання одночасно з урахуванням соціальних потреб населення та збереження екосистеми й навколишнього середовища. Створення концепції, яка має назву “сталий розвиток”, і враховує економічну, екологічну та соціальну складову, було вперше проголошено Комісією ООН із навколишнього середовища та розвитку в публікації “Наше спільне майбутнє”, випуск якої відбувся в 1987 році. Через 28 років, у 2015, Генеральна Асамблея ООН ухвалила 17 цілей, які стали орієнтиром для макро- та мікросуб’єктів глобальної економічної системи у досягненні сталого розвитку до 2030 року [1].

Концепція передбачає створення й вдосконалення доступних екологічних технологій, за допомогою яких можливо ефективно досягнути економічних результатів без негативного втручання в біорізноманіття й уникнути експлуатації земельних і водних ресурсів, окрім цього, вона затверджує обов’язкові інвестиції в охорону здоров’я громадян, опікується соціальною рівністю між ними та їх гарантованою свободою вибору та забезпеченістю робочими місцями, з дотриманням принципів екологічності та сталості [1]. Ігнорування цілей сталого розвитку неминуче призведе до змін клімату й виснаження ґрунтів, швидкого використання корисних копалин та питної води й до ще більшого розриву між верствами населення з різним рівнем доходів, тому соціальна відповідальність суб’єктів господарювання дозволить гармонізувати економічну ефективність економічною з соціальною та екологічною складовою. Особливо гостро це питання постає в період, під час якого країна стикається з рядом зовнішніх загроз, зокрема – у часи затяжної війни.

Починаючи з 24.02.2022, російська держава за 3 роки завдала руйнувань понад 63000 об’єктам енергетичної інфраструктури, внаслідок цього близько 190 000 тисяч км^2 й понад 70% екосистем зазнали пошкоджень або забруднень, також суттєво зріс ризик радіоактивного забруднення [2].

Таким чином, станом на сьогоднішній день збереження стійкості енергосистеми значною мірою буде залежати від використання альтернативних джерел енергії, зокрема – сонячної, оскільки вона вирізняється стійкістю перед стабільними ворожими атаками й потребує менше ресурсів для поновлення її стану й знижує навантаження на центральну енергосистему, окрім цього, держава не мусить укладати договір з іноземними партнерами, які спеціалізуються на енергоносіях, тож енергетична автономія в Україні посилюється, навіть під час війни [2]. Станом на 24 квітня 2024 року, в Україні нараховується 1369 сонячних електростанцій, у порівнянні з вітровими, гідро – та біоелектростанціями вони становлять 75% від загальної кількості “зеленої” енергетики. У 2021 році СЕС виробляли близько 1405 МВТ, за півтора роки їх потужність зросла до 7750 МВТ, у 2024 вироблений ними МВТ лишився на високому рівні й перевищив 7000 МВТ [2].

З метою підтримки подальшого використання екологічних джерел енергії, у 2025 році знаходяться в процесі будівництва 7 вітроелектростанцій, окрім цього, протягом двох років із початку повномасштабного вторгнення державні компанії побудували 4 ВЕС. За рік до початку збройного конфлікту по всій території України, сукупна потужність усіх ВЕС України становила понад 1500 МВт, однак через три роки, в 2024, загальний потенціал вітроенергетичного сектору країни перевищив 1 900 МВт. Серед переваг встановлених ВЕС виокремлюється посилення стійкості енергетичної системи та зменшена кількість ресурсів для її поновлення, які спричинені повітряними атаками з – боку російської армії [3].

Станом на кінець 2023 року, сукупна виручка понад 850 компаній, які використовують альтернативні джерела для виробництва електроенергії, становила 189, 6 млрд грн, у рік повномасштабного вторгнення – 160, 2 млрд грн, тоді як у 2021 році даний показник сягав 119, 1 млрд грн [3].

Таким чином, у період воєнного стану працівники енергетичної сфери в Україні шукають напрями нарощення енергоефективності з відновлювальних джерел, дбаючи за досконале та раціональне використання природних ресурсів, завдяки концепції сталого розвитку можлива значна мінімізація негативного впливу на довкілля та підвищення економічного потенціалу державних галузей промисловості в умовах тривалої військової агресії російської федерації проти українського народу.

ВПЛИВ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ФАКТОРІВ НА МІГРАЦІЙНУ АКТИВНІСТЬ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

А Федина , О Костюнік — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Незалежність, здобута Україною 24 серпня 1991 року, відкрила нові соціально-економічні та культурні можливості для громадян, зокрема для молоді, яка прагнула реалізувати себе за межами держави. Глобалізаційні процеси, інтеграція до світового освітнього та трудового простору, розвиток інформаційних технологій і транспортних комунікацій сприяли зростанню мобільності населення. Водночас внутрішні чинники, такі як економічна нестабільність, корупція, низький рівень життя та невідповідність освітніх стандартів вимогам ринку праці, стимулювали українців до еміграції.
Міграційні тенденції останніх десятиліть стали не лише демографічним, а й економічним викликом для держави, оскільки втрата працездатного населення впливає на динаміку розвитку національної економіки, соціальну сферу та потенціал інноваційного зростання.

За статистикою, серед країн із найбільшими перспективами українська молодь виокремлює Польщу, плинність до якої становить 36% опитаних, Німеччину, яку обрали 12% емігрантів, Італію, вибір якої розділили 10% осіб, та Австрію, її для постійного проживання виокремили 7% респондентів [1].

У 1992 близько 44 тисячі осіб перетнули кордони України без бажання повернутися, через 10 років – у 2002 - кількість емігрантів становила 33,8 тисяч громадян, однак показник міграції в 2012 стабілізувався й не перевищив 14,5 тисяч жителів [2]. На статистику рівня плинності до іноземних країн протягом 20 років впливали неконтрольована корумпованість, недостатній рівень якості життя й бачення перспектив, економічні цикли, серед яких переважала нестабільність, та невідповідність наявного диплому з вимогами на українському ринку праці [1].

Темп зростання кількості громадян, які перетнули український кордон без наміру продовжити власне життя в його межах, стрімко підвищився у 2014, і становив 560 тисяч осіб, показник зменшився в 2020 і відображав 80 тисяч , завдяки обмеженням у рік спалаху вірусу COVID -19, однак його рекордна фіксація відбулася в 2022, тому що станом на його кінець, близько 2,4 мільйони жителів із українським паспортом прийняли рішення лишитися в іноземній країні [3]. У 2023 кількість осіб ,які полишили життя у власній державі, зменшилася в 15 разів у порівнянні з попереднім роком і налічувала 142 тисячі, однак у 2024 відбувся приріст майже втричі, оскільки 443 тисячі українців виїхали з власних будинків та не повернулися до них [3].

Еміграційні зміни після 2014 року відбулися внаслідок відсутності довіри до представників державної влади, втрати житла, роботи й доступу до базових благ, загрозі життю й здоров’ю та незмінним рівнем корумпованості, однак із підвищеною сумою податкових зобов’язань [2].

Рішення покинути власну країну без повернення в її межі супроводжується порівнянням середньої заробітної плати й курсу долару в 2020, які становили 11596,60 грн й 24,56 грн та в 2022, розмір яких дорівнював 14857 грн й 36,52 грн, тривалістю життя населення, показник якої в 2020 становив 71, 3 роки, а в 2023 – 64,1 рік та обсягом податкових зобов’язань, який у місті Києві в 2020 становив 79,26% від усієї суми бюджету, в той час як у 2022 обсяг податкових надходжень від розміру бюджету відображав 84,99% [3].

Профіцит емігрантів у порівнянні з імігрантами супроводжується для держави суттєвим зменшенням працездатного населення й, відповідно, зниженням допомоги соціально незахищеним категоріям громадян, втратою високого ВВП, оскільки країна не матиме людського потенціалу для вироблення товарів та створення інноваційних проєктів, тож економічний рівень неминуче знизиться [4].

Отже, еміграційні процеси в Україні є результатом поєднання об’єктивних і суб’єктивних факторів, серед яких провідну роль відіграють соціально-економічна нестабільність, низький рівень добробуту та недовіра до державних інститутів. Після 2014 року ці тенденції значно посилилися через військові дії, втрату житла й робочих місць, а також зростання податкового навантаження. Статистичні показники свідчать про суттєве збільшення кількості громадян, які не планують повертатися до України, що негативно позначається на трудовому потенціалі та економічному розвитку держави.

Для зниження рівня еміграції необхідно створювати сприятливі умови для життя та праці в Україні — підвищувати заробітні плати, розвивати ринок праці, забезпечувати соціальний захист і відновлювати довіру до влади. Лише за таких умов громадяни матимуть реальні стимули будувати своє майбутнє на батьківщині.

МАРКЕТИНГОВІ ТА ПІДПРИЄМНИЦЬКІ ВИКЛИКИ У ПРОСУВАННІ ОСВІТНІХ ПОСЛУГ В УКРАЇНІ

Н Фігун — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Освітні послуги в Україні на шляху до конкурентного Європейського освітнього простору дедалі більше концентрують увагу на маркетингу, позиціонуванні та пошуку унікальних торгових пропозицій. Батьки, учні та студенти зважують вибір закладу освіти з позицій не тільки освітнього простору, але і як інвестицію у майбутнє, оцінюють можливості, які відповідний заклад може відкрити для дитини у майбутньому, враховують актуальність пропозиції не в парадигмі «сьогодні», а з огляду на актуальність знань та професії через 3-5, а подекуди і більше років. У такій структурі маркетинг і підприємництво стають невід’ємними елементами менеджменту закладу освіти. Управління закладом освіти не обмежується виключно адміністративними функціями, а перетворюється на задачі, які пов’язані із менеджментом освітнього продукту, організацією сервісу, модерації взаємодії з різними групами стейкхолдерів.

Функціонування закладів освіти в Україні можна охарактеризувати факторами, що посилюють маркетингові та підприємницькі виклики. Повномасштабна війна росії проти України призвела до вимушене переміщення населення, інфраструктурні руйнування, зміни типової структури попиту між областями, підвищення вагомості безпекового складника освітньої послуги. Частина дітей та студентів навчалася або продовжує навчання онлайн, частина навчається очно, у частини освітній процес відбувається у змішаному форматі. Додатковими викликами освітнього процесу є низхідні демографічні тренди, зменшення чисельності учнів і абітурієнтів у деяких регіонах, що породжує загострення конкуренції між освітніми закладами. Діджиталізація освітніх процесів - є черговим викликом: застосування освітніх платформ, електронних щоденників та відомостей, дистанційні курси та гібридні моделі навчання формують сучасну освітню пропозицію.

Маркетингові виклики для закладів дошкільної та загальної середньої освіти пов’язані з очікуваннями батьків: безпека простору, атмосфера та дитиноцентричність процесів, зміст освітніх програм, забезпечення балансу між розвитком вмінь та навичок і емоційним інтелектом, умови інклюзивного навчання, харчування. Довіра до бренду, рівень задоволеності навчальним процесом у сучасному освітньому середовищі значно корелює із наявністю системності в інформуванні про розклад, режим роботи, додаткові гуртки, системи зворотного зв’язку тощо. Критично важливими стають не тільки присутність у соціальних мережах, наявність веб-сайту чи прозорості фінансових зобов’язань, але і якістю та системністю організації відповідних процесів.

Заклади професійної передвищої та вищої освіти стикаються з іншою конфігурацією викликів. Абітурієнту важливо виявити, які саме кар’єрні перспективи відкриває відповідна освітня програма, які можливості стажувань, міжнародних обмінів, англомовних програм може забезпечити заклад, яка оснащеність освітнього процесу, на скільки комфортні умови навчання та кваліфікація викладацького складу. Маркетинг у такому середовищі охоплює просування спеціальностей, висвітлення досвіду викладацького складу, поширення вражень про навчання випускників та студентів у форматі «Історії успіху». Важливу роль відіграють партнерські проекти зі школами та закладами неформальної освіти.

Підприємницькі виклики насамперед проявляються у площині фінансової стійкості та управління ресурсами. Освітні заклади функціонують в умовах нестабільних фінансових потоків, при тому, що вартість утримання будівель, енергозабезпечення, підтримка укриттів, та розвиток цифрової інфраструктури постійно зростає. У таких умовах постає критичним завдання виваженого планування, диверсифікації джерел доходів, розвитку мікрокредитних програм, розвитку супутніх освітніх продуктів, пошуку грантів, партнерських програм з бізнесом середовищем та міжнародними організаціями.

Кадровий фактор також формує значні ризики. Нестача професійних кадрів, міграція, емоційне вигорання, конкуренція між закладами різних форм власності за кваліфікованих вчителів, викладачів, тьюторів та психологів мають значний вплив на стабільність та якість навчального процесу. З маркетингової сторони - відповідна кон’юнктура диктує необхідність формування бренду роботодавця у стратегічному вимірі, інвестування у видимість закладу чи підрозділу, чітке позиціонування та пошук унікальних товарних пропозицій для цільової аудиторії. Якість команди стає частиною освітнього продукту і важливим аргументом у комунікації з батьками, учнями та студентами.

Маркетинг і підприємницький підхід у просуванні освітніх послуг Україні формують окремий вимір управлінської культури. Підхід до маркетингу освітніх послуг поступово зміщує акценти з одноразових рекламних кампаній на стратегічне управління цінністю освітніх послуг. В умовах війни маркетингові інструменти створюють передумови для системного діалогу зі всіма суб’єктами освітнього процесу, допомагають управляти довірою, репутацією і ризиками. У таких умовах маркетинг виступає не тільки функцією просування, а й механізмом стійкості та інноваційного розвитку освітніх інституцій.

FUNCTIONING OF HEALTH CARE INSTITUTIONS IN THE CONDITIONS OF TRANSFORMATION CHALLENGES

Bohdan Fishchuk — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Given the relevant changes in the external and internal environment of the functioning of healthcare institutions, the organizational and economic support of these processes is significantly influenced by such factors. The European vector of development requires appropriate reforms in the system of functioning of healthcare institutions (HCPs), on the other hand, military operations on the territory of the state make their own adjustments to the specified processes. Today, in conditions of a difficult security situation and economic crisis, the issue of financial support for the development of HCPs is of critical importance. The instability of state funding, high inflation, growth in energy resources and the cost of medicines require significant financial support. Some state institutions that are reoriented to the needs of the front have significant needs for additional financial capabilities to ensure their functioning [1].

The issue of staffing plays an important role, given the significant migration processes in the state, which are associated with the security situation, insufficient level of remuneration (especially for first-line medical care personnel), social insecurity of employees, have led to a significant shortage of staffing. Such problems create a certain pressure on the heads of health care institutions in the issues of finding a personnel reserve, attracting employees on additional motivational terms, and forming flexible work schedules. Taking into account the needs of the front, part of the health care institution staff provides medical care in cities, which leads to a shortage of specialized personnel in working cities.

In the areas of implementing organizational changes, digitalization and the introduction of such technologies into the functioning of health care institutions play an important role. Such basic elements include the electronic registry system (eHealth), which simplifies access to medical services and employees. However, in the issues of separate implementation of digital technologies, the state of financing of the institution, its technological and personnel capacity for the development of digital content play a role. Taking into account the new challenges facing health care institutions related to the rehabilitation of victims of military actions, the task of changing the structure of services of such institutions arises, taking into account new needs in services and personnel. To this end, cooperation with international partners and organizations is being intensified to train personnel in such rehabilitation processes, and to find additional sources of financing for such programs [2].

Migration, mobilization, losses, low wages - all this has negatively affected the human resources potential of the system. The issue of providing primary health care in rural areas, as well as in the field of mental and psychological health, is particularly acute today. In this regard, the state is faced with the task of reforming the health care system in the direction of creating appropriate centers for mental and psychological rehabilitation for the population affected by military actions.

ORGANIZATIONAL AND ECONOMIC SUPPORT FOR THE DEVELOPMENT OF HEALTH CARE INSTITUTIONS

Nazarii Fishchuk — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

In modern conditions of functioning, healthcare institutions in Ukraine are undergoing a period of profound transformations, which are associated with the activation of the European vector of state development, military aggression from Russia, the challenges of the pandemic, migration mines and changes in state policy priorities. Based on this, it can be argued that the functioning of the healthcare sector takes place in a period of dynamic changes and variability of the external and internal environment. A feature of the organizational support of the functioning of healthcare institutions is the change in the management model - from centralized and inertial to autonomous, which is aimed at results. In accordance with the implemented medical reforms, some healthcare institutions have acquired the status of municipal non-profit enterprises, which has expanded the scope of independence in making management decisions in matters of organization and financing of institutions [1, 2].

However, the implementation of such changes requires time and appropriate organizational support, which in the conditions of the security and economic situation is a difficult task. From the point of view of financial support, the changes made according to the principle of "money follows the patient" should stimulate the competitiveness of healthcare institutions within the framework of cooperation with the National Health Service of Ukraine, but led to uneven conditions for the functioning of institutions in regional distribution, especially in rural areas. The reform of decentralization of power, which aimed to optimize the healthcare sector, which in practice was implemented in the reduction of healthcare institutions in rural areas and impaired the ability to receive medical services among the population of such territories, also made its corresponding adjustments. Therefore, the issue of organizational and economic support for the effective functioning of healthcare institutions in the context of transformational challenges is an urgent task for the authorities today.

The greatest destruction and losses for the sphere of functioning of healthcare institutions were caused by the full-scale invasion, which led to significant destruction of facilities throughout the country, especially in border areas and zones of active hostilities. At the same time, part of the health facilities was destroyed by the war, part suffered significant damage and losses, which affected the ability of thousands of citizens to receive the necessary medical care. In addition to the physical losses of facilities, the challenge was the relocation of part of the health facilities from the territories of temporary occupation to safer regions, which affected the preservation of the material and technical base.

КРЕАТИВНІСТЬ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-ІННОВАЦІЙНІ ДЕТЕРМІНАНТИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

С Ханін — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Особливого значення на сучасному етапі набуває формування креативної економіки та креативного процесу як базового елементу інтелектуально-інноваційної моделі економічного розвитку. Креативний процес виступає інструментом активізації інтелектуального потенціалу індивідуумів, перетворюючи знання на інноваційний продукт, та визначає загальні механізми впливу інновацій на розвиток економічних систем.

Концепція креативної економіки зазнала суттєвого розвитку: креативність перестала розглядатися виключно у культурному контексті й стала трактуватися як фундаментальний компонент інтелектуально-інноваційних процесів, що забезпечує ефективне проходження всіх стадій формування інноваційного продукту. Це призвело до перегляду функціональних ролей креативності у наукових дослідженнях та якісного переходу до інтелектуально-інноваційного виміру економічної діяльності.

Становлення креативної економіки визначається низкою тенденційних умов економічного середовища:

- зростання впливу конкурентних факторів і кон’юнктурної невизначеності на процес прийняття рішень;

- гуманізація організаційно-управлінських принципів побудови господарських систем;

- повсюдний розвиток комунікаційних технологій та інформатизація економічної діяльності, комерціалізація інформаційного середовища (електронна комерція, соціальні мережі тощо);

- глобалізація знаннєвого простору та активний розвиток міжнаціональної наукової кооперації, трансформація конкурентних відносин у науковому середовищі (зокрема через коопетицію);

- домінування технологій та інтелектуально-інноваційного потенціалу як основного двигуна економічного зростання;

- потреба у продукті креативного процесу як джерелі нового змісту та ціннісних установок у контексті однорідного інтелектуального середовища.

Представлений перелік сутнісних орієнтирів становлення креативної економіки визначає засадничі положення щодо розробки комплексних стратегічних документів інтелектуально-інноваційного розвитку регіональних систем в умовах становлення креативної економіки, практична імплементація яких дозволить вирішити низку фундаментальних проблем регіонів, забезпечивши перспективи їх розвитку в епоху активних постіндустріальних трансформацій.

Таким чином, центральним об’єднуючим елементом усіх зазначених тенденцій є інтелектуально-інноваційна складова, яка включає знаннєвий, інформаційний та технологічний потенціал економічних систем. Креативність у цьому контексті виступає каталізатором розвитку економічних систем та визначальним фактором їх трансформації. Вона є ключовою детермінантою інноваційного розвитку та формування конкурентоспроможних економічних моделей. Виходячи з наведеного, стає очевидним, що креативність як фундаментальна категорія постіндустріальної економіки визначається, перш за все, низкою інтелектуально-інноваційних характеристик економічної системи. Інтелектуальна складова відображає знаннєвий та інформаційний потенціал середовища, тоді як інноваційна – організаційні аспекти та цільову спрямованість на створення інтелектуального продукту з якісно новими властивостями, здатного забезпечити значну конкурентну перевагу.

АНАЛІЗ КЛЮЧОВИХ ХАРАКТЕРИСТИК ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБОРОНОЗДАТНОСТІ ТА САМОСТІЙНОГО РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНОЇ ЕКОНОМІКИ

С Ходаківська — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Сучасні виклики, що постають перед Україною, зумовлені тривалою агресією Російської Федерації, актуалізують проблему зміцнення обороноздатності та економічної стійкості держави. Ефективна обороноздатність можлива лише за умов достатнього фінансового, виробничого та людського забезпечення. Водночас довгостроковий розвиток країни потребує формування економічної системи, здатної до самостійного функціонування, мінімальної залежності від зовнішніх ресурсів та стійкості до кризових впливів.

У рамках даного наукового дослідження пропонується проаналізувати ключові характеристики, що описують обороноздатність країни та економічну спроможність до самостійного розвитку у класичному підході до їх диференціації .

Обороноздатність держави визначається комплексом наявних та доступних до використання та/або мобілізації військово-економічних, технологічних та ресурсних факторів. До ключових з них варто віднести наступні: (1) обсяг оборонних витрат: після 2022 року частка оборонного бюджету України у ВВП перевищує 30% [1], що свідчить про істотне зростання обсягу інвестиційних вливань в оборонний сектор та пріоритезацію державної політики на посилення сектору безпеки та оборони; (2) виробничий потенціал оборонно-промислового комплексу: важливими є наявність підприємств оборонно-промислового комплексу, їхній технологічній рівень і можливість нарощувати виробництво озброєнь, що на сьогоднішній день характеризується активними темпами зростання та загальною тенденцією до активного масштабування виробничого потенціалу даної сфери та обсягів випуску; (3) технологічна база: розвиток високотехнологічних систем — дронів, РЕБ, високоточної зброї, сучасних розвідувальних систем — означає високу якість оборонних спроможностей [2]; (4) логістика та стратегічні ресурси: характеризує кількісні показники ключових ресурсних компонентів обороноздатності, таких як боєприпасів, енергетичних резервів, можливостей транспортування та підтримки військових операцій; (5) людський капітал оборони: ефективність сектору безпеки визначається мобілізаційним потенціалом, рівнем підготовки особового складу, кадровим забезпеченням, а також здатністю суспільства формувати професійний військовий ресурс.

Економічна самостійність характеризує здатність економічної системи держави до забезпечення автономності процесів розвитку, без критичної залежності від зовнішньої фінансової або ресурсної підтримки. До ключових елементів даної характеристика варто віднести наступні: (1) динаміка ВВП і макроекономічна стійкість: на сьогоднішній день, економіка України демонструє високий рівень адаптивності, що супроводжується поступовим відновленням виробництва та стабілізацією фінансової системи [3]; (2) інвестиції та інновації [4]: зростання капітальних інвестицій, розвиток технологій та інновацій є ключовими для відновлення промисловості та модернізації ОПК; (3) енергетична безпека: пріоритетними є збільшення власного видобутку ресурсів, диверсифікація постачання та розвиток відновлювальної енергетики; (4) стан державних фінансів [5]: контроль дефіциту бюджету, ефективна податкова політика та доступ до внутрішніх джерел фінансування є критичними для макрофінансової стабільності.

Варто зауважити, що між обороноздатністю та економічним розвитком існує прямий взаємозв’язок, що виявляє себе перш за все у наявності стійкої залежності між, з одного боку, станом економічної стійкості, що характеризує стабільність та усталеність основних функціональних та структурних процесів розвитку національної макроекономічної системи та, з іншого, рівнем розвитку оборонного потенціалу, що дозволяє гарантувати забезпечення силової безпеки наявного економічного потенціалу та стримування потенційних зовнішніх агресивних дій військового характеру. Економічна стійкість і оборонний потенціал взаємно підсилюють одне одного, зокрема:

– надмірні оборонні витрати без зростання економіки створюють ризики фінансової нестабільності;

– сильна економіка дозволяє забезпечити достатній рівень фінансової та ресурсної підтримки армії, модернізації техніко-технологічного забезпечення та формування відповідних кадрових і ресурсних резервів;

– розвиток оборонно-промислового комплексу стимулює процеси генерації, комерціалізації та дифузії інновацій, сприяє створенню додаткових робочих місць та зміцненню виробничо-промислової бази національної макроекономічної системи.

Більш того, варто зауважити, що процеси активної інтенсифікації розвитку оборонного сектору напряму та забезпечення самостійності вітчизняної макроекономічної системи є одними з передумовами досягнення стабільного стану економічної безпеки держави, що є визначальною характеристикою ефективного функціонування підприємницького сектору, залучення інвестиційних ресурсів та прискорення процесів інноваційного розвитку [6].

Підсумовуючи вищезазначене обороноздатність держави визначається фінансовими, військово-технологічними та людськими ресурсами. Економіка України демонструє адаптивність і здатність до відновлення, але залишається залежною від зовнішньої допомоги. Зміцнення обороноздатності неможливе без розвитку наукоємних галузей, інновацій та інвестицій. Довгострокова економічна політика має орієнтуватися на підвищення самостійності економіки та одночасне зміцнення оборонного сектору.

ПОТЕНЦІАЛ ВИКОРИСТАННЯ ЦИФРОВИХ ДВІЙНИКІВ В БІЗНЕС-АНАЛІТИЦІ ПІДПРИЄМСТВА ТА УПРАВЛІННІ БІЗНЕС-РІШЕННЯМИ

О Ченуша , Л Служава — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Сучасний бізнес функціонує в умовах глибокої цифрової трансформації, глобальної конкуренції та високого рівня динаміки щодо змін зовнішнього середовища. Постійне зростання обсягів даних, поява нових цифрових інструментів і необхідність оперативного реагування на зміни ринкового середовища формують нові вимоги до систем управління та аналітичної підтримки бізнес-рішень для підприємств. Бізнес-аналітика стає не лише засобом збору та інтерпретації даних, а й ключовим елементом стратегічного управління, що забезпечує адаптивність і гнучкість організацій. За таких умов особливої актуальності набуває технологія цифрових двійників (Digital Twin), яка відкриває новий рівень інтеграції між реальними та віртуальними процесами підприємства.

Цифровий двійник бізнес-процесу - це не просто комп’ютерна модель, а динамічна віртуальна система, яка відображає реальний стан об’єкта або діяльності підприємства, постійно оновлюється на основі даних із сенсорів, IoT-пристроїв, виробничих і хмарних платформ, інтегрує аналітичні модулі зі штучним інтелектом, забезпечуючи точне моделювання, прогнозування та оптимізацію бізнес-процесів у реальному часі [1]. Такий підхід дає змогу створювати точні симуляції бізнес-процесів, аналізувати наслідки управлінських рішень, прогнозувати ризики та ефективність стратегій ще до їх реалізації в реальному середовищі. Завдяки цьому цифрові двійники перетворюються на потужний інструмент підтримки бізнес-рішень, який зменшує невизначеність і підвищує точність аналітичних висновків.

Використання цифрових двійників у бізнес-аналітиці дозволяє суттєво підвищити якість прийняття управлінських рішень на всіх рівнях - від операційного до стратегічного. Підприємства застосовують цю технологію для оптимізації виробничих процесів, підвищення ефективності постачань, прогнозування попиту, зменшення витрат і покращення взаємодії з клієнтами. Практичні приклади підтверджують високу ефективність цієї технології [2]. Так, компанія ROJ (Італія), упровадивши цифровий двійник виробничої системи, скоротила час виведення нової продукції на ринок більш ніж на 40% і підвищила ефективність виробництва на 20% [3]. DHL (Бразилія) використовує цифрові двійники для моделювання логістичних операцій, що дозволило оптимізувати розподіл персоналу та зменшити витрати ресурсів [4]. У фінансовому секторі цифрові двійники застосовують для оцінювання інвестиційних ризиків і прогнозування наслідків управлінських стратегій, а в агросекторі - для оптимізації використання техніки, водних і земельних ресурсів.

Такі приклади демонструють, що цифрові двійники поступово стають універсальним інструментом бізнес-аналітики, який поєднує великі дані, моделювання, штучний інтелект і машинне навчання. Вони забезпечують новий рівень прозорості, прогнозованості та керованості бізнесу, коли кожне рішення ґрунтується не на інтуїції, а на точних даних, перевірених у віртуальному середовищі. В умовах економічної нестабільності, спричиненої воєнними діями в Україні, питання підвищення ефективності управлінських рішень набуває особливого значення. Втрата частини виробничих потужностей, порушення логістичних ланцюгів, зміна споживчого попиту та зростання невизначеності на ринках потребують нових підходів до планування, прогнозування та управління ризиками. За нинішніх обставин цифрові двійники стають не лише інструментом аналітики, а й засобом виживання бізнесу.

Важливим аспектом є можливість сценарного моделювання, що дозволяє прогнозувати наслідки рішень за різних умов і обирати оптимальну стратегію дій. Цифрові двійники допомагають виявляти потенційні ризики, відстежувати динаміку ключових показників і проводити тестування альтернатив без втручання у реальний виробничий процес. Це особливо актуально для українських компаній, які працюють у мінливому економічному середовищі, де оперативність і гнучкість рішень визначають їхню стійкість і здатність до відновлення.

Цифрові двійники сприяють формуванню нового підходу до управління - управління на основі даних. Такий підхід забезпечує доказовість прийнятих рішень, мінімізує вплив людського фактору та дозволяє компаніям перейти від реактивного до проактивного управління. Керівники отримують можливість оцінювати наслідки інвестиційних і стратегічних кроків ще до їхнього впровадження, що значно знижує ризики та витрати. Водночас цифрові двійники сприяють розвитку корпоративної культури, орієнтованої на інновації, раціональне використання ресурсів та безперервне вдосконалення навіть у складних умовах воєнного часу.

У майбутньому цифрові двійники можуть стати ядром інтегрованої аналітичної екосистеми, що об’єднуватиме всі бізнес-процеси підприємства - від виробництва до маркетингу. Вони дозволять створити віртуальні копії не лише окремих процесів, а й усього підприємства, включно з фінансовими, логістичними та управлінськими підсистемами. Такі віртуальні моделі забезпечать можливість комплексного стратегічного планування, моніторингу ефективності в реальному часі та автоматизованого прийняття рішень. Це сприятиме підвищенню рівня гнучкості бізнесу, зменшенню впливу зовнішніх ризиків і формуванню стійких конкурентних переваг.

Крім того, цифрові двійники сприяють підвищенню довіри до аналітичних систем і зменшенню ризику помилкових управлінських рішень. За допомогою багатоваріантного моделювання керівники можуть оцінювати наслідки стратегічних кроків - від інвестицій у нові ринки до змін у виробничих технологіях - ще до їхнього практичного впровадження. У поєднанні з технологіями штучного інтелекту цифрові двійники формують основу для data-driven management - управління, що базується на доказових даних, аналітичних прогнозах і моделюванні ризиків. Це відкриває нові можливості для адаптивного планування, антикризового управління та підвищення конкурентоспроможності компаній у глобальному цифровому просторі.

Отже, цифрові двійники - це не просто технологічне нововведення, а стратегічний напрям розвитку бізнес-аналітики підприємства, що визначає майбутнє управлінських процесів. Вони поєднують точність науки, гнучкість технологій і швидкість реагування бізнесу, створюючи умови для прийняття рішень, які мінімізують ризики, підвищують продуктивність і забезпечують сталий розвиток підприємства у глобальному цифровому середовищі.

ВИКОРИСТАННЯ ТЕХНОЛОГІЙ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ ТА BIG DATA В УМОВАХ ЦИФРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЛОГІСТИКИ

М Чупріна , М Сінайко — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Сучасний етап розвитку бізнес-середовища відзначається стрімкою цифровізацією процесів діяльності підприємств, що зумовлює трансформацію традиційних галузей, зокрема логістики. Умови високої конкуренції, постійного зростання обсягів даних та необхідності оперативного реагування на зміни ринкового середовища вимагають від компаній впровадження інноваційних підходів до управління матеріальними, інформаційними та фінансовими потоками. Одними з ключових технологій, що визначають трансформований формат логістичного менеджменту є штучний інтелект та Big Data, які забезпечують можливість автоматизації аналізу великих масивів даних, прогнозування попиту або ризиків, оптимізації бізнес-процесів, ресурсів, логістики і підвищення точності управлінських рішень.

Цифрова трансформація логістики охоплює не тільки впровадження інформаційних систем та їх використання, вона поширюється на зміну бізнес-моделей, процесів планування, контролю та координації між споживачами і партнерами. Завдяки інтелектуальним технологіям логістичні компанії отримують можливість формувати гнучкі та адаптивні ланцюги постачання, скорочувати операційні витрати, підвищувати швидкість і якість сервісу, рівень прозорості та відстежуванності логістичних потоків, автоматизувати процеси планування, контролю та прогнозування та приймати більш точні та аргументовані управлінські рішення.

В умовах активної цифровізації та швидкої зміни вимог ринку оновлення бізнес-моделей і логістичних процесів стає необхідною передумовою для подальшого розвитку підприємств галузі. За даними дослідження Navis Group у 2024 році ринок логістичних послуг в Україні зазнав значних змін: обсяг цифрово-орієнтованих логістичних сервісів зріс приблизно на 20%. Понад 70% великих логістичних компаній країни вже інтегрували технології автоматизації процесів, що свідчить про поступовий перехід галузі у напрямі використання керування, заснованого на цифрових даних та інтегрованих інформаційних систем. Такі результати свідчать про активне прискорення процесів цифрової трансформації в логістичній галузі та про зростання готовності підприємств до впровадження сучасних технологічних рішень [1].

Значну роль у поглибленні цифровізації логістичних процесів відіграє упровадження технологій штучного інтелекту, оскільки вони дозволяють не тільки автоматизувати управлінські процеси, а й перейти до тієї моделі управління логістичних ланцюгів, яка здатна діяти на основі прогнозування, а не реакції на вже наявні події.

Інтелектуальні алгоритми дозволяють будувати чи оптимізувати маршрути транспортування шляхом аналізу трафіку та погоди, здійснювати прогнозування обсягів перевезень, враховуючи сезонність, історію продажів, підвищувати точність планування завантаження транспортних засобів та складів, автоматизуючи їх, а також мінімізувати ризики, пов’язані з затримками, людськими помилками, зміною попиту чи коливаннями ринкових умов. Використання систем на основі ШІ сприяє формуванню автономних рішень у сфері транспортної та складської логістики, що знижує рівень людського втручання, скорочує час реагування на відхилення у процесі постачання та підвищує узгодженість дій між учасниками логістичного ланцюга [2].

Таким чином, штучний інтелект виступає ключовим інструментом трансформації управлінських практик у логістиці, спрямованої на зростання продуктивності та конкурентоспроможності підприємств.

Не менш значущим компонентом цифрової трансформації логістичних систем виступає використання технологій Big Data, які створюють аналітичну основу для стратегічного й ефективного управління логістичними потоками.

Завдяки накопиченню, обробці й аналізу великих масивів інформації, включно з даними про перевезення, запаси, попит, погодні умови, трафік тощо, логістичні компанії здатні виявляти приховані закономірності, спрогнозувати майбутні потреби й підвищувати раціональність використання ресурсів. Аналіз великих даних дає змогу прогнозувати обсяг товарних потоків, визначати необхідний рівень запасів та коригувати операції постачання залежно від динаміки ринку [3].

Саме тому, інтеграція Big Data у логістичні процеси сприяє підвищенню точності, швидкості й ефективності управлінських рішень, створюючи умови для конкурентних переваг, покращення якості рівня обслуговування споживачів, підвищення гнучкості та адаптивності ланцюгів постачання.

Однак, навіть за умови явних переваг впровадження цифрових рішень у логістиці, існує низка значних викликів, що заважають їх широкому використанню. Зокрема, одним із головних є висока вартість інвестицій у нові технології, а саме придбання, впровадження, налаштування та навчання персоналу створюють суттєві фінансові бар’єри для багатьох компаній. Більш того, інтеграція нових рішень у наявну інфраструктуру залишається складною через застарілі інформаційні системи та відсутність сумісності з сучасними автоматизованими платформами.

Крім того, ефективне використання цифрових технологій потребує фахівців із відповідними компетенціями, аналітики даних, розробники, ІТ-інженери, які, на жаль, все ще є дефіцитними в логістичній галузі. Нарешті, логістичні оператори стикаються із проблемами безпеки даних, відсутністю стандартів і процедур, а також з опором змінам з боку персоналу, що ускладнює трансформацію процесів [4].

Таким чином, сукупність зазначених чинників створює системні бар’єри, подолання яких є необхідною умовою ефективної цифрової трансформації логістичної галузі.

Отже, з огляду на прогнозоване прискорення розвитку цифрових технологій у логістичному секторі вже у найближчі роки та посилення конкурентного тиску на ринку, впровадження інноваційних рішень слід розглядати не як перспективний, а як невідкладний стратегічний етап модернізації логістичного бізнесу.

ЦИФРОВА ЗРІЛІСТЬ БУДІВЕЛЬНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

М Шашина , О Шашина — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Цифрова зрілість будівельного сектору характеризує рівень його технологічного розвитку, здатність підприємств використовувати цифрові інструменти для організації виробничих процесів, обміну інформацією та прийняття управлінських рішень.

Аналіз динаміки цифрових показників засвідчив, що будівельний сектор є одним із найменш цифровізованих у виробничому блоці економіки України. Частка підприємств, що використовують швидкісний доступ до інтернету, у 2019–2023 роках коливалася у межах 19–22 %. Застосування соціальних медіа підприємствами будівництва скоротилося з 25,9 % у 2018 році до 19–20 % у 2022 році, що свідчить про зменшення цифрової комунікаційної активності. Найбільш проблемним залишається використання хмарних сервісів, яке не перевищувало 8,4–9 % у 2019–2022 роках, Низькі показники застосування хмарних технологій означають відсутність належного електронного документообігу, слабку автоматизацію процесів та обмежений доступ до сучасних інструментів управління проєктами [1].

Аспектність цифрової зрілості будівельного сектору проявляється у трьох ключових вимірах: інформаційній доступності, технологічній керованості та організаційній ефективності. Інформаційна доступність визначається можливістю оперативного отримання точних даних про хід робіт, постачання матеріалів та показники безпеки. Технологічна керованість відображає здатність підприємств застосовувати цифрові інструменти для контролю ресурсів, технічних параметрів та якості виконання робіт. Організаційна ефективність проявляється у швидкості взаємодії між учасниками будівельного процесу та здатності автоматизувати ключові бізнес-процеси.

Отже, підвищення цифрової зрілості є необхідною умовою для модернізації галузі, забезпечення прозорості процесів, зниження операційних витрат та підвищення конкурентоспроможності підприємств будівництва у сучасних умовах [2].

Суттєвою особливістю будівельного сектору є те, що він характеризується високою залежністю від фізичних процесів, значною кількістю проєктних учасників та великою кількістю проміжних операцій, що традиційно ускладнює цифрову трансформацію. Більшість будівельних підприємств належать до середнього та малого бізнесу, який обмежений у фінансових можливостях щодо впровадження сучасних IT-рішень. За результатами останніх статистичних спостережень, частка підприємств сектору F, що використовують комп’ютеризовані системи управління проєктами чи електронні платформи контролю якості, залишається нижчою за 10 %.

Важливим фактором цифрової зрілості є також рівень автоматизації проєктної документації, бухгалтерського обліку, управління технікою та контролю ресурсів. У будівельному секторі автоматизований документообіг впроваджено лише у 12–15% підприємств, що ускладнює контроль за змінами проєктної документації, збільшує ймовірність помилок і подовжує строки виконання робіт.

STATE SUPPORT FOR INDUSTRIAL AND ECO-INDUSTRIAL PARKS IN UKRAINE.

N Shevchuk , A Kleshchov — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

State support for industrial (IP) and eco-industrial parks (EIP) may be provided at the expense of the state and local budgets and from other sources not prohibited by law. The Ministry of Economy, Environment and Agriculture of Ukraine (Ministry of Economy), local state administrations, executive bodies of relevant local councils may submit proposals to the draft State Budget of Ukraine and draft decisions of relevant local budgets on financial support for IPs. Also, loans, targeted financing on a non-repayable basis for equipping IPs may be provided to IP management companies and IP initiators at the expense of state budget funds¹. However, such norms are more of a recommendatory rather than mandatory nature, mainly due to the lack of state budget funds. State support at the expense of local budgets is carried out in accordance with decisions of local councils on the local budget. In practice, local budgets mainly finance the preparation of project documentation, land allocation, infrastructure and other measures necessary for the creation and operation of IPs. Tax benefits include exemption from income tax for 10 years (for participants of IPs who carry out permissible activities). Also, exemption from import duty and VAT on new equipment imported for work in the park. A reduction in land tax or rent is possible. Infrastructure support is provided through partial or full financing of the construction of engineering and transport infrastructure (electricity, water, gas supply, roads, etc.) from the state or local budget. Connection to networks (for example, through a support program from the Ministry of Economy or Ukrinvest). Financial support is provided through compensation of interest rates on loans for participants of IPs. State subsidies are provided for the purchase of equipment, construction or modernization of production facilities. Development grants are provided, including as part of international technical assistance².

The state supports the development of industrial parks through the “Made in Ukraine” program. Park participants are entitled to benefits, VAT exemption on equipment imports, a 10-year exemption from income tax on reinvestment, as well as reduced rates on land and real estate³.

In 2024, a decision was made to allocate state support to 15 industrial parks in the amount of over UAH 1.128 billion, which will allow the implementation of 34 industrial infrastructure development projects. These funds are spent on three items⁴:

- Construction of networks and infrastructure of industrial parks (up to UAH 150 million per industrial park);

- Compensation for costs of designing and obtaining technical specifications for networks and infrastructure;

- Compensation for interest on loans taken for the development or construction of industrial parks.

The procedure for providing state incentives provides for the provision of funds to initiators of the creation or management companies of industrial parks for the arrangement or construction of engineering and transport infrastructure, as well as partial reimbursement of the cost of connection to electrical networks..

РОЗРОБЛЕННЯ ЗАХОДІВ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ОПЕРАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ ЦИФРОВІЗАЦІЇ

Ю Щаслива , Т Щепіна — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Сучасні умови функціонування підприємств визначаються високим рівнем конкуренції, нестабільністю зовнішнього середовища та стрімким розвитком цифрових технологій. У таких умовах зростає значення операційної діяльності як ключової підсистеми підприємства, що забезпечує ефективність бізнес-процесів, стабільність виробничих операцій, раціональне використання ресурсів і конкурентоспроможність продукції чи послуг. Тож тема розроблення заходів щодо вдосконалення операційної діяльності в умовах цифровізації є актуальною на сучасному етапі розвитку економіки нашої країни, бо сьогоднішні умови функціонування підприємств визначаються високим рівнем конкуренції, нестабільністю зовнішнього середовища та стрімким розвитком цифрових технологій.

Згадаємо, що операційна діяльність підприємства – це вся щоденна робота, завдяки якій підприємство створює свої товари або послуги та забезпечує стабільне функціонування (виробництво, постачання, збут, обслуговування клієнтів, управління ресурсами). Саме операційні процеси формують основу створення цінності, тому їхня оптимізація є необхідною передумовою зростання ефективності підприємства. Саме операційна діяльність безпосередньо впливає на швидкість виконання робіт, якість кінцевого продукту, гнучкість реагування на зміни ринку, собівартість продукції та задоволеність споживачів, а високий рівень організації операційних процесів дає змогу забезпечити раціональний розподіл ресурсів, зменшити витрати та мінімізувати операційні ризики. Ось чому тому дослідження механізмів її вдосконалення є важливим і актуальним завданням сучасного менеджменту.

З іншого боку розвиток цифрових технологій зумовлює перегляд традиційних підходів до організації операційної діяльності. Цифровізація сприяє підвищенню продуктивності праці, автоматизації рутинних процесів, забезпеченню точності даних, оперативності управлінських рішень та прозорості бізнес-процесів. Наприклад, дослідження показують, що цифрова трансформація підприємств призводить до зниження витрат, підвищення доходів, покращення ефективності та стимулювання інновацій. [1]

Впровадження таких інструментів, як ERP-системи (це програми, які допомагають керувати всіма процесами підприємства – від закупівель до продажів в одному місці), CRM-платформи (системи для роботи з клієнтами, які зберігають інформацію про них і допомагають покращити обслуговування), системи цифрового документообігу, аналітики даних, IoT (технологія, що дозволяє обладнанню, техніці та пристроям автоматично збирати дані та передавати їх у систему), RPA (це «програмні роботи», які виконують рутинні дії замість людини: введення даних, заповнення таблиць, перевірка документів) та штучного інтелекту, дозволяє підприємствам оптимізувати виробничі потоки та досягати вищого рівня операційної ефективності. Наприклад, дослідження показує, що практики цифрової трансформації мають значний позитивний вплив на ефективність операцій діяльності. [2]

Умови цифрової трансформації висувають нові вимоги до гнучкості та адаптивності операційних систем підприємства. Цифрові інструменти забезпечують можливість швидкого масштабування виробничих потужностей, скорочення часу циклу виконання операцій, покращення контролю якості, автоматичного збору даних та побудови систем прогнозної аналітики. У свою чергу, це формує потенціал для впровадження процесних інновацій та створення цілковито нових моделей операційного управління.

З огляду на це, виникає потреба у розробленні заходів щодо вдосконалення операційної діяльності підприємства на основі цифрових технологій. До таких заходів належать: оптимізація внутрішніх бізнес-процесів за допомогою цифрових платформ; впровадження автоматизованих систем управління ресурсами; застосування технологій аналітики великих баз даних для підвищення обґрунтованості управлінських рішень; цифровізація документообігу та логістичних процесів; посилення кібербезпеки; інтеграція інтелектуальних систем моніторингу операційної діяльності.

Важливим також є економічне обґрунтування впровадження таких заходів, адже цифрові рішення потребують інвестицій і змін у структурі управління. Численні дослідження в цьому напрямку свідчать, що цифровізація операційної діяльності сприяє зниженню витрат, незважаючи на початкові вкладення, прискоренню виробничих процесів, підвищенню продуктивності праці та конкурентоспроможності підприємства. Також наявним є доволі яскраво виражений соціально-економічний ефект, який проявляється у покращенні умов праці, зменшенні помилок, прозорості управління, зростанні рівня задоволеності споживачів і підвищенні стійкості підприємства до викликів зовнішнього середовища. [3]

Отже, тема вдосконалення операційної діяльності підприємства в умовах цифровізації є надзвичайно актуальною, адже цифрові технології формують нову парадигму управління, у якій ефективність операційних процесів визначає конкурентні переваги та стратегічні перспективи розвитку підприємства. Розроблення та впровадження цифрових заходів дозволяє підприємству підвищити свою ефективність, адаптивність і стійкість, що робить подальші дослідження у цьому напрямі необхідними та перспективними.

THE ROLE OF HEALTH CARE IN ENTREPRENEURSHIP AND NATIONAL ECONOMIC GROWTH

N Sheliemina, — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

The development of the health care system has become particularly relevant in the context of transformational shifts in national economies and growing global challenges, including pandemics, geopolitical instability, demographic ageing, and rapid technological change. A resilient and accessible health care system increasingly acts not only as a social institution but also as a driver of entrepreneurship, investment activity, and long-term economic growth.

International research demonstrates that effective health systems create favourable conditions for business development by reducing labour-related risks, improving human capital, and stimulating innovation in the biotechnological, pharmaceutical and digital-health sectors. Scholars from different countries argue that population health is a fundamental determinant of economic productivity (Miola et al., 2019; Meurs et al., 2019; Dadon Golan & Purcell, 2025). These issues are also systematically highlighted in analytical reports of the United Nations (UN), the World Health Organization (WHO), the Organisation for Economic Co-operation and Development (OECD), the European Commission, and the International Labour Organization (ILO), which emphasise the need to integrate health policy with economic and labour-market strategies. Despite extensive research, unresolved problems remain: insufficient assessment of disease burden by sector, limited understanding of health-related productivity losses, and weak institutional mechanisms for financing innovative health solutions.

In Ukraine, the war has sharply intensified these challenges. Large-scale population displacement, destruction of medical infrastructure, the rise in mental health disorders, higher rates of injuries and chronic conditions, and reduced access to preventive care have weakened human capital and constrained entrepreneurial activity. Restoring and modernising the health system under wartime and post-war recovery requires new financial models, digitalisation, and stronger public–private partnerships.

This research issue is directly linked to SDG 3 “Good Health and Well-Being” (UN, n.d.a) and SDG 8 “Decent Work and Economic Growth” (UN, n.d.b). Better health outcomes increase labour participation, reduce absenteeism, and improve productivity, while sustainable economic growth provides resources to strengthen healthcare. Public health indicators are tightly correlated with labour productivity. European economies increasingly experience the effects of ageing, chronic diseases, and health-related work absences. The burden of disease measured through DALYs significantly affects GDP per employed person; higher DALYs lead to decreased productivity, especially in physically demanding sectors (DALY is Disability-Adjusted Life Year – a global health metric used to measure the overall burden of disease. One DALY represents one lost year of “healthy” life due to illness, disability, or premature death). Therefore, strengthening health systems for workers, especially older workers, becomes a strategic priority.

When health systems are stable and well-funded, they create predictable conditions and reduce uncertainty for businesses. Entrepreneurs and investors depend on the quality of human capital, and the health system directly shapes this by ensuring a healthier, more productive workforce with lower rates of absenteeism and disability. A population with reliable access to preventive and primary care demonstrates higher labour market participation, greater adaptability to technological change, and improved capacity for innovation.

At the same time, modern health systems stimulate entrepreneurial ecosystems by generating demand for digital-health innovations, new technologies and solutions, medical devices, etc. Startups benefit from health data infrastructures, platforms, and regulatory environments that support clinical trials and health technology assessment. These interactions foster new high-value industries, attract foreign direct investment, and enhance a country’s competitiveness in global markets. Furthermore, resilient health systems contribute to macroeconomic stability: by reducing the economic losses associated with disease burden and healthcare-related financial shocks.

Targeted labour and health policies have a direct and substantial impact on the entrepreneurial environment. Policies that minimise vulnerabilities, such as illness-related income loss, informal employment, or limited access to health services, create a more predictable and secure labour market, which lowers operational risks for entrepreneurs. When ageing employees are supported through adaptive workplaces, preventive care, and rehabilitation services, enterprises avoid losing skilled workers, reducing turnover costs and preserving institutional knowledge critical for innovation.

To support entrepreneurship and strengthen the national economy, workplace health programmes should be expanded and enhanced to improve productivity, reduce absenteeism, and increase the physical and cognitive capacity of employees. This is particularly crucial for startups and microbusinesses, which are highly sensitive to disruptions caused by worker illness. Access to formal employment should be broadened, ensuring that workers are legally protected, reducing vulnerability to catastrophic health expenditures, and strengthening social protection systems, thereby enabling more people to safely engage in entrepreneurial ventures.

At the local level, primary care and community-based prevention should be strengthened to reduce the disease burden in local labour markets. By improving local health infrastructure, communities can ensure that entrepreneurs have access to healthier and more reliable workers, while making these areas more attractive to investors and fostering clusters of innovative firms, particularly in rural or decentralised regions.

At the national level, investment in health infrastructure should be increased to modernise hospitals, diagnostics, and digital platforms, stimulating entrepreneurship in biotechnology, pharmaceuticals, and health-tech sectors. Health and economic planning should be integrated, treating health not as a cost but as an investment in human capital, thereby encouraging businesses to innovate, scale, and enter global markets. Occupational health systems should be improved to provide clearer standards, healthier workplaces, and predictable regulations, reducing compliance burdens for entrepreneurs and supporting long-term business planning.

At the international level, Ukraine should expand cooperation with WHO, EU, UN agencies, and other international partners, leveraging funding for reconstruction, digitalisation, and advanced medical technologies. Such partnerships would promote knowledge transfer, support health-sector innovation, and open opportunities for entrepreneurs to participate in international value chains. Investment in digital health systems, including telemedicine, e-health platforms, and health insurance technologies, can create new markets for innovative businesses.

Future research should focus on quantifying health-related productivity losses, evaluating the economic effects of health reforms, and developing integrated policies that link healthcare, labour markets and innovation-driven entrepreneurship.

ВІДТІК МОЛОДІ ЗА КОРДОН: ЯК ЗМІНИ В ЗАКОНОДАВСТВІ ПРО ПЕРЕТИН КОРДОНУ ВПЛИНУТЬ НА РИНОК ПРАЦІ ТА ДЕМОГРАФІЧНУ СИТУАЦІЮ В УКРАЇНІ

П Вихор , О Костюнік — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Сучасна Україна переживає складний період трансформацій, спричинених воєнними діями, економічною нестабільністю та глибокими соціальними змінами. Одним із найактуальніших викликів сьогодення став відтік молоді за кордон, який має не лише демографічні, а й значні економічні наслідки. Особливої уваги ця проблема набула після ухвалення постанови Кабінету Міністрів України № 1031 від 28 серпня 2025 року, що дозволяє виїзд за межі держави чоловікам віком від 18 до 22 років під час воєнного стану. Зміни набрали чинності на наступний день після публікації, тобто 29 серпня 2025 року.

З 28 серпня по 19 вересня 2025 року на українсько-польському кордоні зафіксували майже 53 тисячі перевірок чоловіків, громадян України, віком від 18 до 22 років, з яких майже 40 тисяч на в’їзді до Польщі, а понад 13 тисяч – на виїзді. Таку статистику надала прикордонна служба Польщі у відповідь на інформаційний запит “Української правди. Життя” [1]. Але варто зауважити, що ці цифри відображають кількість проведених перевірок, а не кількість осіб. На жаль, в Україні не ведеться офіційна статистика, щодо кількості чоловіків віком 18-22 роки, які виїхали або повернулися в країну після введення нових обмежень уряду. Як зазначили у Державній прикордонній службі України, така статистика не передбачена чинним законодавством [2].

Орієнтовна кількість тих чоловіків, які виїхали з України перевищує за тих, хто навпаки в’їхав. Отож як це може вплинути на економіку країни?

З одного боку, уряд надав молодим та амбітним чоловікам до 22 років можливість за власним бажанням виїхати з країни, у якій зараз відбуваються воєнні дії і почати будувати своє нове життя під мирним небом. Але з іншого боку – це поява великої кількості проблем для економіки. Всі вони тягнуться один за одним, утворюючи так званий ефект доміно, як-от:

Можливі виїзди певної частини жінок віком 17-25 років за кордон, що прагнуть возз’єднатися зі своїм партнером, який також виїхав та жити разом там.
Зменшення народжуваності, що тягне за собою зниження і так від’ємного природного приросту за рахунок того, що їде переважна більшість чоловіків плюс певна частина жінок того ж віку. Для України це проблема глобального масштабу, так як з нею ми боремося ще з 1991 року й до сьогодні.
Відтік молоді за кордон є не лише демографічною проблемою, а й втратою інтелектуального капіталу держави. Така тенденція посилює ризики “витоку мізків” (brain drain), що у довгостроковій перспективі знизить темпи модернізації економіки та ускладнить відновлення після війни.
Посилення тенденції до старіння населення, так як левова частка тих, хто їде за кордон – особи віком від 18 до 64 років, переважно 40% з яких жінки, а 60% - чоловіки, тобто більшість пенсіонерів залишилася в Україні. Це призвело до того, що у віковій структурі населення, яка перебуває зараз у країні, відсоток пенсіонерів зріс, а кількість тих, хто працює в економіці – скоротилася [3].
Поглиблення дисбалансу на ринку праці, особливо у секторах, де переважають чоловіки, такі як-от: будівництво, логістика, IT-сфера, транспорт, в подальшому можливий занепад даних галузей.
Зменшення внутрішнього споживчого попиту.
Зростання обсягів трудової міграції в довгостроковій перспективі – це відбувається переважно у випадках, коли тимчасовий виїзд пов’язаний з навчанням або працевлаштуванням за кордоном, який згодом перетворюється на постійне проживання за межами України.
Також відбудеться скорочення податкових надходжень, через меншу кількість громадян. А через це, бюджет скоротиться, і це в свою чергу скоротить видатки з бюджету на оборону, соціальну сферу, освіту і тд.

І, звичайно, це не всі проблеми, які тягне за собою ця постанова. Всі вони в сукупності мають негативний вплив на економіку нашої країни, то ж уряду необхідно вжити заходів, що збережуть молодь в Україні, стимулюватимуть повернутися тих, хто виїхав та розвиватимуть їх потенціал. Наприклад, це може бути збільшення видатків на фінансування освіти, стимулювання до працевлаштування, підтримка підприємництва серед молоді, формування умов для перспективного та безпечного життя всередині країни, збільшення виплат на народження дитини тощо.

ВПЛИВ СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН НА ФАКТОРИ АДАПТИВНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

О Кожемяченко — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

За умов високого рівня динамічних характеристик внутрішнього і зовнішнього середовища адаптивність є важливою характеристикою стійкості та конкурентоспроможності національної економіки.

Предметом проведеного дослідження є вплив соціально-трудових відносин на адаптивність національної економіки. Метою дослідження є визначення місця соціально-трудових відносин в системі внутрішніх та зовнішніх факторів адаптивності національної економіки [1].

Соціально-трудові відносини охоплюють взаємодію трьох суб’єктів – найманих працівників, роботодавців, держави – в сфері найму, створення умов праці, .забезпечення оплати праці. Метою соціально-трудових відносин є оптимальне використання трудового потенціалу, при якому відбувається стійке економічне зростання в атмосфері соціальної злагоди.

В ході дослідження було розглянуто зовнішні і внутрішні фактори адаптивності національної економіки і визначено зміст впливу соціально-трудових відносин на ці чинники. Результати дослідження подано у таблиці.

Таблиця. – Вплив соціально-трудових відносин на фактори адаптивності національної економіки.

Внутрішні фактори		Зовнішні фактори
Фактор	Сфера впливу соціально-трудових відносин	Фактор	Сфера впливу соціально-трудових відносин
Ресурсний потенціал	Наявність та якість трудових ресурсів	Глобалізаційні процеси	Відповідність вимогам інтеграції у світовий ринок праці, здатність до конкуренції із системами соціально-трудових відносин в інших країнах
Технологічний рівень	Здатність до опанування та впровадження	Міжнародна політична ситуація	Здатність реагування на виклики, повʼязані з міждержавними, регіональними конфліктами, війнами, санкціями тощо.
Інституційне середовище	Якість законодавчої бази, швидкість адаптації	Глобальні виклики	Здатність адаптації соціально-трудових відносин до змін, викликаних пандеміями, зміною клімату тощо.
Людський капітал	Рівень освіти, кваліфікації, здоровʼя, мобільості робочої сили	Глобальні виклики

В ході проведеного дослідження окреслено систему впливів соціально-трудових відносин на фактори адаптивності національної економіки. Надалі доцільно провести роботу над розробленням рекомендацій щодо формування соціально-трудових відносин, які б підвищували адаптивність національної економіки.

ECONOMIC CONSEQUENCES OF MASS EMIGRATION OF BUSINESSES AND WORKERS

Elizaveta Maklak, Anna Pohrebniak, Bohdan Derhaliuk — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

The full-scale Russian invasion has triggered the largest migration crisis in Europe in recent decades. This situation poses a serious challenge to Ukraine’s economic security and long-term development. According to the International Organization for Migration (IOM), over 6 million people left Ukraine during the first weeks of the war alone. Even more concerning is the fact that forced migrants are predominantly women, children, and working-age individuals, which could create significant demographic challenges in the future. Research indicates that 63% of internally displaced persons were women, and 32% had higher education, signaling a critical loss of skilled human capital [1].

The economic consequences of migration are already significant. Ukraine has lost millions of skilled workers, causing severe disruptions across entire sectors of the economy. The shortage of personnel is especially acute in strategically important sectors such as IT, agriculture, and industrial production. Intensified competition for the remaining employees has sharply increased labor costs, reducing the international competitiveness of Ukrainian businesses. At the same time, the mass outflow of millions of consumers has drastically contracted domestic demand, posing a particular threat to small and medium-sized enterprises focused on the local market. Studies confirm that these trends are not only persistent but deepening, as migration from Ukraine continues to be predominantly long-term. Estimates show that 41% of internally displaced persons and 18% of returnees experienced difficulties finding employment, reflecting structural problems in the labor market [1,2].

The most serious impact lies in the long-term consequences of migration, which will affect Ukraine’s economy for decades. The country is losing educational, intellectual, and innovative potential at a time when knowledge and technology are key drivers of economic development. Mass migration today implies an inevitable shortage of workers, consumers, and taxpayers in 10–20 years, creating challenges for the pension system and social infrastructure. Ukraine is also losing the investments made in migrants’ education and healthcare, limiting opportunities for innovative growth and the transition to a high-tech economy. As a result, foreign investors are increasingly cautious about investing in an economy with a rapidly declining population and an unstable labor market. Analysts note that “Ukraine has lost millions of workers,” complicating both current operations and future economic recovery. According to IOM, only 19% of Ukrainian businesses were operating at pre-war levels by the end of 2023, while 28% had ceased operations, directly linked to migration processes [1,3].

Some studies also emphasize that “Ukraine, as a state, is losing significant educational, intellectual, and innovative potential,” which is particularly dangerous in the context of the Fourth Industrial Revolution, where national competitiveness is largely determined by the quality of human capital [3]. Consequently, Ukraine risks losing entire future-oriented sectors, including high-tech manufacturing, artificial intelligence, and biotechnology, where skilled specialists are critical for development [3].

A particularly serious threat to Ukraine’s future development is the loss of its most skilled human capital. Among migrants, a significant proportion are highly educated individuals, highly qualified specialists, experienced entrepreneurs, and innovators. Their absence creates an “intellectual void” that is nearly impossible to fill in the short term, inevitably affecting Ukraine’s economic competitiveness and capacity for innovation in a global context. IOM research shows that 76% of Ukrainian businesses have already felt a significant negative impact of migration on their operations, with 34% facing a critical shortage of skilled employees [1].

In addition to direct economic losses, mass migration creates serious structural imbalances in regional development. Studies indicate that “the most significant migration impacts are felt in the industrially developed eastern and central regions of Ukraine, which are losing not only labor but also the tax base necessary for rebuilding destroyed infrastructure.” This exacerbates regional disparities, with western regions—less affected by hostilities—experiencing pressure from internally displaced persons, while eastern and southern regions lose their remaining reconstruction potential. Experts stress that “rebuilding these territories post-war will be impossible without the return of skilled personnel capable not only of restoring infrastructure but also of launching new production capacities.” The migration crisis therefore threatens not only economic cohesion but may also contribute to long-term territorial disintegration, especially in regions that lose a critical population mass necessary for functioning social and economic infrastructure [3].

Addressing the consequences of the “brain drain” and workforce shortages requires a comprehensive and effective economic development model. State policy should prioritize creating favorable conditions for the return of highly skilled specialists through targeted support programs, active business adaptation via large-scale automation and productivity improvements, and systematic investment in human capital, focusing on education and retraining of those remaining in Ukraine. Global experience shows that effective migration policy should focus on “maximizing the positive impact of migration on development.” In particular, IOM research recommends policies aimed at “engaging the diaspora in national reconstruction, developing digital skills, and supporting entrepreneurship.” Only a comprehensive and balanced approach, combining short-term measures with strategic planning, can transform this threat into an opportunity to build a new, resilient, and competitive post-war economy.

АСПЕКТИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН НА ТЛІ ВОЄННОГО СТАНУ

І Макалюк , О Матвійчук — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Режим воєнного стану, який триває в Україні із 24 лютого 2022 р., чинить системний вплив на сферу трудових відносин, що призводить до перегляду стандартних процедур і правил працевлаштування, посилення гнучкості форм організації праці, а також актуалізує питання соціального діалогу та захисту працівників. В умовах дефіциту кваліфікованих кадрів, який посилюється міграційними та мобілізаційними процесами, питання збереження трудових ресурсів як на макро-, так і на мікрорівні набувають першочергового значення. Так, чисельність працівників у малих і середніх бізнесів зменшилася на 5% у 2023 р. порівняно з 2022 р. і на 16% порівняно з 2021 р. [1]. Тому з початку війни особлива увага приділяється ефективній інтеграції внутрішньо переміщених осіб (ВПО) у нові робочі середовища. Держава стимулює найм вразливих груп населення, чисельність яких поступово зростає на тлі воєнних дій, через грошові компенсації роботодавцям: у розмірі мінімальної заробітної плати (МЗП) (8 тис. грн) на одну ВПО за повний місяць роботи впродовж 3-х місяців, та впродовж 6-ти місяців – при працевлаштуванні ВПО з інвалідністю. Крім того, роботодавці можуть отримати компенсацію за створення робочих місць для осіб з інвалідністю: у розмірі 15 МЗП (120 тис. грн) для осіб з інвалідністю І групи, 10 МЗП (80 тис. грн) – для осіб з інвалідністю ІІ групи [3].

Варто зазначити також і про створення державою передумов для бронювання військовозобов’язаних працівників підприємствами зі статусом критично важливих для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період, які передбачають, зокрема, що розмір нарахованої середньої заробітної плати застрахованих осіб-працівників, а також розмір заробітної плати заброньованих впродовж усього періоду бронювання має становити не нижче за розмір МЗП по країні, помноженої на коефіцієнт 2,5 (станом на сьогодні – 20 тис. грн) [2].

Таким чином, «перезавантаження» систем винагороди за працю, обумовлену правилами бронювання військовозобов’язаних працівників, відіграло чималу роль у адаптації доходів частини населення до сучасних цінових тенденцій та підвищення купівельної спроможності. Так, якщо середньомісячна заробітна плата за 2024 р. становила 17 487 грн, то вже у серпні 2025 р. вона склала 25 911 грн, що на 48,2 % більше. При цьому, індекс споживчих цін за січень-серпень 2025 р. становив 106,0 % [4]. Крім того, приватний сектор дедалі більше застосовує інструменти нематеріального заохочення, що враховують нові соціально-економічні реалії, серед яких: гнучкі графіки роботи, нефіксований робочий час, можливості надомної та дистанційної роботи, програми навчання та медичне страхування, а також бонуси за адаптивність і швидке освоєння нових навичок.

Вирішальну роль в організації трудових відносин в умовах воєнного стану відіграють також цифрові технології. HRM-системи, платформи для віддаленої роботи та інструменти аналітики продуктивності забезпечують ефективну координацію команд і комунікацію в умовах географічної розподіленості. Компанії, які інвестують у цифрові рішення, досягають вищого рівня залученості працівників і кращих показників продуктивності.

Таким чином, в умовах повномасштабної військової агресії, що ініціювала безпрецедентні виклики для нашої держави, трансформація трудових відносин є невід’ємним та важливим процесом для підтримання стійкості національної економіки, збереження робочих місць та трудового потенціалу країни.

ЛЮДСЬКИЙ КАПІТАЛ ЯК КЛЮЧОВИЙ ЕЛЕМЕНТ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА У ПРОЦЕСІ ПОВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

В Петюшенко — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

В умовах війни, саме людський капітал стає вирішальним економічним чинником, від якого безпосередньо залежатимуть темпи, якість та сталість майбутньої відбудови країни. Це обумовлюється тим, що тривала війна спричинила фундаментальні структурні зміни в економіці та на ринку праці, через що одночасно існує критичний дефіцит кадрів та високий рівень безробіття. Станом на вересень 2024 року, брак робочої сили (спричинений мобілізацією та виїздом за кордон) посів перше місце серед усіх перешкод для ведення бізнесу в Україні, про що заявило 61% підприємств [1]. З іншого боку, в країні зберігається значний рівень безробіття. У 2023 році він досягнув свого найбільшого значення у 35%, проте вже у 2025 році цей показник покращився до 12%. Незважаючи на покращення, як зазначає Національний банк України попереду на нас чекає реінтеграція близько 500 тисяч ветеранів, повернення мільйонів біженців і працевлаштування понад 6 млн переселенців. [2]. Одночасне існування недостачі кадрів та значного рівня безробіття вказує на критичну структурну невідповідність. Це підтверджується даними ІЕД: станом на 2024 рік, частка компаній, які повідомили про труднощі з пошуком кваліфікованих працівників, становить 51,9%, а некваліфікований персонал викликає складнощі у 34,8% респондентів [3]. Це доводить, що проблема полягає не просто у фізичній відсутності людей, а в невідповідності їхніх навичок потребам економіки.

Однією з основних причин зазначеної структурної невідповідності є високий плин міграції кадрів. За даними Агентства ООН у справах біженців станом на 17 квітня 2025 року в усьому світі було зафіксовано 6,918 млн біженців з України [4]. Окремим викликом є таке явище, як «відтік мізків» (brain drain), через що Україна втрачає не лише поточних кваліфікованих працівників, але й майбутнє покоління інноваторів. За останні 15 років кількість українців, що навчаються закордоном, виросла більш ніж уп’ятеро: з 21 тис. осіб у 2008/2009 навчальному році до 115 тис. осіб у 2023/2024 навчальному році. До початку російської агресії проти України у 2014 році кількість українських студентів за кордоном зростала на кілька тисяч осіб щороку. Це явище є типовою освітньою міграцією, оскільки українська молодь шукала освіту кращої якості та кар’єрні можливості в інших країнах. Вже у 2011-2013 роках темпи зростання кількості українців, що навчаються за кордоном, підвищилися до 5-7 тис. осіб на рік. Після 2014 року темпи освітньої міграції прискорилися: кількість українців, які навчались у закордонних університетах, у 2018/2019 навчальному році порівняно з 2013/2014 збільщилась майже вдвічі. Повномасштабна війна росії проти України дала новий потужний поштовх міграції. Кількість українських студентів у західних університетах за рік виросла наполовину й досягла 109 тис. осіб, після чого темп зростання знизився. У 2023/2024 н.р. їх було 115 тис. осіб [5].

Окрім зовнішньої міграції, серйозний вплив на дефіцит кадрів має внутрішнє переміщення працездатних осіб. Цей процес створює географічний дисбаланс на ринку праці, що в свою чергу впливає на кількість робочих місць в регіоні. Наприклад, у Києві співвідношення вакансій до шукачів становить 72 тис. до 3 тис., у Львівській області — 25 тис. до 8 тис. . При цьому у прифронтових Донецькій та Херсонській областях спостерігається надлишок робочої сили, де кількість претендентів у 10 та 3 рази відповідно перевищує наявну кількість вакансій [6]. Іншою причиною дефіциту кадрів є мобілізаційні процеси, пов’язані з повномасштабним вторгненням. Згідно з даними ОЕСР за 2025 рік Україна мобілізувала понад мільйон військовослужбовців [7]. Мобілізація не лише скорочує загальну кількість доступних працівників, але й фундаментально змінює гендерну структуру робочої сили, змушуючи підприємців шукати нові кадрові рішення та активно залучати жінок у сектори, де вони раніше були представлені менше.

Сукупність перелічених факторів не просто зменшила кількість робочих рук, але й призвела до глибокої невідповідності між навичками наявних безробітних та реальними потребами економіки. Згідно з прогнозами фахівців Державної служби зайнятості, найбільший попит у період відбудови буде на фахівців, здатних забезпечити відновлення та розвиток країни. Відбудова країни неможлива без забезпечення безпеки та стабільності. Армія залишиться одним із ключових роботодавців, що потребуватиме висококваліфікованих військових фахівців. Підготовка новобранців набуде більшого значення, а вимоги до них зростуть, особливо щодо забезпечення правопорядку на звільнених територіях. Попит зросте на медичних працівників, особливо хірургів, кардіологів, реабілітологів, фізіотерапевтів та інших фахівців, які сприятимуть лікуванню та відновленню пацієнтів у післявоєнний період. Оскільки внаслідок вторгнення значних пошкоджень зазнала енергетична інфраструктура, попит зросте на інженерів, електромонтерів, проєктантів, техніків, хіміків та метеоенергетиків, яких залучатимуть до відновлення та модернізації сектору. Будівельна галузь активно вимагатиме зварювальників, мулярів, малярів, сантехніків та інших робітників для відновлення пошкодженої інфраструктури. Також очікується зростання попиту на правоохоронців, IT-фахівців (особливо з кібербезпеки), спеціалістів оборонної промисловості, транспортної сфери, а також психологів та освітян [8].

Вирішення цієї кризи вимагає комплексної стратегії з активації внутрішніх резервів та адаптації людського капіталу до нових економічних реалій. По-перше, необхідне масштабування програм швидкої перекваліфікації на дефіцитні професії у секторах відбудови. По-друге, важливою складовою цієї стратегії є системна реінтеграція ветеранів. Важливим кроком на шляху до цієї реінтеграції стала розроблена Міністерством у справах ветеранів концепція державної цільової програми «Ветеран. Робота» на 2025–2027 роки. Метою цієї програми є створення ефективної системи підтримки працевлаштування, перекваліфікації та розвитку кар’єрних можливостей для тих, хто повертається до цивільного життя після служби [9]. По-третє, це протидія «відтоку мізків» зусиллями приватного сектору. Розуміючи, що 115 тисяч студентів можуть не повернутися, великий бізнес почав знаходити таланти закордоном. Прикладом є програма Steel Force від Метінвест, яка цілеспрямовано залучає українських студентів з британських університетів на оплачувані стажування в Україні [10].

Підсумовуючи, подолання кризи людського капіталу вимагає багатостороннього підходу: по-перше, державної реформи професійної освіти для задоволення реальних потреб відбудови, по-друге, масштабування цільових програм перекваліфікації для активації внутрішніх резервів і, що найважливіше, фундаментальної зміни у підходах самих підприємців, які мають перейти від пошуку "готових" кадрів до інвестування у навчання та адаптацію власного персоналу

МОЛОДЬ НА РИНКУ ПРАЦІ В УКРАЇНІ: ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

М Приходько — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Сьогодні в Україні значно зростає значення молодого населення на ринку праці. Хоча молодь стикається з деякими проблемами його частка на ринку праці продовжує зростати. Держава має бути зацікавлена у підтримці молоді на кар'єрному шляху і активно впроваджувати рішення для полегшення працевлаштування молоді.

До початку повномасштабної війни молодь мала багато проблеми с працевлаштуванням. Насамперед це мала кількість вакансій по спеціальностям на які найбільше йде навчатися молоде населення. Також серед причин можна зазначити великі потреби роботодавців, які вимагають значну кваліфікацію і досвід, що ускладнює можливості роботи за спеціальністю для молоді. На момент 2021 року рівень безробіття серед молоді 15-24 становив 19,15%.

З початком повномасштабної війни у 2024 році тенденції працевлаштування молоді почали змінюватися. Спочатку війна негативно вплинула н працевлаштування молоді. Почалися масові міграції населення через військові дії, руйнування інфраструктури та загальну економічну нестабільність. І зараз приблизно 20 % молоді не має роботи, не навчається і не проходить професійного навчання. Також почалося активне працевлаштування чоловічого населення і у 2025 р. за даними Мінфіну Жінки становили 82% безробітних. Але пізніше почалися деякі поліпшення виходу на ринок праці для української молоді.

Так серед головних покращень умов працевлаштування є зниження вимог до потенційних кандидатів від роботодавців. У 2024 році 210 осіб віком до 18 років працевлаштувалися за допомогою центрів зайнятості — удвічі більше, ніж у 2023-му. Також почала зростати кількість вакансій через брак трудових ресурсів. Так, чисельність зареєстрованих вакансій перевищує кількість шукачів роботи – за даними Державної служби зайнятості, станом на лютий 2025 р. налічувалося 123 000 зареєстрованих безробітних проти 221 000 відкритих вакансій.За даними Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД), у січні 2025 року 31 % зареєстрованих шукачів роботи — це люди віком до 25 років. Водночас, частка молоді 18–25 років серед зареєстрованих безробітних — 6,4 %. Це демонструє значні покращення ситуації з працевлаштуванням молоді.

Також українська влада активно допомагає процесу залучення молоді у ринок праці. Держава забезпечує безкоштовний або частково фінансований доступ до освіти на всіх рівнях. Станом на січень 2025 року 34,5% студентів вищих навчальних закладів навчалися за державний кошт, водночас пріоритетними напрямками фінансування були освіта, інженерія, ІТ та охорона здоров’я. Міністерства освіти і науки активно розширюють допомогу по працевлаштуванню для молоді, що позитивно впливає на рівень її працевлаштування.

Отже не дивлячись на всі виклики з якими стикається молодь для отримання роботи, в Україні спостерігається тенденція до покращення умов для працевлаштування молоді віком від 15 до 24 років, що покращує економіку та сприяє отриманню молоддю практичних навичок, що допомагає отримувати цінний досвід для подальшої відбудови нашої держави після завершення війни.

ГНУЧКІ ФОРМИ ЗАЙНЯТОСТІ В УКРАЇНІ: ВІД ТИМЧАСОВОГО РІШЕННЯ ДО СТРАТЕГІЧНОЇ МОДЕЛІ РИНКУ ПРАЦІ

С Савченко , Д Жалілова — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Сучасний ринок праці в Україні переживає етап докорінних змін, викликаних глобальними трендами цифровізації та, особливо, викликами воєнного часу. Актуальність дослідження обумовлена необхідністю аналізу швидких та суттєвих трансформацій трудових відносин, де традиційна повна зайнятість все частіше поступається місцем гнучким моделям [1]. Форми гнучкої зайнятості, включно з дистанційною роботою, неповним робочим часом та фрілансом, які раніше розглядалися як виняток або тимчасове рішення, сьогодні стають важливим інструментом збереження трудового потенціалу та економічної стійкості країни.

Впровадження нових механізмів, узаконених, зокрема, Законом України "Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні" (Дія Сіті), підтверджує стратегічний вектор держави на легалізацію та підтримку гнучких моделей роботи [2]. При цьому повномасштабне вторгнення посилило цю тенденцію, зробивши дистанційну та змішану роботу життєвою необхідністю для багатьох секторів економіки та мільйонів працівників. Процес адаптації ринку праці вимагає глибокого вивчення як переваг для бізнесу (оптимізація витрат, підвищення мобільності), так і ризиків для працівників (соціальний захист, психологічне вигорання) [3].

Метою даного дослідження є вивчення еволюції гнучких форм зайнятості в Україні, аналіз їхнього переходу від тимчасових антикризових заходів до стратегічної моделі функціонування ринку праці. У роботі визначено ключові соціально-економічні наслідки цього процесу та запропоновано рекомендації щодо вдосконалення механізмів регулювання.

Гнучкі форми зайнятості, які до 2020 року були переважно притаманні IT-сектору, набули масового характеру спершу під час пандемії, а потім стали ключовим інструментом збереження трудових відносин під час повномасштабної війни. Важливим кроком стало законодавче закріплення та популяризація дистанційної роботи та гнучкого режиму робочого часу, що дозволило підприємствам зберегти персонал і виробничі процеси навіть за умов релокації чи загрози обстрілів [4]. За даними Міжнародної організації праці (МОП), саме дистанційна робота стала основною формою адаптації для близько 15–20% українських працівників у 2022-2023 роках, причому значна частина з них має намір зберегти цей формат і після завершення воєнного стану [5].

Правове поле для "стратегічної моделі" було додатково розширене з ухваленням Закону про Дія Сіті, який легалізував гіг-контракти. Ці контракти, що поєднують переваги трудових та цивільно-правових відносин, стали привабливими для висококваліфікованих фахівців і є свідченням того, що гнучкість перейшла з категорії тимчасових рішень у сферу державної політики щодо регулювання праці [2]. Завдяки цим механізмам, Україна продемонструвала високу стійкість IT-сектору, який, незважаючи на війну, продовжував генерувати значні експортні надходження, головним чином завдяки можливості працівників працювати віддалено з будь-якої безпечної точки [6].

Проте, перехід до стратегічної моделі вимагає врахування ризиків. Зокрема, зростання частки неформальної та гнучкої зайнятості створює проблеми із соціальним захистом працівників та зменшує базу для відрахувань до соціальних фондів. Для запобігання цим ризикам, держава та соціальні партнери повинні зосередитися на вдосконаленні механізмів колективних договорів для гнучких працівників та забезпеченні їхніх прав на відпустку, медичне страхування та пенсійне забезпечення [7]. Саме тому економічна стійкість та відновлення вимагають перетворення тимчасової адаптації на прозору та регульовану стратегічну модель, що сприятиме не лише збереженню робочих місць, але й підвищенню якості соціально-трудових відносин.

Отже, проведене дослідження підтверджує, що гнучкі форми зайнятості в Україні еволюціонували від вимушеного антикризового рішення до стратегічної моделі функціонування ринку праці. Законодавче закріплення дистанційної роботи та гіг-контрактів (Дія Сіті) дозволило зберегти трудовий потенціал та економічну стійкість в умовах війни [2, 4]. Подальше впровадження цієї моделі вимагає усунення ризиків, пов'язаних із соціальним захистом працівників. Реалізація цих стратегічних змін визначатиме конкурентоспроможність українських компаній, сприятиме повноцінному відновленню та адаптації ринку праці до нових глобальних реалій у найближчі роки.

АКТУАЛЬНІ ВИКЛИКИ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ В СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВІ ВІДНОСИНИ В УКРАЇНІ

К Скоробогатько — пт, 26 гру 2025 00:00:00 +0200

Наразі штучний інтелект (ШІ) як технологія за природою побудована на принципах алгоритмічності процесу машинного навчання для виявлення закономірностей та прийняття рішень. Як і людський інтелект ця технологія зокрема виконує функцію продукування ефективних рішень в різних сферах діяльності людини. Динаміка розвитку та інтеграції ШІ показує, що ця інновація в найближчій перспективі стане повноцінним системо утворюючим чинником сучасної економіки, змінюючи логіку праці, управління та соціальних відносин зокрема. Його інтеграція у систему соціально-трудових відносин відкриває можливості для підвищення продуктивності, автоматизації рутинних процесів і створення нових форм зайнятості. Водночас впровадження ШІ несе ризики, пов’язані з нерівністю, безробіттям, дискримінацією, порушенням прав працівників та етичними викликами. Україна перебуває у стані кризи, котра загострилася після початку Повномасштабного вторгнення рф та буде потребувати глибокої структурної модернізації економіки й цифрової трансформації в мирний час, і зокрема питання імплементації ШІ набуває особливої ваги, адже воно визначає майбутнє праці, освіти та соціальної політики в нову епоху.

Ми маємо розуміти, що імплементація ШІ залежить від спроможності держави до прийняття цієї інновації на різних рівнях, в тому числі в нормативно-правовому полі. Згідно зі звітом Oxford Insights “The Government AI Readiness Index 2024”, Україна демонструє зростання інституційної готовності до використання ШІ. У 2024 році країна посіла місце серед середньо дохідних економік, які “зробили основи правильно” (getting the basics right). Високі оцінки отримано за компонентами Vision (100 балів), Governance & Ethics (75.43) та Data Availability (83.93), що перевищує середньосвітові показники (42.55; 57.21 та 59.81 відповідно). Це означає, що Україна має чітке стратегічне бачення розвитку ШІ, етичні рамки його використання та належну систему відкритих даних. Важливо, що Україна, поряд із Молдовою та Узбекистаном, увійшла до групи країн, котрі формують інституційне підґрунтя для автоматизації управління та трудових процесів (Oxford Insights, 2024, pp. 4, 6, 10). Така позитивна динаміка свідчить, що держава приділяє увагу формуванню регуляторних і інституційних передумов. У 2021 році ухвалено Національну стратегію розвитку штучного інтелекту до 2030 року, де визначено пріоритети державної політики: розвиток людського капіталу, створення етичних стандартів, підвищення ефективності управління та формування конкурентоспроможного науково-технічного середовища (МОН, 2021, pp. 4–7). Однак реалізація стратегії стикається з об’єктивними бар’єрами, серед яких є обмеженість ресурсів, фрагментарність правового регулювання та нерівномірний цифровий розвиток регіонів країни.

Одним із головних викликів є технологічна спроможність держави. Можна стверджувати, що ІТ-сектор в Україні стрімко розвивається, у 2022-2024 роках експорт українських ІТ-послуг коливався в межах 6,4-7,3 мільярдів доларів на рік. Водночас, цей розвиток здебільшого орієнтований на міжнародний ринок, з меншою увагою до внутрішньої ІТ-інфраструктури та автоматизації виробничих і адміністративних процесів, що відображає низький рівень імплементації інновацій вітчизняними підприємствами (Digital state UA, 2025). Це створює ризик, коли країна, маючи високий потенціал розвитку технологій, не зможе ефективно використовувати їх для покращення якості трудових відносин і тільки поглибить соціальну та цифрову нерівність. Автоматизація праці є центральним викликом сучасних соціально-трудових відносин. Дослідження “Вплив автоматизації на зайнятість: просто звичайна структурна зміна? (2018) окреслює вплив автоматизації на зайнятість не як «кінець праці», проте радше продовженням звичних процесів структурної трансформації економіки (Vermeulen et al., 2018, pp. 1–3). Автори доводять, що попри заміщення частини робочих місць автоматизацією, вона в цей час створює нові сектори зайнятості завдяки зростанню продуктивності, розвитку інновацій і формуванню нових ринків (pp. 3–4). Найбільш уразливими виявляються професії з рутинними завданнями, тоді як сфери, що ґрунтуються на творчих, когнітивних і соціальних навичках, отримують вигоду від технологічної аугментації за рахунок алгоритмів, котрі посилюють ефективність людської праці (pp. 4–5). Автоматизація попри власну природу не веде до масового безробіття, проте спричиняє перерозподіл праці між секторами та потребує оновлення освітніх і трудових політик, здатних підтримати цей перехід. Згідно з аналітичним звітом Міжнародної організації праці, вплив генеративного штучного інтелекту на зайнятість полягає у зміщенні структури трудових функцій між секторами економіки, а не у масовому скороченні робочих місць. Автори звіту підкреслюють, що автоматизація зазвичай зменшує частку рутинних завдань, натомість посилює попит на професії, пов’язані з управлінням даними, проєктуванням, комунікацією та аналізом. Таким чином зростають професійні позиції з необхідністю володіння високою когнітивною гнучкістю і здатністю працювати разом із технологіями (ILO, 2024 рp. 3–6 ).

Як висновок можна виділити три головні виклики імплементації штучного інтелекту в соціально-трудові відносини: нормативно-правовим, інфраструктурним та професійно-структурним. Попри наявність державних стратегій і зростання інституційної готовності, в Україні правове регулювання залишається фрагментарним і не враховує етичних аспектів автоматизації праці. Недостатній розвиток внутрішньої цифрової інфраструктури обмежує можливості впровадження ШІ на підприємствах, в свою чергу автоматизація професій зумовлює структурну трансформацію ринку праці, потребу в нових навичках і системі перекваліфікації. Успішна інтеграція ШІ залежить від здатності держави поєднати регуляторну передбачуваність, технологічну спроможність і гнучкість освітньо-трудової політики.

ПРОБЛЕМИ АКТИВІЗАЦІЇ ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНСЬКОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В УМОВАХ НЕСТАБІЛЬНОСТІ

А Адаменко — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

В умовах повномасштабної війни українське підприємництво зіткнулося з безпрецедентними викликами, що загрожують економічній безпеці та конкурентоспроможності національної економіки. Мікро-, малі та середні підприємства (ММСП), які становлять 99,98% усіх суб'єктів господарювання, забезпечують 74% робочих місць та створюють 64% доданої вартості країни [1]. Однак нестабільність, спричинена військовими діями, макроекономічними шоками, руйнуванням інфраструктури та регуляторними ризиками, критично гальмує розвиток підприємницького сектору. За даними Міністерства економіки України, промислове виробництво у першому півріччі 2024 року скоротилося на 13,8%, що свідчить про глибокі структурні проблеми [2].

Основною метою дослідження є визначення ключових проблем активізації економічного потенціалу українських підприємств в умовах кризи та обґрунтувати комплекс заходів щодо їх подолання з урахуванням вітчизняного та міжнародного досвіду державної підтримки бізнесу. Об'єкт дослідження — українські підприємства малого, середнього та великого бізнесу в умовах воєнного стану та економічної нестабільності. Предмет дослідження — механізми, інструменти та стратегії активізації економічного потенціалу підприємств, включаючи державну підтримку, фінансові механізми та організаційно-управлінські заходи.

Безпекова ситуація визнана основним фактором, що впливає на очікування підприємств щодо перспектив відновлення [1]. Систематичні атаки на енергетичну та критичну інфраструктуру призвели до енергодефіциту, що негативно позначилося на діловій активності: індекс бізнес-активності у червні 2024 року впав до 43,6 пунктів [3].

Компанії, частка яких складає 84%, відчувають труднощі з доступом до фінансування [4]. Більшість компаній повідомили про збитки до 100 тис. доларів США, причому найбільше постраждав будівельний сектор [1]. Слабкий рівень банківського кредитування та обережний підхід підприємств до залучення нових інвестицій через непередбачуваність подальших подій обмежують можливості розвитку.

За оцінками дослідницької компанії «Advanter», станом на серпень 2024 року 34% підприємств відчували дефіцит персоналу[4]. Рівень безробіття, хоча і знизився до 15,1% у листопаді 2024 року проти 19% у 2023 році [2], все ще залишається критично високим. Інфляція у 2024 році пришвидшилася до 10,7% [5], що перевищило прогнози Національного банку України.

Макроекономічна нестабільність, інституційна слабкість та нерозвиненість фінансової інфраструктури створюють додаткові бар'єри для підприємницької діяльності. Більшість компаній орієнтовані на внутрішній ринок з обмеженою присутністю на зовнішніх ринках [1]. Хоча експорт товарів і зріс на 12,1% до $38,9 млрд у 2024 році, негативний торговельний баланс склав $35,7 млрд [3].

Для вирішення проблеми Уряд України реалізує комплексні програми підтримки бізнесу, включаючи програму "Доступні кредити 5-7-9" — забезпечення доступу до пільгового кредитування [6], програму грантів "єРобота" — з початку 2024 року держава інвестувала понад 11 млрд грн у розвиток МСП через гранти, які отримали понад 10 тисяч українців [7], а також програму "Власна справа" — станом на початок 2025 року держава інвестувала 5,5 млрд грн через гранти на розвиток бізнесу [7].

У вересні 2024 року Уряд схвалив Стратегію відновлення, сталого розвитку та цифрової трансформації малого і середнього підприємництва на період до 2027 року [8]. Стратегія передбачає відновлення зруйнованих підприємств за принципом "build back better", зелений перехід та цифрову трансформацію, інноваційний розвиток та інклюзивність бізнесу, залучення жінок, людей з інвалідністю, ВПО і ветеранів.

Окрім цього, Україна і Німеччина запустили Альянс стійкості МСП для координації зусиль у розвитку екосистеми МСП та мобілізації нових ресурсів. Європейський банк реконструкції та розвитку надає гранти для МСП на суму від 25% до 75% вартості консалтингових послуг (до 10 тисяч євро) [8].

Передбачено також створення національної мережі інноваційних бізнес-центрів за стандартами Європейської мережі бізнес- та інноваційних центрів (EBN), розширення мережі інформаційних пунктів підприємця та розвиток онлайн-платформ для доступу до альтернативних способів фінансування [6].

Також розширення доступу до ринків відбувається шляхом залучення малого та середнього бізнесу до здійснення заходів із соціально-економічного розвитку окремих територій та участі в державних закупівлях [6].

Отже, українське підприємництво демонструє високу стійкість до негативних факторів воєнного часу, проте для повноцінної активізації економічного потенціалу необхідна системна державна підтримка. Комплексний підхід, що включає фінансові механізми (пільгове кредитування, гранти), стратегічне планування, міжнародну співпрацю та розвиток інфраструктури, здатен забезпечити сталий розвиток підприємницького сектору навіть в умовах нестабільності.

За оцінкою Міністерства економіки, ВВП України у 2024 році зріс на 3,6% [3], що підтверджує ефективність реалізованих заходів. Проте для досягнення довоєнного рівня економіки необхідне продовження та розширення програм підтримки, особлива увага до інноваційного розвитку, цифрової трансформації та залучення підприємств до міжнародних ринків.

ВПЛИВ ДЕРЖАВНИХ ОСВІТНІХ ПРОГРАМ НА ФОРМУВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ НАВИЧОК МОЛОДІ

Т Александрова — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Актуальність цього питання полягає в тому, що сучасне суспільство постійно змінюється під впливом соціально-економічних факторів, що відображається на все вищих вимогах до підприємницьких навичок працівників. В Україні питання економічної підготовки молоді почало набувати все більшого значення у процесі становлення ринкових відносин, оскільки важливо забезпечити активну участь молодих людей у нових умовах, що, своєю чергою, сприяє розвитку підприємницької компетентності та підвищує їхню конкурентоспроможність на ринку праці.

Державні освітні програми сприяють розвитку підприємницьких навичок, надаючи людям знання та навички, необхідні для успішної адаптації до ринкової економіки. Крім того, освітні програми повинні постійно переглядати та оновити, щоб вони відповідали сучасним вимогам суспільства. Для того щоб досягти успіху в розвитку підприємницького потенціалу молоді, необхідно впроваджувати відповідні освітні програми вже на шкільному етапі, а також продовжувати розвивати ці навички в професійних та вищих навчальних закладах. Цей підхід буде підтримувати формування соціально активних, конкурентоспроможних особистостей, здатних до самостійної роботи та створення нових робочих місць.

Нещодавні дослідження вказують на те, що молоді українці недостатньо володіють підприємницькими навичками. Згідно з даними Національного банку України та Junior Achievement Ukraine (2024) [4], серед десятикласників лише невелика кількість має основні знання про фінанси та підприємництво. З іншого боку, 77,6 %учнів вважають, що шкільні програми повинні включати окремий предмет під назвою «Підприємництво та фінансова грамотність». Також, згідно з результатами Global Entrepreneurship Monitor (GEM, 2023) [3], Україна посідає 10-те місце серед 49 країн за показником «Підприємницька освіта в школі». Однак загальний індекс підприємницького середовища (NECI) України становить лише 4,3 з 10, що відповідає 29-му місцю. Така різниця свідчить про наявність потенціалу розвитку підприємницьких навичок у молодих українців та українок, але й про те, що державні освітні програми повинні бути значно покращені, що б знання справді допомагали стати підприємцями

Формування підприємницької компетентності у старшокласників є важливою проблемою сучасного українського бізнес-середовища. Школа сьогодні має готувати учня не лише як носія знань, а і як конкурентоспроможну особистість, що здатна використовувати здобуті знання для успішної діяльності у будь-якій сфері суспільного життя. Розвиток підприємницьких навичок у школярів є одним із найважливіших аспектів сучасного освітнього процесу. Створення сприятливих умов для розвитку підприємницького духу надасть молоді необхідні економічні знання, навички та вміння, які є важливими для формування їхнього особистого життєвого простору. Це, своєю чергою, забезпечить їх необхідними навичками для усвідомленого вибору кар'єри та адаптації до умов ринкової економіки [2].

В університетах, для успішного розвитку підприємницьких навичок у студентів, навчальні програми мають включати практичний досвід, орієнтований на реальні життєві ситуації. Викладачі мають пристосовувати свої методи викладання відповідно до потреб студентів і регулярно оцінювати рівень їхніх навичок, визначаючи сфери, які потребують вдосконалення. Виникає потреба у підготовці педагогів з підприємництва, які б відповідали сучасним вимогам соціально-економічного розвитку. А щоб майбутній педагог міг виховувати активних, соціально відповідальних і підприємливих людей, він сам повинен володіти ґрунтовними знаннями, навичками й уміннями в галузі підприємництва, а також високими професійними та особистісними якостями, необхідними для підприємця. Такий педагог повинен мати нестандартне мислення, творчий підхід, інноваційність та підприємницьку активність, щоб виховувати нове покоління компетентних, ініціативних і креативних громадян. Важливо також постійно підвищувати кваліфікацію викладачів, що дозволить їм застосовувати інтерактивні методи й цифрові інструменти, сприяючи розвитку підприємницьких навичок у молоді [1].

Підприємницькі навички розвивають у студентів креативність, здатність до лідерства та співпрацю, що необхідно для організації власного бізнесу чи успішної роботи в команді. Дослідження свідчать, що успішне впровадження таких навичок можливе через інтеграцію підприємницької освіти у навчальні плани, орієнтовані на практичне застосування знань у реальних ситуаціях. Крім того, навчальні заклади мають налагоджувати співпрацю з роботодавцями та суспільством, щоб адаптувати підготовку молоді до вимог ринку праці [5].

Таким чином, ефективна реалізація державних освітніх програм у навчанні молоді повинна наголошувати на формуванні підприємницьких навичок, забезпечуючи студентів необхідними можливостями для їхнього розвитку в умовах динамічного ринку праці. Адаптація освітніх програм до вимог ринку праці дозволить молоді розвивати підприємницьку компетентність, що, і собі, підвищить їхню конкурентоспроможність і сприятиме активній участі у соціально-економічному розвитку країни. Важливо також підготувати кваліфікованих педагогів, здатних виховувати підприємливих і соціально відповідальних громадян. Формування цілісної особистості фахівця з підприємництва стане основою для створення освіченої та активної молоді, готової до нових викликів ринкової економіки. Отже, роль державних освітніх програм у розвитку підприємницьких навичок молоді є невід’ємною частиною соціально-економічного прогресу країни.

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНО АКТИВНИХ ПІДПРИЄМСТВ ПРОМИСЛОВОСТІ У РЕГІОНАЛЬНОМУ РОЗРІЗІ

Ю Андріанов — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Сучасний етап економічного розвитку України характеризується зростаючою роллю інновацій у забезпеченні конкурентоспроможності промислових підприємств та регіональних економік. Інноваційна активність підприємств є ключовим фактором підвищення продуктивності, технологічного рівня виробництва та ефективного використання ресурсів, що безпосередньо впливає на економічний розвиток регіонів. Особливу значущість тему набуває в умовах сучасних економічних викликів, включно із впливом воєнних дій на промисловий сектор, порушенням логістичних ланцюгів та необхідністю модернізації виробництва.

Кількість інноваційно активних промислових підприємств кожного року змінюється, особливо на ці зміни вплинули воєнні дії не території України. У 2020 р. В Україні діяло 809 од. інноваційно активних промислових підприємств, але несприятливі очкування, стагнація промислових регіонів, а також воєнні дії призвели до зменшення кількості інноваційно активних промислових підприємств у 2023 р. до 354 од. [1]. У 2024 р. по відношенню до попереднього відбулося збільшення кількості таких підприємств у 1,8 рази і їх кількість досягла 627 од. Якщо проаналізувати показники частки інноваційно активних промислових підприємств до загальної кількості промислових підприємств то вона продублює кількісні тенденції чисельності інноваційно активних промислових підприємств з 16,8 % у 2020 р., падінням до 8,8 % у 2023 р. та зростанням до 16,2 % у 2024 р. [2]. Це констатує той факт, що з 2021 р. по 2023 р. відбувалось скорочення не тільки інноваційно активних, а й промислових підприємств.

У регіональному розрізі найбільша кількість інноваційно активних підприємств спостерігалась у Дніпропетровській, Київській, Львівській, Харківській областях та м. Києві, що виступають регіонами з високим рівнем концентрації промислових підприємств. Найменша кількість інноваційно промислових підприємств в цілому за 2020-2024 рр. спостерігалась у Волинській, Донецькій, Житомирській, Закарпатській, Івано-Франківській, Луганській, Миколаївській, Рівненській, Херсонській, Чернівецькій областях. Ці регіони мають або не достатньо розвинені промислові потужності по відношенню до інших промислових регіонів, або є регіонами на території яких ведуться бойові дії та є окуповані території (Донецька, Луганська, Херсонська, Миколаївська області). Важливим є те, що у 2024 р. тенденція щодо кількості інноваційно активних промислових підприємств змінилась на позитивну у Волинській, Житомирській, Закарпатській, Чернівецькій областях та продемонструвала збільшення їх частки у загальній кількості промислових підприємств.

Регіональний аспект дослідження дозволяє визначити територіальні відмінності у рівні впровадження інновацій, виявити лідерів та аутсайдерів серед регіонів, а також обґрунтувати ефективні механізми державної підтримки та стимулювання інноваційного розвитку промисловості на місцевому рівні.

СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ ТА БАЗОВІ СКЛАДОВІ ЕЛЕКТРОННОЇ КОМЕРЦІЇ В УМОВАХ ЦИФРОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІ

A Бондаренко — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Електронна комерція виступає одним із найдинамічніших сегментів глобальної економіки та ключовим драйвером цифрової трансформації бізнесу. Стрімкий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій, масове поширення мобільних пристроїв, алгоритмізація бізнес-процесів і зростання ролі цифрових технологій суттєво змінили поведінку споживачів, сформувавши стійкий попит на швидкі, персоналізовані та доступні онлайн-послуги. У цих умовах електронна комерція перетворюється на базовий інструмент конкурентної боротьби та інноваційного розвитку підприємств.

Зміст будь-якої економічної категорії, що відображає найбільш суттєві риси і властивості економічного явища, процесу або системи, проявляється, насамперед, через її функції, оскільки множина функцій будь-якої системи перетворює її призначення на дії. Основними функціями електронної торгівлі можна вважати:

‒ визначення цінності товару чи послуги для споживача;

‒ організацію ефективної комунікації між виробником і споживачем, продавцем і покупцем;

‒ обмін інформацією між учасниками бізнес-процесів;

‒ оброблення замовлень за стандартною схемою (реєстрація, постачання, звітно-фінансові документи) [1];

‒ укладання угод з використанням інформаційно-комунікаційних технологій;

‒ організацію логістики.

Стосовно функцій електронної торгівлі, хоча думки дослідників дещо різняться, проте в цілому з цього питання спостерігається більша одностайність. Наприклад, американський дослідник В. Звасс виділяє функції обміну бізнес-інформацією, здійснення бізнес-транзакцій та проведення торгових операцій шляхом онлайн-комунікацій [2]. Малютин А.А. цей перелік суттєво розширює, включаючи до нього не лише електронний обмін інформацією, електронний рух капіталу та електронну торгівлю, але й електронні гроші, електронний маркетинг, електронний банкінг та електронне страхування грошей [3], хоча на нашу думку такий перелік швидше характеризує електронний бізнес, до складу якого, зокрема, входить і електронна комерція.

В цілому, аналізуючи існуючі підходи, можна узагальнити функції електронної комерції, виділивши безпосередньо торгову функцію (продаж товарів і послуг онлайн), фінансову (обробка платежів, перекази коштів) та управлінську (управління кейсом пропозицій, замовленнями, системою взаємодії з клієнтами, а також електронний документообіг).

Для успішної реалізації функцій електронної комерції необхідні певні передумови, наявність обов’язкових складових, що уможливлюють її організацію в принципі. Це, в першу чергу, суб’єкти електронної комерції, мережі і процеси (рис. 1). Суб’єктами електронної комерції можна вважати всіх, хто долучений до процесу купівлі-продажу товарів та послуг з використанням цифрових комп’ютерних технологій і мереж, зокрема, домашні господарства, фірми, державу та постачальників мережевих послуг [1].

З юридичної точки зору, згідно Закону України «Про електронну комерцію», суб’єктом електронної комерції може бути «суб’єкт господарювання будь-якої організаційно-правової форми, що реалізує товари, виконує роботи, надає послуги з використанням інформаційно-комунікаційних систем, або особа, яка купує, замовляє, використовує зазначені товари, роботи, послуги шляхом вчинення електронного правочину» [4].

Рис. 1. Базові складові електронної комерції

Загалом, у сфері електронної торгівлі основних суб’єктів традиційно називають: споживачі (від англ. consumer, позначають літерою С) ‒ це, переважно, фізичні особи або окремі домогосподарства; бізнес (business ‒ В) ‒ до цієї групи входять будь-які бізнес-організації, підприємства різних сфер економіки та інші суб’єкти, створені для виробництва товарів і послуг з метою отримання прибутку; уряд (government ‒ G) ‒ державні органи різного рівня і підпорядкування, основною метою діяльності яких (передусім, в економічній сфері) є забезпечення суспільного добробуту в країні. Інколи цю групу суб’єктів називають адміністрація (administration ‒ А); співробітники (employee ‒ Е); фінансові установи, що забезпечують розрахунки між іншими суб’єктами електронної комерції.

Щодо мереж, то основою комунікацій на сьогодні в будь-якій сфері електронного бізнесу є глобальна мережа Інтернет, а також корпоративні та урядові мережі, що використовують інструментарій Інтернет, зокрема Веб-браузери та протоколи Інтернет.

Процесну складову, яка відображає сутнісний зміст електронної комерції, досить повно, на нашу думку, відобразив у своєму дослідженні професор Університету WSB Merito В. Селлері [5], де він зазначає, що електронна комерція включає в себе чотири основні бізнес-процеси: електронну рекламу і маркетинг, замовлення, платежі, доставку (електронну логістику). Такий підхід здається цілком раціональним, оскільки комерція, в тому числі й електронна, ‒ це не лише акт купівлі-продажу товару, як зазначалося вище, але і вся діяльність, що робить цей акт можливим і забезпечує його постійну повторюваність у часі та просторі, в сукупності формуючи структуру комерційного процесу.

АДАПТАЦІЯ ТА СТІЙКІСТЬ МАЛОГО І СЕРЕДНЬОГО БІЗНЕСУ В УКРАЇНІ: ВИКЛИКИ ВОЄННОГО ЧАСУ ТА СТРАТЕГІЧНІ ПРІОРИТЕТИ

К Бондюк — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

В умовах повномасштабної військової агресії національна економіка та підприємницький сектор України зіткнулися з безпрецедентними викликами, що потребують кардинальної зміни операційних моделей та швидкого впровадження протикризових заходів. Особливо важливою є стійкість малого та середнього бізнесу (МСБ), який традиційно виступає драйвером економічного розвитку та зайнятості, оскільки його ефективне функціонування та відновлення є ключовими для післявоєнної реконструкції країни.

Попри суттєве скорочення обсягів діяльності на початковому етапі вторгнення, більшість підприємств МСБ продемонстрували високу життєстійкість, здатність до швидкої релокації та оперативного відновлення роботи. Проте сучасна ситуація створює низку серйозних проблем: серед них – безпекові та регуляторні ризики, пов’язані з непередбачуваністю обстановки та обтяжливими діями контролюючих органів; дефіцит кваліфікованого людського капіталу через мобілізацію та міграцію працівників; а також фінансові та логістичні перешкоди, що проявляються у високій вартості кредитних ресурсів та ускладненні транспортних маршрутів. Усі ці фактори призводять до зростання операційних витрат та зниження конкурентоспроможності бізнесу.

Фінансові показники та доступ до ресурсів залишаються критично важливими для стабільного функціонування МСБ. За даними Держстату, середня заробітна плата у вересні 2025 року становила 26 623 грн, що є важливим орієнтиром для планування витрат на персонал. Водночас ВВП України у другому кварталі 2025 року зріс на 0,7% порівняно з аналогічним періодом 2024 року, що свідчить про поступове економічне відновлення. Однак більшість малих та середніх підприємств не мають доступу до дешевих кредитів: понад 50% опитаних бізнесів зазначили, що умови фінансування для них є обтяжливими або взагалі недоступними.

Статистика підтверджує складність ситуації: 65% МСБ повідомили про падіння продажів, 58% – про проблеми з логістикою, а 52% – про дефіцит кадрів. Водночас у 2024 році 14 860 підприємців отримали підтримку, що сприяло створенню 18 332 робочих місць. За прогнозами аналітиків EU4Business, за умови стабілізації ситуації та продовження міжнародної підтримки, МСБ може забезпечити до 40% приросту зайнятості у післявоєнний період. Очікується також активізація програм грантової підтримки, цифровізації та енергоефективності.

Для забезпечення стійкого розвитку МСБ в умовах трансформації національної економіки важлива тісна взаємодія бізнесу, держави та міжнародних партнерів. Серед ключових стратегічних пріоритетів варто виділити оптимізацію державного регулювання шляхом спрощення адміністративних процедур, зокрема автоматизацію системи моніторингу податкових ризиків; стимулювання інвестицій та доступу до фінансування; а також розвиток людського капіталу через створення механізмів бронювання ключових фахівців та державне стимулювання перекваліфікації кадрів.

Український МСБ демонструє феноменальну стійкість, проте для переходу від виживання до сталого розвитку необхідна рішуча державна підтримка, яка буде спрямована на мінімізацію регуляторних ризиків, подолання кадрової кризи та забезпечення доступу до капіталу.

СТАН ТА ВИКЛИКИ РОЗВИТКУ ПЛАТФОРМ ТРАНСФЕРУ ТЕХНОЛОГІЙ В УКРАЇНІ

С Бородін — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Платформа для трансферу технологій - це маркетплейс певних технологій з різних галузей, де власники інтелектуальної власності, патенту, лабораторних розробок можуть опублікувати свій продукт, чи технологію з однієї сторони, а юридична чи фізична особа, проходить шлях від розкриття винаходу до ліцензування, з іншої сторони.

На сьогодні в Україні діє Українська інтегрована система трансферу технологій. Головне завдання цієї системи - це накопичення та забезпечення оперативним обміном інформацією між розробниками та споживачами інноваційної продукції [1]. На даний момемент Українська інтегрована система трансферу технологій виконує роль інструменту обміну технологіями, але не виконує повноцінну функцію маркетплейсу технологій із відкритими патентами і ліцензіями. Аналізуючи міжнародні ресурси, такі як TechLink Center [2], IAM Market [3], Technology Transfer Platform [4] ми бачимо чітку вибудовану систему де власники технологій можуть профілювати свої програми ліцензування, покупці шукають технологію за галуззю, типом угоди й конкретною технологією. Зокрема, платформі Technology Transfer Platform працює механізм автоматичного розподілу роялті між сторонами угоди, що дозволяє автоматизувати процес трансферу технологій та забезпечує прозорість процесу. Одним з прикладів онлайн платформи у Європейському Союзі є Horizon Results Platform [5], вона не є класичним маркетплейсом, але там публікуються результати проєктів (прототипи, патенти, ноу-хау). Головною перевагою цієї платформи є те, що там присутня функція консорціуму проєктів між власниками та потенційними інвесторами і програма підтримки Horizon Results Booster, яка допомагає з виходом технології на ринок. Окрім державних програм існують і приватні підприємства, які допомогають зі створенням плану розвитку технології, підтримкою проєкту протягом його життєвого циклу, імплементацією та безпосереднім здійсненням передачі технології. Гарним прикладом є компанія Cayuse [6], це хмарний застосунок, який покриває весь цикл: розкриття винаходу, патентування, маркетинг, управління ліцензіями та фінансовий менеджмент. В даному випадку трансфер здійснюється не через відкритий публічний маркетплейс, а через цифровізацію внутрішніх процесів трансферу технологій.

Існування платформенної моделі допомагає значно підвищити економічну ефективність трансферу технологій для учасників угоди адже відбувається суттєве зниження транзакційних витрат, відбувається масштабування ринку ліцензій, що надає глобальний доступ до патентів [7].

Головним викликом для галузі трансферу технологій в Україні є створення державної або приватної платформи, яка б дозволяла одночасно: завантажити патент чи технологію; вказати тип ліцензії (ексклюзивна чи не ексклюзивна); отримання запиту від бізнесу; вести переговори безпосередньо у системі; автомазувати роялті з патенту. Нововведенням такої платформи має бути створення автоматизації процесів, а саме цифрового розкриття винаходу, онлайн-оцінка потенціалу, автоматичне створення ліцензійних угод, створення CRM системи для ведення бізнес-переговорів. Наступним кроком є створення чіткої монетизаційної моделі, де чітко визначено який відсоток роялті отримує університет чи винахідник та інтеграція з міжнародною патентною базою для створення конкуренції на світовому ринку трансферу технологій. Важливим поштовхом для створення та розвитку таких платформ має бути покращення співпраці бізнес-університети, де другі мають бути юридично зобов’язані подавати розробки до загальної бази розробок, реалізацією якої займатиметься кадрова інфраструктура університету, а бізнес мати легкий доступ до аналізу та вивчення технології [8].

Все це вказує на те, що стан розвитку платформ трансферу технологій потребує значного росту та дослідження моделей реалізації створення платформи для автоматизації процесів передачі технології в Україні.

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА У СФЕРІ РЕАЛІЗАЦІЇ МІСТОБУДІВНИХ ПРОЄКТІВ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

В Галицька — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Містобудування в Україні виступає стратегічним напрямом розвитку економіки, що поєднує підприємницьку, інвестиційну та соціальну складові. У сучасних умовах, особливо в період воєнного стану та післявоєнного відновлення, ефективність містобудівної діяльності має критичне значення для забезпечення житлового фонду, інфраструктури та економічної активності громадян. Наукова новизна цього дослідження полягає в системному аналізі проблем підприємництва в сфері містобудівних проєктів з урахуванням нормативно-правової бази, функціонування підпорядкованих структур КМДА та потенціалу цифровізації процесів, що раніше не було комплексно розглянуто в сучасній економічній літературі [1; 6].

Підприємництво у сфері містобудування характеризується комплексністю та високою капіталоємністю, поєднує планування, проєктування, фінансування та управління будівництвом об’єктів житлової, комерційної та соціальної інфраструктури [2]. Ключовим елементом є містобудівна документація: генеральні плани міст, детальні плани територій, схеми просторового розвитку, які визначають можливості розміщення комерційних, житлових і соціальних об’єктів, створюють правові підстави для діяльності бізнесу та формують умови для інвестицій [3]. Доступність, актуальність і прозорість таких документів безпосередньо впливають на привабливість території для інвесторів і сприяють формуванню партнерських відносин між державними органами та підприємцями.

Реалізація містобудівних проєктів в Україні супроводжується низкою системних проблем, що обмежують розвиток підприємництва:

Нормативно-правова фрагментарність та бюрократизованість процедур затвердження містобудівної документації створюють правову невизначеність для підприємців та затримують реалізацію проєктів [1]. Попри наявність Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та сучасних ДБН, значна частина планувальної документації потребує оновлення, а внесення змін до генеральних планів вимагає узгодження між багатьма органами, що збільшує строки реалізації проєктів [4].
Високі капіталовкладення та тривалі строки окупності роблять містобудівні проєкти ризиковими для приватних підприємців, особливо у воєнний час. Державне фінансування переважно спрямоване на критичну інфраструктуру, а механізми державно-приватного партнерства залишаються недостатньо розвиненими, що обмежує можливості малого та середнього бізнесу [2].
Низький рівень цифровізації та автоматизації процесів гальмує доступ до актуальної інформації. Хоча створена Єдина державна електронна система у сфері будівництва, її функціонування є фрагментарним, а багато органів місцевого самоврядування, включно з підрозділами КМДА, не інтегровані у цифрові процеси. Це призводить до дублювання процедур, затримок погоджень та підвищує ризики корупційних зловживань [3; 6].
Організаційні бар’єри та слабка координація між суб’єктами ускладнюють реалізацію комплексних проєктів. На прикладі КО «Київгенплан» видно, що відсутність єдиного центру відповідальності за розробку та оновлення генерального плану столиці затримує прийняття рішень, а багаторівневе погодження між департаментами КМДА (земельні ресурси, архітектура, транспорт, екологія) створює додаткові часові та фінансові витрати [4].
Проблеми цінноутворення проєктних робіт. Вартість розробки містобудівної документації та детальних планів територій визначається відповідно до Збірника цін на проєктні роботи для будівництва (Районне планування. Планування і забудова населених пунктів), який був впроваджений у 1987 році і фактично не переглядався до сьогодні. Через застарілі методики розрахунку ціни виникає невідповідність між встановленою вартістю та реальними витратами підприємств: на практиці визначена ціна часто не покриває зарплату працівників, обов’язкові податкові та соціальні внески, адміністративні та операційні витрати. Внаслідок цього підприємці змушені або погоджуватися на домовлені суми, що не завжди відповідають економічно обґрунтованим витратам, або проводити тендери, що ускладнює фінансове планування та підвищує ризики перевищення бюджету, знижуючи привабливість реалізації містобудівних проєктів [5].
Вплив воєнного стану на житлову та інфраструктурну базу суттєво підвищує ризики для підприємців. Масштабні руйнування потребують термінового оновлення містобудівної документації та внесення змін до планів розвитку територій, що ускладнює планування нових проєктів і потребує залучення спеціалізованих компаній для обстеження та інженерного супроводу.

Водночас у сфері містобудівного підприємництва існують значні перспективи. Реформа містобудівного регулювання, цифровізація дозволів і містобудівної документації, а також розширення механізмів державно-приватного партнерства створюють умови для ефективної реалізації проєктів [1; 3].

Конкретні напрями розвитку:

1) Регуляторна реформа та прозорість муніципального рівня: повне впровадження цифрової системи погоджень КМДА та створення єдиного цифрового вікна знизить корупційні ризики та скоротить строки реалізації проєктів.

2) Стимулювання інвестицій через державно-приватне партнерство: застосування механізмів ДПП, державного страхування воєнних ризиків та пільгових кредитів для забудовників сприятиме залученню інвестицій не лише у критичну інфраструктуру, а й у житлові та комерційні проєкти.

3) Кадрове забезпечення та інновації: співпраця КМДА, КО «Київгенплан», освітніх закладів та бізнесу дозволить готувати висококваліфіковані кадри та впроваджувати BIM-технології для підвищення ефективності планування та управління містобудівними процесами.

Отже, cистемне усунення нормативних, фінансових та організаційних бар’єрів, впровадження цифрових платформ та розвиток державно-приватного партнерства сприятимуть підвищенню ефективності реалізації містобудівних проєктів і створенню сприятливого середовища для розвитку підприємництва в Україні, що має особливе значення у період післявоєнної відбудови та економічного відновлення.

ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИКОРИСТАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ ЦИФРОВІЗАЦІЇ ТА ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

M Дергалюк, Є Мірошніченко — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

У сучасних умовах розвитку економіки знань зростає роль нематеріальних активів, які формують конкурентні переваги підприємства. Якщо у XX столітті ефективність бізнесу визначалася передусім матеріальними ресурсами, то сьогодні ключовим чинником успіху стає інтелектуальний капітал (ІК). Саме він забезпечує здатність організації генерувати інновації, адаптуватися до змін середовища та створювати додану вартість на основі знань і компетенцій працівників. Інтелектуальний капітал – це сукупність знань, навичок, досвіду, організаційних відносин та інформаційних ресурсів, які забезпечують створення вартості підприємства. На прикладі ТОВ «Нова Пошта» розглянемо декілька основних компонентів: людський капітал-ІТ-фахівці, логістичні інженери, аналітики, кур’єри, оператори відділень, працівники навчальних центрів; структурний капітал- автоматизовані сортувальні термінали, власне ПЗ (мобільний застосунок, API), цифрові бази даних, стандартизовані логістичні процедури,а також клієнтський капітал-бренд з високим рівнем довіри, партнерства з e-commerce, лояльність мільйонів клієнтів.

Велику роль відіграє необхідність оцінки ефективності використання інтелектуального капіталу. Так, наприклад, для компанії «Нова Пошта» оцінка ІК дозволяє: оцінювати окупність ІТ-інвестицій і автоматизації; визначати якість роботи персоналу; аналізувати ефективність цифрових сервісів; підвищувати рівень клієнтського сервісу (NPS). Оцінка ІК стає особливо важливою в умовах цифровізації бізнесу, коли значна частина конкурентних переваг має нематеріальний характер. Наприклад, можна виділити декілька підходів щодо оцінювання інтелектуального капіталу, а саме: фінансовий підхід- через різницю між ринковою та балансовою вартістю; нефінансовий підхід — через оцінку продуктивності, інноваційності, задоволеності клієнтів; та VAIC підхід — через визначення внеску людського, структурного та капіталізованого капіталу у створення доданої вартості. Дослідивши методи оцінювання ІК можемо зробити висновок, що Нова Пошта використовує конкретний метод оцінювання інтелектуального капіталу на кшталт моделі VAIC. Компанія активно впроваджує цифрові інновації: автоматизовані термінали здатні опрацьовувати понад 50 тис. посилок за годину, що свідчить про високий рівень структурного капіталу. Людський капітал підтримується системою корпоративного навчання: у 2023 році компанія відкрила два нові навчальні центри, де щороку проходять підготовку понад 7 тис. працівників. Клієнтський капітал підтверджується стабільно високим NPS, який у 2023 році становив понад 70 %, а також зростанням долі онлайн-операцій: уже понад 60 % накладних створюються через застосунок або вебпортал. Це демонструє інтегроване використання людського, структурного та клієнтського капіталу.

Для практичного оцінювання доцільно аналізувати такі показники: продуктивність праці (відправлення на одного працівника);інвестиції у навчання кур’єрів і операторів; рівень автоматизації терміналів; інноваційність (роботизація, поштомати, цифрова логістика); задоволеність клієнтів (NPS); частка онлайн-операцій (оплати, створення накладних).

Використання цих показників у динаміці дозволяє виявити тенденції зростання або спаду ефективності використання ІК, що може слугувати основою для управлінських рішень.

З метою підвищення ефективності інтелектуального капіталу підприємству слід:

- запровадити систему управління знаннями (Knowledge Management);
- розвивати корпоративну культуру безперервного навчання;
- інвестувати у цифрові технології, які забезпечують швидкий обмін інформацією;
- формувати брендову репутацію і систему лояльності клієнтів;
- стимулювати креативність і ініціативу працівників через мотиваційні програми.
Можна зробити висновок, що компанія «Нова Пошта» може підвищувати ефективність ІК через: впровадження систем управління знаннями, розвиток корпоративної культури навчання, інвестиції в ІТ і роботизацію, розвиток міжнародних сервісів і B2B-напрямів, мотиваційні програми для IT та логістичних команд.

Оскільки інтелектуальний капітал формується з взаємопов’язаних компонентів, його розвиток неможливий без системного підходу — саме він забезпечує одночасний розвиток людського, структурного та клієнтського капіталу. Тому подальший аналіз базуватиметься на системному підході, що враховує як кількісні, так і якісні характеристики ІК.

Системний підхід до управління ІК забезпечує не лише економічний, а й соціальний ефект, сприяючи сталому розвитку підприємства. Інтелектуальний капітал є одним із головних ресурсів сучасного підприємства, від ефективності використання якого залежить його довгострокова конкурентоспроможність. Оцінювання ІК повинно базуватися на системному підході, що поєднує кількісні та якісні показники, фінансові результати та індикатори знаннєвого потенціалу. Регулярний моніторинг рівня використання ІК дозволяє вчасно коригувати стратегію розвитку, підвищувати ефективність інноваційної діяльності та створювати додану вартість на основі знань.
У результаті можна зробити висновок, що інтелектуальний капітал є ключовим стратегічним ресурсом сучасних підприємств, який безпосередньо визначає їхню конкурентоспроможність, інноваційний потенціал та здатність до довгострокового розвитку. Аналіз діяльності ТОВ «Нова Пошта» підтверджує, що саме системне поєднання людського, структурного та клієнтського капіталу забезпечує компанії лідерські позиції на українському логістичному ринку. Підприємство активно інвестує в розвиток персоналу, автоматизацію логістичних процесів, цифрові сервіси, роботизацію та побудову довготривалих відносин із клієнтами. Це дозволяє створювати конкурентні переваги, що важко відтворити іншим учасникам ринку.

Отже, інтелектуальний капітал слід розглядати як динамічний актив, що формується та розвивається протягом усього життєвого циклу підприємства. Системне управління ІК дає змогу підвищувати ефективність бізнес-процесів, пришвидшувати впровадження інновацій, підсилювати корпоративну культуру, покращувати клієнтський досвід і забезпечувати стійкий розвиток на конкурентному ринку. Досвід «Нової Пошти» демонструє, що в сучасних умовах саме інтелектуальний капітал стає фундаментом стратегічного успіху, а його ефективне використання — запорукою довгострокового зростання підприємства.

ВПЛИВ ПІДПРИЄМНИЦТВА НА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК РЕГІОНІВ

Т Деревінська , Н Сафонік — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Проблематика розвитку підприємництва в Україні залишається надзвичайно актуальною в умовах структурних економічних змін, воєнних викликів та необхідності регіональної стабілізації. У контексті регіонального розвитку підприємництво виступає ключовим чинником активізації місцевих економічних процесів, підвищення інвестиційної привабливості та зміцнення соціальної інтеграції громад. Саме тому аналіз впливу підприємництва на соціально-економічний розвиток регіонів України має не лише наукове, а й практичне значення. На сучасному етапі підприємництво виступає одним із ключових рушіїв економічного розвитку, оскільки забезпечує створення нових робочих місць, стимулює інноваційну активність та сприяє ефективному використанню ресурсів [2]. Особливо відчутним цей вплив стає на регіональному рівні, де локальні бізнеси можуть стати ключовими драйверами економічного зростання. Локальні економіки отримують від підприємництва комплексний ефект, що включає матеріальні, соціальні та інтелектуальні вигоди. В даному контексті аналіз динаміки зміни кількості діючих суб’єктів господарювання підтверджує стійкість українського бізнесу навіть в умовах кризових викликів (рис. 1). Відновлення підприємницької активності після різких спадів демонструє здатність підприємців адаптуватися до нових економічних реалій, до пошуку інноваційних рішень та формування нових ринків. В свою чергу, подальший аналіз тенденцій зайнятості, зміни обсягів реалізованої продукції та структурних характеристик підприємництва дозволить глибше оцінити його роль у забезпеченні соціально-економічного розвитку регіонів України.

Рис. 1. Динаміка кількості діючих суб’єктів

господарювання в Україні за 2010–2024 рр., млн одиниць

Джерело: складено автором за даними [2].

Одним із найбільш очевидних наслідків розвитку підприємництва є зростання зайнятості. У регіонах із обмеженими ресурсами та відсутністю великих промислових підприємств саме малі та середні бізнеси стають основним джерелом робочих місць. Відкриття локальних виробництв, сервісних компаній чи торговельних точок забезпечує людей стабільним доходом, що позитивно впливає на рівень життя населення. Більше того, розвиток підприємництва впливає на суміжні сектори економіки (транспорт, логістика, будівництво, послуги) – формуючи мультиплікативний ефект, коли навіть невелика інвестиція в бізнес приносить помітний економічний результат у регіональному розрізі [4].

Окрему увагу слід приділити інноваційному підприємництву, адже стартапи та високотехнологічні компанії створюють продукти з високою доданою вартістю та сприяють поширенню нових знань і технологій. Локальні таланти отримують можливість підвищувати кваліфікацію, освоювати сучасні технології та набувати професійного досвіду, що, у свою чергу, сприяє підвищенню конкурентоспроможності регіонів на національному та міжнародному рівнях. Наприклад, в Україні розвиток IT-сектору у Львові та Харкові суттєво вплинув на місцевий ринок праці та економічну активність, сприяючи появі нових навчальних центрів та сервісних компаній. Розвиток підприємництва стимулює й формування регіональної інфраструктури. Бізнеси інвестують у виробничі потужності, офісні приміщення, комунікації, а також у навчання персоналу, що підвищує привабливість регіонів для нових інвесторів. Підприємці, які активно залучені до локальних економічних процесів, стимулюють конкуренцію, що сприяє «вдосконаленню виробничих, управлінських та маркетингових процесів, а також впровадженню інновацій для підвищення ефективності та адаптації до нових викликів» [3, с. 34].

Соціальний аспект підприємництва також є надзвичайно важливим. Локальні бізнеси часто підтримують культурні, освітні та соціальні ініціативи, створюючи позитивний клімат у регіоні, що підвищує довіру населення до бізнесу, впливає на формування активної громадянської позиції та сприяє соціальній згуртованості. Соціальне підприємництво, яке поєднує економічну діяльність із соціальною місією, стає важливим фактором підвищення якості життя в регіонах, де держава не завжди може ефективно вирішувати соціальні проблеми [6]. Важливим елементом розвитку регіональної економіки через підприємництво є інтеграція локальних ринків у національну та міжнародну економіку. Підприємці, які успішно розвивають експортні напрямки, підвищують інвестиційну привабливість регіону та сприяють збільшенню валютних надходжень, що дозволяє розширювати виробництво, залучати нові технології та формувати стабільний економічний розвиток на довгострокову перспективу [5].

Не менш важливою є роль державної політики у підтримці підприємництва на регіональному рівні. Податкові пільги, спрощена система реєстрації бізнесу, субсидії на створення стартапів та програми навчання підприємців формують сприятливі умови для розвитку бізнесу. Державна підтримка, у поєднанні з активною позицією місцевих підприємців, може перетворити регіон у конкурентоспроможний економічний центр, що залучає інвестиції та сприяє підвищенню добробуту населення [1].

Таким чином, підприємництво виступає потужним інструментом розвитку локальних економік, адже сприяє створенню нових робочих місць, стимулює інновації, впливає на покращення інфраструктури, підвищення соціальної активності населення та загальну інтеграцію регіону у національну та міжнародну економіку. Підтримка підприємницької діяльності на регіональному рівні має стратегічне значення для забезпечення збалансованого та сталого економічного розвитку країни. Ефективна взаємодія держави, бізнесу та громадськості здатна перетворити підприємництво на справжній драйвер економічного та соціального прогресу регіонів.

АНАЛІЗ АКТУАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ РОЗВИТКУ ЖІНОЧОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

O Дємєшева — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

На сьогоднішній день розвиток жіночого підприємства посідає доволі важливе місце в складі сучасної економіки. Оскільки згаданий вище процес допомагає залучити та заохотити більшу кількість працездатних осіб в цю сферу, сприяє розвитку нових ідей, а також розширює економічну базу та сприяє зростанню валового внутрішнього продукту. Залученість жінок у сферу підприємницької діяльності допомагає бізнесам в різних сферах, наприклад, у підвищенні продуктивності та відповідальності до роботи або у забезпеченості рівності та стабільності.

Незважаючи на економічні позитивні зміни останнє десятиліття, українські підприємиці і надалі продовжують стикатись з численними серйозними проблемами. Варто зазначити, що однією з ключових проблем є відсутність справжніх бізнес-обʼєднань, які могли б представляти інтереси малих чи середніх підприємств на державному і не тільки рівнях. В таких випадках не вистачає саме підтримки від держави, адже більшість уваги спрямовано як раз таки на такого роду бізнеси. Бо долучення до бізнес-асоціацій є доволі важливим кроком для розвитку бізнесу та підвищення його видимості [1]. Ще одним вагомим барʼєром для жінок у бізнесі є обмежений доступ до фінансів або пошук фінансування. Банки та інвестори часто схиляються до вибору чоловіка підприємця і довіряють більше бізнесу, який веде чоловік. Лише 18% жінок в нашій країні отримали кредит на відкриття власної справою і приблизно 70% підприємиць використовують власні гроші, без залучення грантів чи кредитів для початку чи розвитку бізнесу [2]. Всупереч всім фінансовим труднощам та обмеженням, тенденції розвитку жіночого підприємництва залишаються позитивними [3]. Зокрема, у період 2020-2024 років кількість представниць малого бізнесу зросла на 22,5%, тоді як загальний приріст ФОП становив лише 17,1%[4].

Також окремої уваги заслуговує питання галузевої нерівності. Більшість жінок-підприємиць зосередженні на сферах послуг, освіти, торгівлі або туризму. Більш технологічні та інноваційні сектори вони намагаються оминати або брати участь мінімально через такі причини як, фінансові барʼєри, суспільні стереотипи а також обмеження часу, повʼязані з сімейними обовʼязками [1].

Жінкам часто навʼязують думку, що робота, яка прямо повʼязана з великими фінансами або інноваціями є тільки «чоловічою». При цьому значна частина з них поєднує підприємницьку діяльність із сімейними обовʼязками та особистими справами, що потребує додаткових ресурсів та часу.

Проте останні роки жіноче підприємство демонструє дуже позитивні результати і має значний потенціал у розвитку особистої справи.

У перші три місяці 2024 року жінки зареєстрували понад 43 500 індивідуальних підприємств, що становило 59% від усіх нових реєстрацій. В той час як чоловіками було відкрито 30 500 нових справ [4]. Така активність демонструє здатність жінок-підприємець впливати на економічну ситуацію, суспільство та розвиток малого чи середнього бізнесу, створюючи нові робочі місця і розширюючи ринок послуг [4].

Також в Україні діють спеціальні організації, зокрема проєкти UNIDO, UN WOMEN та EBRD що зосередженні на розвитку жіночого бізнесу та фінансування його, бізнес-консультаціях саме для жінок і розширення економічних прав [5].

Отже, розвиток жіночого підприємництва є не тільки важливим аспектом в багатьох питаннях, особливо в соціальній рівності, але й вагомим фактором економічного зростання та відбудови України. Створення приємних та сприятливих умов для роботи та активного залучення жінок у бізнес вказуватиме зміцненню конкурентоспроможності країни, збільшенню робочих місць та розширення інноваційного потенціалу впроваджуючи очі товари чи послуги.

ESG-СТРАТЕГІЇ ТОРГОВЕЛЬНИХ МЕРЕЖ ТА ЇХ ВПЛИВ НА СТАЛИЙ РОЗВИТОК ІНДУСТРІЇ ГОСТИННОСТІ ТА ТУРИЗМУ

B Дуга, Д Дуга — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

У сучасних умовах глобальних змін (кліматичних, економічних, соціальних) торговельні мережі стають важливими учасниками формування принципів сталого розвитку. Вони впливають не лише на споживчу поведінку, але й на функціонування галузей, що залежать від їхніх постачальних та логістичних практик, зокрема готельно-ресторанної та туристичної індустрії.

ESG-стратегії (Environmental, Social, Governance) у торговельних мережах визначають стандарти екологічності, відповідального управління персоналом, підтримки громад, прозорості закупівель і безпечності продуктів. Саме ці стандарти закладають основу для подальшого сталого розвитку партнерів: HoReCa, туристичних комплексів, агротуристичних господарств і регіонів у цілому. В умовах війни ESG-підходи набувають додаткової ваги: торговельні мережі беруть на себе гуманітарні функції, підтримують локальних виробників, зміцнюють продовольчу безпеку та формують культуру відповідального споживання, що є критично важливим для розвитку України [2].

ESG-стратегії формуються на основі міжнародних стандартів сталого розвитку (ISO 14001, ISO 26000, GRI, SDGs), а також потреб українського ринку та очікувань споживачів. Найбільші мережі («Сільпо», «АТБ», «GoodWine») вибудовують інтегровані політики в трьох напрямах.

Екологічний блок (E – Environmental) включає заходи, спрямовані на зменшення негативного впливу на довкілля:

впровадження концепцій Zero Waste (сортувальні станції, повернення пакування, компостовані пакети, програми знижок на продукти near-date (Сільпо));
енергоефективність (LED-освітлення, холодильні системи нового покоління, власні сонячні електростанції (АТБ));
зменшення вуглецевого сліду (екотранспорт, оптимізована логістика);
підтримка локальних фермерів (інвестиції у розвиток малих виробництв, створення «фермерських полиць» (GoodWine)).

Соціальний блок (S – Social) охоплює політику роботи з персоналом та підтримку суспільства:

програми навчання працівників, забезпечення рівних можливостей, безпечні умови праці;
гуманітарні проєкти під час війни (формування продуктових наборів, забезпечення прихистків, співпраця з волонтерами);
підтримка локальних громад і мікробізнесу.

Управлінський блок (G – Governance) формує стандарти прозорості й відповідального управління:

впровадження систем Traceability (цифрове відстеження походження продуктів);
антикорупційні політики, відкриті закупівлі;
звітність за міжнародними ESG-індикаторами [3];
сертифікація (ISO 14001, SMETA, HACCP).

Таким чином, ESG-стратегії в мережах є не набором окремих ініціатив, а цілісною системою управління, яка впливає на всі етапи ланцюга постачання.

Оскільки HoReCa значною мірою залежить від торговельних мереж як основних постачальників продуктів, саме мережі формують стандарти, які згодом стають орієнтиром для готелів, ресторанів і туристичних комплексів. Це визначає якість сервісу, екологічність рішень та рівень відповідальності у сфері гостинності.

Ключовим напрямом впливу є підвищення якості та безпечності продукції, адже прозорі ланцюги постачання дають змогу закладам отримувати сертифіковані продукти з підтвердженим походженням, екологічні інгредієнти для меню, а також розвивати концепції на кшталт «від ферми до столу», «еко-сніданок», Zero Waste-бар [1].

Не менш важливою є екологічна трансформація HoReCa, яка стає можливою завдяки політикам мереж щодо сталого пакування та управління відходами. Йдеться про перехід на компостовану упаковку, зменшення харчових відходів, вторинну переробку пакування, відмову від одноразових матеріалів. Такі зміни дозволяють закладам зменшувати витрати, адаптуватися до міжнародних еко-вимог і відповідати очікуванням сучасних туристів.

Вплив ESG проявляється також у посиленні соціальної відповідальності. Співпраця з мережами, що мають стійкі управлінські та соціальні політики, підвищує репутацію готелів і ресторанів, спрощує проходження міжнародних аудитів і сертифікацій (Green Key, GSTC) та формує довіру гостей, які надають перевагу етичним і прозорим бізнесам.

У туризмі, особливо в агротуризмі, ефект ESG є ще більш відчутним. Поширення локальної продукції через мережі сприяє розвитку фермерських господарств, виноробень, сироварень, гастрономічних парків, які стають туристичними атракціями. Екологічність продуктів підтримує імідж регіонів як безпечних і сталих, а прозорість контролю якості формує довіру туристів, які обирають місця з відповідальним підходом до харчування та виробництва.

У результаті формується єдиний ланцюг сталого розвитку «мережа-HoReCa-турист», у межах якого: зменшуються відходи на всіх етапах, підвищується якість і безпечність продуктів, поширюється культура відповідального споживання, розвивається еко-, гастро- та агротуризм, а туристична привабливість регіонів посилюється завдяки системному впровадженню ESG-стратегій.

Отже, ESG-стратегії торговельних мереж виступають рушійною силою сталого розвитку індустрії гостинності та туризму. Вони:

задають стандарти безпечності та екологічності продуктів,
формують культуру відповідального споживання,
підсилюють соціальну та гуманітарну стабільність,
стимулюють розвиток локальних виробників,
підвищують конкурентоспроможність HoReCa та регіонів України.

Перспективи подальших досліджень полягають у розробленні актуальних ESG-індикаторів для торговельних мереж і HoReCa, а також у вивченні впливу ESG-практик на споживацьку поведінку та туристичну привабливість регіонів. Такі дослідження дадуть змогу обґрунтувати моделі сталого розвитку готельного, ресторанного та туристичного секторів. Це дозволить сформувати ефективні моделі сталого розвитку, що підвищать якість сервісу, конкурентоспроможність та екологічну відповідальність готельно-ресторанного й туристичного бізнесу України.

АДАПТИВНІ ЗАХОДИ ЩОДО ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ВІЙНИ

В Дутова — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Воєнний стан в Україні суттєво змінив умови господарювання для більшості підприємств. Бойові дії, руйнування виробничої інфраструктури, нестача кадрів, релокація бізнесу, обмеження логістики та коливання платоспроможного попиту стали основними викликами, що впливають на ефективність діяльності суб’єктів господарювання. У таких умовах важливим завданням економіки є не лише збереження операційної стабільності, а й пошук шляхів підвищення ефективності роботи.

Ефективність діяльності підприємства зазвичай визначається співвідношенням отриманих результатів до витрат, необхідних для їх досягнення [1]. Ключові аналітичні показники включають рентабельність, ділову активність, оборотність активів, платоспроможність, ефективність використання основних засобів та інші. Згідно з даними Міністерства економіки України, у 2023 році близько 30 % підприємств працювали зі зниженням прибутковості через падіння попиту та інфляційний тиск [2]. Це свідчить про необхідність системного підходу до оцінки ефективності та своєчасного реагування на зміни зовнішнього середовища.

В умовах воєнної економіки особливої актуальності набуває адаптивне управління ефективністю [3]. Йдеться про здатність підприємства швидко перебудовувати виробничі й фінансові процеси відповідно до нових ризиків. Поточна економічна ситуація в Україні підтверджує, що підприємствам доводиться працювати в умовах постійної зміни ризиків і ресурсних обмежень. Наприклад, за результатами дослідження, лише 36,5 % малих і середніх підприємств змогли продовжити свою діяльність без перерви після початку повномасштабного вторгнення [4]. Це вказує на суттєве зниження завантаженості виробничих потужностей (з 72,4 % до 45,7 % у період після вторгнення) й значну кількість підприємств, які були змушені призупинити діяльність або переїхати [4].

Тому, у таких важких умовах особливо важливо не просто констатувати наявні труднощі, а й розуміти, як саме підприємству оцінити свою діяльність.

Аналіз зазвичай починається з оцінки фінансових показників, адже вони дозволяють визначити загальну результативність роботи: чи здатне підприємство покривати власні витрати, чи ефективно воно використовує наявні ресурси та які показники демонструє у динаміці. Найчастіше розраховується рентабельність продажів, активів і власного капіталу, показники ліквідності та платоспроможності (коефіцієнт покриття, швидку й абсолютну ліквідність), а також показники ділової активності - зокрема оборотність запасів, активів та дебіторської заборгованості [5].

Проте у воєнний період одного фінансового аналізу недостатньо. Потрібно враховувати й операційні аспекти: наскільки стійкими є виробничі процеси, чи здатна компанія швидко адаптуватися до перебоїв у постачанні, зміни попиту чи кадрових ризиків [6]. Це означає, що важливими стають такі речі, як гнучкість управління, цифровізація процесів, ефективність використання основних засобів (наприклад, фондовіддача), наявність резервних рішень та здатність підприємства підтримувати безперервність роботи навіть за умов підвищених ризиків.

Як вже було зазначено, ефективність діяльності підприємства значною мірою залежить від його здатності адаптуватися до змін зовнішнього середовища. Тому розроблення заходів щодо її підвищення має ґрунтуватися на принципах гнучкості, стійкості та інноваційності.

Першим, що можна виділити це впровадження цифровізації та автоматизації процесів, адже багато українських компаній під час війни зрозуміли, що без цифрових інструментів керувати бізнесом набагато складніше. Онлайн-облік, CRM-системи, автоматизоване планування - усе це дозволяє тримати процеси під контролем навіть тоді, коли частина працівників працює дистанційно або виробництво доводиться переносити.

За даними OECD, підприємства, які впровадили цифрові рішення, демонструють вищу стійкість до ризиків та швидше відновлюють роботу після кризових ситуацій [7].

Другий важливий акцент - гнучкість бізнес-моделі. Війна змусила підприємства швидко змінювати ринки збуту, асортимент і навіть формат роботи. Тому ефективним рішенням є диверсифікація: випуск кількох видів продукції, робота з різними категоріями споживачів, пошук нових каналів реалізації (зокрема онлайн-торгівлі або співпраці з міжнародними партнерами). Як показує дослідження про адаптацію українського бізнесу під час війни, найефективнішими виявилися саме ті підприємства, які змогли швидко змінити напрям діяльності й знайти альтернативні можливості на внутрішньому або зовнішньому ринку [8].

Третій важливий фактор - це готовність до непередбачених ситуацій. Під час війни підприємства постійно стикаються з перебоями: може зірватися поставка, тимчасово зупинитися виробництво або різко змінитися попит. Тому дуже важливо мати хоча б мінімальні резерви - це може бути запас сировини, альтернативні маршрути доставки, кілька можливих постачальників чи фінансовий резерв на покриття термінових витрат. Такий підхід дозволяє компанії не «ставати на паузу» через першу ж проблему, а швидко перебудовуватися і продовжувати працювати навіть у складних умовах. А також це дозволяє зменшити час простою, що напряму впливає на оборотність активів, рентабельність і загальну ліквідність. Це фактично формує стійкість бізнесу та дає можливість утримувати ефективність на прийнятному рівні, коли зовнішні обставини постійно змінюються.

Отже, в умовах воєнного стану ефективність діяльності підприємства перестає бути лише питанням правильних розрахунків чи оптимальних фінансових показників. Вона напряму залежить від здатності бізнесу швидко реагувати на зміни, адаптуватися до ризиків та вибудовувати роботу так, щоб навіть у нестабільному середовищі зберігати контроль над ресурсами й результатами.

ІНСТИТУЦІЙНІ ЧИННИКИ ПОДАТКОВОГО ТИСКУ НА ПІДПРИЄМСТВА ТА ШЛЯХИ ЙОГО ЗНИЖЕННЯ В УКРАЇНІ

М Д’яченко — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Податкова політика держави традиційно розглядається як багатофункціональний інструмент, що наповнює бюджет, впливає на структуру виробництва й споживання та задає сигнали для поведінки бізнесу і домогосподарств. У простих словах: податки не лише приносять гроші до бюджету, а й підказують бізнесу, що вигідніше виробляти і як поводитись. В умовах війни та високої невизначеності особливо важливими стають не лише самі податкові ставки, а й те, як податки адмініструються: які правила діють, як проводяться перевірки, наскільки зрозумілі процедури та чи є вони однаковими в різних регіонах. Якщо ці елементи працюють неякісно, податки перестають стимулювати розвиток і починають гальмувати його: зростають витрати на дотримання правил (комплаєнс-витрати), падає інвестиційна активність і з’являються стимули «йти в тінь». Для підприємств це означає більше паперової роботи, більше ризиків помилок і штрафів та менше часу на власне виробництво і продаж.

Дані Ради бізнес-омбудсмена показують, що у 2023–2025 роках податкові питання стабільно становлять найбільшу частку звернень бізнесу; у середньому за три перші квартали 2025 року близько половини всіх скарг стосувалися саме податків [1]. Тому свідчить не лише про велику кількість конфліктів між платниками та контролюючими органами, а й про глибші проблеми: недостатній сервісний підхід, нерівномірність практик у регіонах, слабку якість частини процесуальних рішень і тривалі строки розгляду спорів. Для менеджменту підприємств це означає більше часу й коштів на комплаєнс, зростання ризиків касових розривів (коли грошей «на руках» тимчасово не вистачає на платежі) і, як наслідок, вищу вартість капіталу, бо банки закладають ці ризики у відсоткові ставки. Підприємцю доводиться тримати більші «подушки» ліквідності, відкладати інвестиції та обережніше планувати розширення.

Окремою проблемою є податкові перевірки. За аналітикою РБО, у 2022–2023 роках зросла частка складених актів, але значну частину з них бізнес успішно оскаржує в судах [2]. Така невідповідність означає «шум» у системі контролю: багато рішень не витримують юридичної перевірки, проте створюють витрати та невизначеність для підприємств, не даючи суттєвого ефекту для бюджету. Іншими словами, і держава витрачає ресурси, і бізнес витрачає час, а віддача низька. Водночас основний обсяг податків надходить добровільно, отже є потенціал переходу від каральної логіки до сервісної — з акцентом на якість доказів, зрозумілі правила і добросовісного платника [2]. Для малого і середнього бізнесу надмірна інтенсивність слабко обґрунтованих перевірок означає підвищений операційний ризик і гірші умови кредитування через непередбачуваність грошових потоків; до того ж керівники відволікаються від операцій на юридичні процедури, що знижує продуктивність.

Надмірний тиск змінює і поведінку бізнесу: частина компаній намагається зменшити податкові платежі тіньовими практиками — «конвертними» виплатами зарплат, заниженням митної вартості імпорту, розщепленням операцій між режимами оподаткування або використанням формальних прогалин у правилах [3]. Це спотворює конкуренцію (чесні платники опиняються в гірших умовах), знижує фіскальний потенціал та погіршує якість офіційної статистики, на основі якої формуються державні рішення. Короткостроково частина бізнесу може виграти на витратах, але довгостроково зростають юридичні, фінансові й репутаційні ризики для всіх учасників ринку, а також ризики раптових змін правил, коли держава «закриває» виявлені схеми.

Світовий досвід і українська практика дозволяють окреслити реалістичні кроки з оптимізації. По-перше, потрібен справді ризик-орієнтований підхід до перевірок: прозорі критерії відбору, публічні показники якості роботи контролю (наприклад, частка актів, підтверджених у судах, і середній строк розгляду справ) [2]. Це зміщує фокус з «кількості контактів» на «якість доказів» і дозволяє спрямовувати ресурси туди, де очікуваний ефект найбільший. По-друге, цифровізація комплаєнсу та спрощення звітності (єдині довідники, автоматичні звірки, стандартизовані форми) зменшують людський фактор і витрати малих і середніх підприємств, звільняючи час на операційну діяльність і планування. По-третє, диференціація режимів оподаткування за видами діяльності або стадією розвитку може бути корисною, якщо є чіткі умови доступу, терміни дії пільг і зрозумілий механізм оцінювання ефективності, щоб уникати «вічних» преференцій і перекосів ринку. По-четверте, «зелені» податкові стимули — зниження ставок або податкові кредити для екологічних технологій — доречні лише за прозорих правил і контролю, аби мінімізувати зловживання [4]. Для України у фазі відбудови це прискорить оновлення основних фондів, підвищить енергоефективність і допоможе бізнесу конкурувати на європейських ринках.

Навіть помірне вдосконалення процедур контролю може швидко зменшити невизначеність і касові лаги без втрати доходів бюджету. Перехід до перевірок, заснованих на ризиках і доказах, знижує кількість актів, які потім скасовуються, а отже — і витрати всіх сторін на судові процеси та донарахування. У середньостроковій перспективі комбінація ризик-орієнтованого нагляду, цифрових сервісів і таргетованих стимулів допоможе збалансувати фіскальну, алокаційну та стимулюючу функції податків. Результат — менше тінізації, рівніші умови конкуренції та ширша податкова база завдяки розширенню формального сектору, що, у свою чергу, робить бюджет стабільнішим і прогнозованішим.

Важливу роль відіграють і самі підприємства. Варто інтегрувати податкові ризики у внутрішній контроль: чітко документувати операції, робити перехресні звірки з партнерами, використовувати ризик-матриці для «чутливих» транзакцій і своєчасно реагувати на запити контролюючих органів. Регулярні звірки між звітами прибутків та збитків, руху коштів і змінами в оборотному капіталі допомагають швидко бачити джерела касових розривів та вплив податкових подій на ліквідність. Побудова «єдиного джерела правди» для даних, зрозуміла таксономія категорій та контроль доступу скорочують помилки й роблять бізнес стійкішим до зовнішніх перевірок, а також підвищують довіру банків та інвесторів.

Ефективність запропонованих змін потрібно вимірювати. На рівні держави доцільно відстежувати частку податкових скарг у зверненнях бізнесу, тривалість розгляду справ і частку актів, підтверджених у судах, а також публікувати ці дані регулярно для підзвітності[1]. На рівні компаній — обчислювати питомі витрати комплаєнсу у відсотках до виручки, час підготовки звітності, кількість і тривалість обробки запитів від регулятора. Прозорі метрики сприяють своєчасній корекції політик і кращому плануванню грошових потоків.

У підсумку, головна проблема полягає не стільки в формальних ставках податків, скільки в якості адміністрування та контролю. Висока частка податкових звернень, велика кількість актів, що не підтверджуються в судах, і водночас висока добровільна сплата податків показують потребу змінити підхід: від карального — до сервісного й ризик-орієнтованого. Точкові перевірки, цифровізація процедур, обмежені в часі та вимірювані за ефективністю пільгові режими, а також продумані «зелені» стимули можуть зменшити витрати бізнесу, підвищити передбачуваність і підтримати відбудову [4]. Це покращить умови для зростання підприємств і водночас зміцнить бюджетну стійкість держави, створюючи більш справедливе та прогнозоване податкове середовище для всіх учасників економіки.

ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА В УКРАЇНІ ЯК ПЕРЕШКОДА РОЗВИТКУ МАЛОГО ТА СЕРЕДНЬОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

I Ємельяненко — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Проблема впливу тіньової економіки на підприємництво залишається актуальною, оскільки у складних умовах економічної нестабільності саме суб’єкти малого та середнього бізнесу є найбільш чутливими до поглиблення процесів тінізації. Необхідність фундаментального післявоєнного відновлення спонукає державу встановлювати нові правила господарської діяльності, які можуть або посприяти детінізації або, навпаки поглибити цю проблему. Не можна ігнорувати, що саме мале та середнє підприємництво (МСП) визначено як ключовий чинник економічної стійкості та впровадження інновацій, що є критичним чинником відбудови [1]. Проте, цей потенціал послаблюється системним явищем – критично високим рівнем тіньової економіки.

За оцінками, частка тінізації економіки продовжує триматися в діапазоні 30-40% ВВП [2]. На наш погляд, такий масштаб тінізації створює негативне середовище для легального ведення малого та середнього бізнесу. З точки зору держави, це не просто недоотримані податки, це в першу чергу негативний чинник, що створює недобросовісну конкуренцію та блокує доступ МСП до інвестицій, необхідних для відновлення та відбудови через інноваційніі трансформації [3].

Стримуючий вплив тіньової економки на МСП проявляється через збереження тенденцій тіньової діяльності серед МСП, оскільки для значної частини МСП тіньова економіка була та залишається вимушеним способом адаптації до надмірного фіскального чи адміністративного тиску. Основними проявами таких тенденцій досі залишаються прихована зайнятість та неофіційний обіг коштів. Якщо, до повномасштабного вторгнення використання «зарплат у конвертах» було прямим наслідком надмірного адміністративно-фіскального навантаження [4], по в останні роки така практика відновлюється через інші, пов’язані з війною причини. Хоча це допомагає бізнесу вижити, це призводить до колосальних фіскальних втрат і, що гірше, підриває соціальну захищеність працівників, перекладаючи майбутні соціальні ризики на державу.

Деструктивний вплив тіньової економіки на розвиток МСП проявляється у таких процесах: несправедлива конкуренція та ціновий демпінг, блокування інвестиційного та інноваційного потенціалу, корупція, проблеми із забезпеченням конкурентоспроможності на ринках (рис 1).

Щодо несправедливої конкуренції та цінового демпінгу, то для вітчизняних МСП ци виявилось однією із ключових проблем, оскільки підприємства, які ухиляються від сплати податків, отримують незаконну цінову перевагу (можуть демпінгувати ціни). В умовах високої інфляції, легальні МСП опиняються у заздалегідь програшній позиції на ринку, що змушує чесних гравців або згортати діяльність, або скопіювати тіньову модель заради виживання [5].

Із проблемами щодо забезпеченням конкурентоспроможності на ринках зіткнулись українські МСП в період структурних змін, що були викликані війною, оскільки МСП повинні були шукати нові ринки збуту (чи ринки сировини).

Блокування інвестиційного та інноваційного потенціалу відбувається через відсутність прозорої фінансової звітності є критичною перешкодою для інноваційної трансформації [3]. МСП із прихованими доходами не можуть підтвердити свою платоспроможність, що блокує доступ до банківського кредитування на модернізацію та до державних програм пільгового фінансування. Тим самим, тінізація не лише обмежує, а й ізолює МСП від легальних джерел розвитку.

Рис. 1. Деструктивні впливи тіньової економіки на розвиток МСП

Великий обсяг тіні в сфері МСП є чинником корупційних проявів, адже підприємці часто змушені вирішувати адміністративні проблеми у неформальній площині. Це збільшує трансакційні витрати, створює недовіру і, як наслідок, знижує загальний інвестиційний клімат

Таким чином, тіньова економіка – це комплексний деструктивний фактор, що підриває конкурентоспроможність МСП і суперечить стратегічним цілям України щодо інноваційної відбудови. Водночас, на нашу думку процеси детінізації мають бути стимулюючими, а не каральними. Тому в їх межах можна здійснювати такі заходи: провести зважене поетапне зниження фіскального навантаження на фонд оплати праці, що зробить легалізацію економічно вигідною [4]; забезпечити реальний, незалежний судовий захист та посилити боротьбу з великими схемами ухилення від ПДВ , які є джерелом демпінгу [5]; запровадити додаткові пільги для тих МСП, які повністю легалізують свій штат та фінансову звітність. Вважаємо, що лише створивши прозорі та справедливі умови, ми можемо очікувати, що МСП стане рушійною силою відновлення нашої країни.

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

K Ласкава — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Дослідження проблем ведення підприємницької діяльності в умовах воєнного стану є надзвичайно актуальним. Підприємництво є однією з найважливіших складових національної економіки, адже воно створює мільйони робочих місць і є платником податків майже половини бюджету. Через небезпечне середовище в країні, порушення логістичних ланцюгів, переміщення населення і бізнесу, постійну загрозу руйнування інфраструктури виникли неабиякі виклики для ведення господарської діяльності. Держава намагається діяти відповідно до цих обставин. Таким чином були введені певні антикризові заходи, які могли б допомогти стабілізувати ситуацію: податкові пільги, спрощення процедур реєстрації та програми підтримки малого бізнесу тощо. У той же час адаптація підприємців до нових умов відбувалася нерівномірно, що призвело до значних коливань в динаміці відкриття і припинення діяльності суб’єктів господарювання.

У період з 2022 року по першу половину 2025 року спостерігається значна активність у сфері реєстрації діяльності суб’єктів господарювання. Найвищий рівень змін зафіксовано у 2023 році — 337 580 випадків, що на 50% більше, ніж у 2022 році (224 524). У 2024 році показник знизився до 317 566, а на перше півріччя 2025 року становить 155 808. Паралельно з цим у 2022 році було закрито 159 тис. суб’єктів господарювання. У 2023 році цей показник зріс до 183 тис., а у 2024 році — до 211 тис. За перше півріччя 2025 року зафіксовано 161 тис. закриттів. Найвищий рівень припинення діяльності спостерігався у 2024 році. За статистикою вже у першій половині 2025 року кількість закриттів перевищила річний показник 2022 року.

Для детальнішого аналізу можна розглянути статистику відкриття й закриття суб’єктів господарювання за їхніми типами. Протягом усього періоду ФОП залишаються основною формою реєстрації за кількістю відкриттів, а також становлять понад 95% усіх припинень діяльності. У 2022–2024 роках кількість відкриттів ФОП перевищувала кількість їхніх закриттів. У 2022 році було відкрито 191 тис. ФОП, тоді як закрито — 153 тис. У 2023 році відкрито 300 тис., закрито — 176 тис. У 2024 році відкрито 282 тис., закрито — 205 тис. Протягом цих трьох років спостерігалося позитивне сальдо. У першій половині 2025 року ситуація змінилася: кількість закриттів (158 тис.) перевищила кількість відкриттів (138 тис.), тобто на кожні 100 відкриттів ФОП припадає 115 закриттів. Це перший період за чотири роки, коли зафіксовано негативне сальдо між відкриттям і закриттям ФОП. Розглянемо статистику іншого типу суб’єктів господарювання. У 2023 році було відкрито найбільшу кількість компаній за період — 37 927, що на 12% більше, ніж у 2022 році (33 866). У 2024 році показник знизився до 35 275, а у першій половині 2025 року становив 18 280, що є приблизно половиною від річного рівня попередніх років. Кількість закриттів компаній у 2023 році (7 025) була на 19% вищою, ніж у 2022 році (5 906). У 2024 році вона зменшилася до 6 229, а за перше півріччя 2025 року становила 3 039, що відповідає 49% від річного показника 2024 року. У 2022 році на кожну закриту компанію припадало 5,7 відкриттів. У 2023 році це співвідношення зменшилося до 5,4; у 2024 — повернулося до 5,7. У першій половині 2025 року на кожну закриту компанію припадає 6 відкриттів, що є найвищим співвідношенням за аналізований період. [1]

Отже, за перші 3 роки війни в Україні спостерігалися значні коливання відкриттів та закриттів різних видів суб’єктів господарювання. Проте ситуація з підприємництвом залишалася позитивною. Вперше негативне сальдо було зафіксовано у 2025 році. Згідно із статистикою уже в першій половині закриття ФОП перевищило їх відкриття, а співвідношення тих же показників компаній зросло до 6. Тобто можна зробити висновок, що умови ведення бізнесу в Україні ускладнюються.

Також свою роль грає географічне розташування підприємств. У відносно безпечних регіонах, зокрема в Києві та більшості західних областей спостерігається активність створення нових бізнесів через доступність відповідних ринків та потрібної інфраструктури. В той час як у прифронтових зонах, наприклад на території Донецької, Луганської, Херсонської, Запорізької областей закриття значно переважають відкриття. Через це створюється регіональний дисбаланс, коли на спокійних територіях зосереджується концентрація нових підприємств, а на небезпечних – скорочення такого виду діяльності.

За даними фонду Демократичних ініціатив імені Ілька Кучеріва протягом перших тижнів після початку повномасштабної війни суб’єкти підприємницької діяльності малого та середнього бізнесу в більшості галузях економіки зупинили свою роботу повністю або частково. [2, с. 51] Логічно, що найбільше постраждали сфери, які пов’язані з розвагами або в цілому не забезпечують базові потреби. Вони просто залишилися не в пріоритеті для людей у вкрай небезпечному стані. Це галузі туризму, товарів ручної роботи, реклама та багато інших. Проте складнощі виникли не тільки в перерахованих індустріях. Руйнування транспортних шляхів, енергетики, виробничі потужності спричинили неабиякі втрати. Ускладнення логістики призвело до порушень усталених зв’язків з партнерами та імпорту іноземних товарів. Економічна нестабільність та інфляція призводять до скорочення попиту на товари та послуги, знизилася купівельна спроможність населення, сировина та матеріали дорожчають. Це змушує підприємців піднімати ціни на свої продукти для того, щоб відповідати збільшенню витрат. Проте також ціни мають залишатися на доступному рівні для споживачів. Роботодавці намагаються підтримувати заробітні плати для своїх працівників. Таким чином інфляція призводить до зниження прибутку: підприємства не мають достатньо грошей на їх розвиток, відповідно скорочуються інвестиції у обладнання та кошти для непередбачуваних витрат. Багато кваліфікаційних працівників постраждали від війни. Чимало людей було мобілізовано, частина мігрувала, що створило дефіцит робочої сили. Постійні обстріли та небезпечна ситуація не викликає довіри у інвесторів, що не дає шансу розвитку новим бізнесам. [3, с. 47]

Підсумовуючи, підприємництво є однією з найважливіших складових української економіки. На жаль, російсько-українська війна створила низку проблем, зокрема зниження попиту на товари та послуги, зростання цін на сировину та енергоносії, труднощі отримання кредитів, небезпека для життя підприємців і співробітників та інші. Адаптація підприємців до нових умов існування відбувалася нерівномірно. Через це відбулися значні коливання в динаміці відкриття і припинення діяльності суб’єктів господарювання. У 2022–2024 роках спостерігалася позитивна динаміка з переважанням відкриттів над закриттями. Проте у першій половині 2025 року вперше було зафіксовано негативне сальдо серед ФОП.

ІННОВАЦІЙНЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК ДРАЙВЕР ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ КРАЇНИ

Є Макаренко — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Тема є актуальною на сучасному етапі розвитку економіки нашої країни, оскільки інноваційна діяльність допомагає підприємствам розвиватися, створювати нові продукти та послуги і виходити на нові ринки. Сучасні підприємства, які впроваджують інновації, здатні швидше реагувати на зміни у попиті та підвищувати продуктивність [2]. Інноваційне підприємництво націлене на створення та використання нових технологій, продуктів, послуг і методів управління [3]. Впровадження інновацій дозволяє підприємствам зменшувати витрати, підвищувати ефективність виробництва і пропонувати споживачам нові рішення.

Економічне становище українських підприємств нині є різним. Багато з них стикаються з проблемами фінансування, обмеженими ринками збуту, високими витратами на ресурси та нестачею сучасних технологій [1]. Інші підприємства успішно впроваджують нові підходи і збільшують обсяги виробництва та продажу. Як видно з рис. 1, протягом аналізованого періоду кількість інноваційно активних підприємств в Україні зростала (збільшилася з 2283 до 4136 одиниць), а частка таких підприємств у загальній кількості зросла з 8,5 % до 14,1 %, що свідчить про поступове підвищення інноваційної активності бізнесу та посилення ролі інновацій у розвитку національної економіки. [4]

Рис. 1. Кількість інноваційно активних підприємств та їх частка до загальної кількості підприємств

Джерело: складено автором за даними [4].

Інноваційне підприємництво виступає потужним драйвером економічного зростання країни. Активна діяльність молодих компаній та розвиток стартапів забезпечують появу конкурентоспроможних продуктів, розширення експортного потенціалу, створення робочих місць і підвищення рівня добробуту населення, стимулюючи тим самим динамічний розвиток національної економіки. Проте, можна виділити ряд факторів, які негативно впливають на інноваційну діяльність українських підприємств, зокрема це «нерозвинутість інформаційної інфраструктури, недостатній рівень нормативно-правового регулювання, ресурсні обмеження, прогалини у сфері безпеки та конфіденційності даних, дефіцит кваліфікованих фахівців, недостатній рівень компетентності майбутніх користувачів, низький рівень цифрової культури, значна вартість проєктів, що передбачають використання цифрових технологій» [5, с. 104].

Виходячи із вище означеного, велике значення для розвитку інноваційного підприємництва мають інвестиції, адже без достатнього фінансування навіть перспективні проєкти залишаються на стадії ідей. Для розвитку бізнесу потрібні програми підтримки, гранти та приватні інвестиції. Бізнес-ангели, венчурні фонди та державні гранти дозволяють підприємствам проходити початкові етапи розвитку і виходити на міжнародні ринки, що підвищує можливості зростання та залучення капіталу. Державна підтримка допомагає підприємствам модернізувати виробництво, застосовувати нові технології та розширювати бізнес [3]. Цифровізація, розвиток технопарків та бізнес-інкубаторів дають можливість компаніям реалізовувати власні проєкти і підвищувати ефективність роботи. Впровадження нових технологій, таких як автоматизація, цифрові платформи та штучний інтелект, підвищує продуктивність, скорочує витрати і дозволяє компаніям залишатися конкурентними на внутрішньому та міжнародному ринках [1].

Розвиток інноваційного підприємництва має соціальний ефект, адже сприяє створенню нових професій, підвищенню рівня зайнятості і доходів населення, що впливає на стабільність економіки і підвищення добробуту громадян. В свою чергу, підготовка спеціалістів для роботи в інноваційній економіці дає змогу підприємствам впроваджувати нові рішення і розвивати виробництво. Освіта, що розвиває технологічні навички та підприємницьке мислення, допомагає формувати професійні кадри для сучасного бізнесу.

Співпраця бізнесу, науки і держави дозволяє швидше реалізовувати наукові розробки на практиці, що забезпечує підприємствам доступ до нових технологій і сприяє розвитку економіки в цілому.

Таким чином, інноваційне підприємництво допомагає залучати інвестиції, підвищувати продуктивність підприємств та розвивати економіку країни. Воно стимулює створення нових продуктів, послуг і робочих місць, що сприяє зростанню економіки та підвищенню добробуту населення.

Загалом, розвиток інноваційного підприємництва є стратегічним напрямом для формування конкурентоспроможної економіки. Воно забезпечує трансформацію традиційних бізнес-моделей, сприяє впровадженню цифрових технологій і формує середовище, у якому зростає значення знань, креативності та гнучкості управління. Саме інноваційна активність підприємств стає основою для формування економіки, що здатна адаптуватися до глобальних викликів, мінімізувати ризики та ефективно використовувати ресурси. Підтримка інновацій має відбуватися не лише через фінансування, але й через створення сприятливого правового поля, розвиток інфраструктури та стимулювання партнерства між бізнесом, освітою і державою.

Подальший розвиток інноваційного підприємництва в Україні потребує системного підходу — удосконалення інструментів державної підтримки, стимулювання венчурного капіталу, посилення взаємодії між науковими установами та підприємствами. Важливо також формувати культуру підприємництва, орієнтовану на новаторство, ризик і технологічний прогрес. Лише за таких умов інновації зможуть стати рушійною силою сталого економічного зростання, сприяючи не лише підвищенню продуктивності, а й зміцненню позицій України на світовому ринку.

METHODOLOGICAL ASSESSMENT OF FACTORS INFLUENCING GREENHOUSE GAS EMISSIONS IN UKRAINE AND THE VISEGRÁD COUNTRIES

András Márton, Alla Hrechko — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Carbon dioxide emissions are the largest contributor to greenhouse gas emissions. This is a global trend. The producers of these emissions are comparable both at the global and European levels and at the local level (households and enterprises of all economic activities). Nevertheless, the majority of carbon dioxide emissions into the atmosphere are generated by the economic activities of thermal power plants and processing industry enterprises. In Europe, the largest greenhouse gas emissions typically come from industries and regions with high energy use, strong industrial activity, or dependence on fossil fuels. As part of the Visegrád project on «Forecasting Factors Influencing Climate Change as Part of the Sustainable Development Goals 2030» the project participants developed a methodology for the integral assessment of the potential to reduce greenhouse gas emissions in Ukraine and the Visegrád countries. This study underscores the complexity and multifaceted nature of greenhouse gas (GHG) emissions, emphasizing the interconnected influence of economic, environmental, and social factors on their formation and dynamics. The integral methodology developed and applied within the research provides a robust framework for evaluating these influences, particularly within the context of Ukraine and the Visegrád countries.

The assessment of greenhouse gas emissions potential is based on a conceptual view of emissions as a composite (aggregate) result of the interrelated impact of economic, social, and environmental factors. At the same time, due to the challenges of using a similar statistical base to Ukrainian statistics (especially in terms of social indicators), the assessment was conducted in economic and environmental components, based on the maximum similarity of the selected indicators. Weighting factors were calculated based on the Coefficient of variation of the component. The practical significance of the proposed methodology lies in its ability to identify the direction of the combined behavior of all local influencing factors on greenhouse gas volumes.

Dynamics of the integral index and local components
of greenhouse-forming factors (integral index on the auxiliary scale)

Ukraine Poland

Chechia Hungary

Slovakia

The calculation of the integral index for assessing greenhouse-forming factors shows an increase in the negative factor impact on greenhouse gas emissions both in Ukraine in 2016-2021 and in the Visegrad countries in 2016-2023. This conclusion indicates the need to intensify decisions directed at decarbonizing the economic activities of business entities and households.

The correlation analysis of local components and the integral index allowed us to identify a group of factors that have the greatest impact on the dynamics between the integral index and the greenhouse-forming factors.

Correlation analysis of the influence the local components on the integral index

Local components	The correlation coefficient of local components with the integral index
Local components	Ukraine	Poland	Hungary	Czechia	Slovakia
Economic component (EcC)	0.995	0.688	0.779	0.803	0.980
Environmental component (EnC)	0.762	0.846	0.971	0.970	0.212
Social component (SC)	0.833	-	-	-	-

The correlation analysis indicates that the dynamics of the integral index is statistically closely linked to a combination of economic, social, and environmental indicators for Ukraine, and to economic and environmental indicators for the Visegrád countries. Furthermore, economic factors – showing the highest variability over the assessed period – exert the strongest influence on the trend of the integral behavior of the greenhouse-forming factors index, with the exception of Slovakia. Consequently, to achieve sustainable development goals, Ukraine should prioritize decarbonization efforts in the energy, metallurgy, and transportation sectors. Emissions from road transport and agriculture emerged as primary environmental contributors. The intensity of fertilizer usage and GHG emissions highlighted the critical role of sustainable agricultural practices in reducing emissions.

СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА В УМОВАХ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ ЗОВНІШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

C Кириченко, Д Тетерев — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Трансформаційні процеси останніх років змінили саму природу підприємницького середовища. Те, що раніше вважалося тимчасовими викликами, перетворилося на постійні умови функціонування бізнесу. Невизначеність стала не епізодом, а контекстом існування промислових підприємств. За таких обставин виникає потреба переосмислити підходи до управління виробничими ресурсами, зокрема матеріально-технічним потенціалом як базовою складовою конкурентоспроможності.

Матеріально-технічний потенціал виходить далеко за межі простого переліку активів. Справжня його цінність криється у спроможності підприємства використовувати наявні ресурси для реалізації стратегічних цілей у мінливому середовищі. Це той випадок, коли кількісні характеристики фондів мають значення лише за умови їхньої якісної трансформації у результати діяльності. Однак традиційні методики оцінювання концентруються переважно на окремих групах ресурсів, залишаючи поза увагою системні взаємозв'язки між ними. Така фрагментарність підходу особливо відчутна під час криз, коли саме синергетичний ефект від координованого використання різних видів активів визначає життєздатність підприємства.

Особливої ваги ця проблема набуває у секторі агропромислового виробництва. Сезонність сировинної бази, швидка псувальність продукції, залежність від погодних факторів формують унікальні вимоги до організації виробничого процесу. Коли йдеться про переробку сільськогосподарської сировини, помилки у плануванні використання матеріально-технічних ресурсів можуть призвести до незворотних втрат. Водночас саме тут відкриваються можливості для радикального підвищення ефективності через раціональну реорганізацію виробничих ланцюгів. Специфіка галузі вимагає побудови складних систем логістики, здатних забезпечити безперервність постачання сировини.

Дослідження факторів формування матеріально-технічного потенціалу методом аналізу ієрархій виявило цікаву закономірність: найвагомішими виявилися не традиційні показники забезпеченості обладнанням, а параметри гнучкості виробничих систем та швидкості їхньої адаптації до змін. Технологічна досконалість обладнання отримала вагу 0,35, тоді як організаційна гнучкість виробництва – 0,28, а інноваційний потенціал використання активів – 0,22. Решта факторів, хоча й важливі, відіграють підпорядковану роль. Примітно, що фізичний знос основних засобів посів лише п'яту позицію з вагою 0,08, що суперечить поширеним уявленням про критичність цього показника.

Аналіз діяльності ТОВ «Інтерстарч Україна» за три останні роки демонструє типову ситуацію для багатьох переробних підприємств галузі. Чистий дохід зріс із 1,85 млрд грн до 2,42 млрд грн, операційний прибуток збільшився вдвічі – з 98 до 195 млн грн. Здавалося б, підприємство працює стабільно і успішно. Проте глибший погляд на структуру витрат відкриває інші перспективи: матеріальні витрати становлять майже 78% собівартості, що свідчить про залежність від первинної сировини та низьку глибину її переробки. Такий розподіл витрат робить підприємство вразливим до цінових коливань.

Саме тут криється резерв розвитку матеріально-технічного потенціалу. Організація глибокої переробки кукурудзи з виробництвом декстрози, мальтодекстрину, кукурудзяної олії та високобілкових кормових продуктів дозволяє вийти на принципово новий рівень створення доданої вартості. За розрахунками, така стратегія вертикальної інтеграції може забезпечити додатковий річний дохід у розмірі 285,4 млн грн. Рентабельність продажу має зрости з поточних 8,1% до 14,6%, а період окупності інвестицій у модернізацію виробництва становитиме 3,2 роки. Ці показники виглядають привабливо навіть за консервативних сценаріїв ринкової ситуації.

Впровадження глибокої переробки змінює саму логіку роботи підприємства. Залежність від цінових коливань на первинну продукцію знижується, товарний портфель диверсифікується, з'являються можливості виходу на нові ринки спеціалізованих продуктів. Підприємство отримує більшу свободу маневру в ціноутворенні, адже виробляє продукцію зі стабільнішим попитом. Водночас така трансформація вимагає не лише інвестицій у обладнання, а й перебудови усієї системи управління виробництвом, логістикою, реалізацією. Виникає потреба у формуванні нових компетенцій персоналу, налагодженні відносин з іншими сегментами споживчого ринку, адаптації маркетингових стратегій.

Критично важливим елементом успішної реалізації стратегії виявляється синхронізація технологічних та організаційних змін. Придбання сучасного обладнання без відповідної трансформації управлінських процесів рідко приносить очікувані результати. Необхідна послідовна робота з усіма підрозділами підприємства, спрямована на формування розуміння нової бізнес-моделі. Особливу увагу слід приділити системам контролю якості, адже продукція глибокої переробки вимагає значно вищих стандартів, ніж первинні крохмалепродукти. Водночас інвестиції у розвиток кадрового потенціалу часто виявляються не менш важливими, ніж витрати на модернізацію виробничих ліній.

Досвід цього підприємства підтверджує загальний висновок: в умовах невизначеності ключовим стає не нарощування обсягів виробництва, а трансформація якості використання наявного потенціалу. Адаптивність виявляється важливішою за масштаб, гнучкість – за жорстку структурованість, швидкість реакції – за детальне планування. Управління матеріально-технічним потенціалом набуває стратегічного виміру, виходячи за межі операційної функції. Це вже не просто підтримання у робочому стані наявного обладнання, а постійний пошук можливостей ефективного використання виробничих потужностей з огляду на динаміку ринкового середовища.

Подальші дослідження мають зосередитися на розробці комплексних методик оцінювання ефективності різних стратегій розвитку виробничого потенціалу з урахуванням галузевої специфіки та регіональних особливостей. Потребує уваги питання синхронізації інвестиційних циклів оновлення обладнання з динамікою ринкової кон'юнктури. Окремої розробки заслуговує проблематика створення систем раннього попередження про зміни у зовнішньому середовищі, які можуть вплинути на ефективність використання матеріально-технічних ресурсів підприємства. Перспективним напрямом є також дослідження можливостей цифровізації процесів управління виробничим потенціалом для підвищення швидкості прийняття управлінських рішень.

ЦИФРОВІ ТЕХНОЛОГІЇ ЯК ІНСТРУМЕНТ АДАПТАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВ

O Кожемяченко, В Швець — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

В умовах постійної економічної нестабільності, стрімкого технологічного розвитку та щотижневих змін ринкового попиту, здатність підприємства швидко змінювати виробничі процеси та переорієнтовуватись стає не просто хорошою та бажаною якістю, а неаби-якою конкурентною перевагою, адже чим вища швидкість адаптації, тим стійкішою є позиція компанії на ринку. Виходячи з цього, ми стверджуємо, що об'єктом даного дослідження є адаптація виробничих підприємств до зовнішніх змін, а предметом — механізми та можливості залучення цифрових технологій для прискорення цього процесу.

У контексті організації виробництва адаптивність можна визначити здатністю виробничої системи до гнучкого, оперативного реагування на внутрішні та зовнішні фактори (зміну попиту, появу нових технологій, перебої в ланцюгах постачання) з метою збереження або підвищення своєї конкурентоспроможності. Цей процес вимагає не просто механічної зміни графіків, а глибокої, інтегрованої системи, що ґрунтується на даних, аналітиці та прогнозуванні.

Для реалізації цієї інтегрованої системи та забезпечення необхідної гнучкості, підприємства активно залучають ключові цифрові технології. До прикладу, сучасні промислові підприємства використовують Інтернет речей (IoT) для створення "розумних" фабрик. Кожен елемент виробничого процесу підключений до єдиної мережі та обмінюється даними в реальному часі. Ключова функція IoT з точки зору адаптивності — це можливість оперативного відслідковування змін попиту, стану обладнання та моментальне переналагодження виробничого циклу. Це забезпечує підприємствам швидке реагування на відхилення у виробництві або зміну продуктових вимог (перехід від однієї партії до іншої), перетворюючи фіксовану лінію на гнучку, що здатна до швидкої реконфігурації. Згідно з даними досліджень, завдяки IoT підприємства можуть оперативно коригувати графіки роботи та маршрути матеріалів відповідно до поточних ринкових умов [1].

Штучний інтелект (AI) є незамінним елементом сучасного управління виробництвом, що забезпечує швидкість адаптації на стратегічному рівні. AI-системи проводять складне прогнозування попиту та оптимізацію ланцюгів постачання, аналізуючи великі обсяги даних із різних виробничих підрозділів. Це дозволяє керівництву приймати обґрунтовані рішення у режимі реального часу про необхідність зміни асортименту або обсягів виробництва задовго до того, як зміни попиту стануть критичними. Яскравим прикладом є система “Industrial Copilot” компанії “Siemens”, яка допомагає в управлінні виробничими процесами, дозволяючи підвищувати точність планування та знижувати час на реакцію у відповідь на зовнішні фактори [2].

Цифровізація забезпечує фундаментальний та відчутний виграш у швидкості реакції та впровадження змін. Завдяки використанню Інтернету речей (IoT) та вдосконалених аналітичних систем, моніторинг у реальному часі підвищує якість продукції на кожному етапі виробничого циклу. Це стає можливим тому, що інтегровані сенсори миттєво сигналізують про будь-яке відхилення або проблему, що дозволяє уникнути браку, який міг би виникнути через необхідність тривалої зупинки та ручної переналадки. Такий механізм зменшує час на коригування процесів до мінімуму. Коли підприємство може дуже швидко змінити налаштування всієї виробничої лінії під нову партію товару або послуги, навіть невелику, це є прямою практичною конкурентною перевагою, що дозволяє раніше за конкурентів виводити на ринок адаптований до змін продукт та максимально задовольняти потреби клієнтів.

Незважаючи на очевидні переваги, впровадження Цифрових Технологій (ЦТ) пов’язане з високими початковими інвестиціями, які охоплюють не лише програмне забезпечення, але й модернізацію обладнання та інфраструктури. Окрім фінансових витрат, існує необхідність глибокої перепідготовки персоналу. Працівники повинні освоїти нові критично важливі навички для ефективного управління адаптивними цифровими системами, зокрема, навички роботи з даними, AI-інструментами та комплексним системним моніторингом. Без належного навчання та підвищення кваліфікації підприємство ризикує не досягти повної гнучкості, а інвестовані кошти можуть бути витрачені даремно. Крім того, зростання значення кібербезпеки вимагає впровадження комплексних систем захисту даних, оскільки масштабне підключення великої кількості пристроїв (IoT) відкриває потенційні ризики та збільшує поверхню атаки. Успішна кібератака може паралізувати виробництво на тривалий термін та знизити адаптивність до нуля, нівелюючи всі досягнуті переваги.

Практичні приклади з різних галузей підтверджують, що ефективне впровадження ЦТ здатне радикально змінити виробничу діяльність підприємства, забезпечуючи високу адаптивність і стійкість. Наприклад, глобальна енергетична компанія “Chevron” розширила свій центр інженерії та інновацій, щоб зміцнити свої цифрові та AI-можливості, особливо в галузі предиктивної аналітики. Це дозволяє їй швидше оптимізувати виробничі процеси, мінімізувати час простою обладнання та підвищувати гнучкість управління [3]. Інший показовий приклад — компанія “EDF”, яка створила цифрову платформу “DataVolt” для інтеграції даних з різних підрозділів (від генерації до споживання) та покращення прийняття рішень у реальному часі. Це досягається шляхом забезпечення єдиного джерела достовірної інформації, що підвищує оперативність, точність прогнозування попиту та пропозиції енергії, і, як наслідок, загальну адаптивність [4].

В результаті проведеного дослідження було встановлено, що інтеграція цифрових технологій, зокрема IoT та AI, є ключовим фактором, який забезпечує підприємствам необхідну швидкість і гнучкість для адаптації до постійних змін ринкового середовища. Фокусування на адаптивності через ЦТ перетворює традиційне виробництво на стійку, орієнтовану на дані, інтегровану систему. Для досягнення успіху необхідно застосовувати системний підхід, що включає не лише технічну модернізацію, а й розвиток навичок персоналу, що дозволить підприємству ефективно використовувати всі можливості цифровізації та забезпечувати стійке і гнучке управління виробничими процесами, що є сьогодні головною конкурентною перевагою.

СОЦІАЛЬНЕ ПІДПРИЄМНИЦТВО ЯК ВІДПОВІДЬ НА СУСПІЛЬНІ ВИКЛИКИ В УКРАЇНІ

О Кривда , D Халілова — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Соціальне підприємництво є інноваційним інструментом розв'язання соціальних проблем, який поєднує економічну ефективність з досягненням соціальних цілей. В умовах воєнного стану, коли Україна стикається з численними соціальними викликами, такими як зростання безробіття, бідність, необхідність інтеграції внутрішньо переміщених осіб та ветеранів, соціальне підприємництво набуває особливої актуальності як механізм відновлення економіки та підтримки вразливих верств населення. [1]

Соціальне підприємство можна визначити як бізнес, спрямований насамперед на соціальні цілі, прибутки якого використовуються переважно на саморозвиток, громадські справи чи розв'язання соціальних проблем. На відміну від традиційного бізнесу, соціальні підприємства мають подвійну місію: генерування прибутку та створення позитивного соціального впливу. Водночас, на відміну від благодійних організацій, вони прагнуть до фінансової самодостатності через інноваційну організацію своєї основної діяльності. [1]

Вплив соціального підприємництва на національну економіку є багатогранним. По-перше, соціальні підприємства створюють робочі місця, особливо для соціально вразливих груп населення, сприяючи зниженню рівня безробіття та підвищенню економічної активності громадян. По-друге, вони стимулюють інноваційний розвиток економіки через впровадження нових бізнес-моделей та соціальних технологій. По-третє, соціальні підприємства зменшують навантаження на державний бюджет, вирішуючи соціальні проблеми за рахунок власних ресурсів та залучених інвестицій.

Однак розвиток соціального підприємництва в Україні стикається з низкою суттєвих проблем. Основною перешкодою є відсутність спеціального законодавства, яке б чітко визначало поняття «соціальне підприємництво», встановлювало критерії та надавало відповідні пільги таким підприємствам. Незважаючи на те, що в Україні розроблявся проект Закону «Про соціальні підприємства» (№ 2508 від 2013 року, № 2710 від 2015 року), жоден з них не був прийнятий. [2] Це залишає соціальне підприємництво «невидимим» у юридичній площині та обмежує можливості для його системної підтримки. [1]

Також проблемами є обмежений доступ до фінансування, недостатня обізнаність суспільства про соціальне підприємництво, низький рівень економічної підготовки соціальних підприємців та відсутність комплексної системи державної підтримки. Додатково негативно впливають об'єктивні економічні фактори: нестабільна економічна ситуація, інфляція, падіння купівельної спроможності населення.

Водночас, в умовах воєнного стану спостерігається зростання інтересу до соціального підприємництва як відповіді на нові соціальні виклики. Перспективами розвитку соціального підприємництва в Україні є: прийняття спеціального законодавства, створення системи державної підтримки та пільг, розвиток інфраструктури підтримки (інкубатори, акселератори), підвищення обізнаності суспільства та залучення міжнародної технічної допомоги. Важливим напрямом є також інтеграція України до європейського економічного простору, що відкриває нові можливості для обміну досвідом та залучення інвестицій. [2]

Таким чином, соціальне підприємництво має значний потенціал для вирішення соціальних проблем в Україні та сприяння економічному розвитку. Для реалізації цього потенціалу необхідне створення сприятливого правового середовища, розвиток системи підтримки та підвищення обізнаності суспільства про можливості соціального підприємництва як інструменту соціально-економічних перетворень. [1, 2]

ВЕНЧУРНЕ ФІНАНСУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ СТАРТАПІВ У НОВІЙ ГЛОБАЛЬНІЙ ЕКОНОМІЦІ

O Крук, C Борисова — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

За умов глобальної перебудови економічних процесів венчурне фінансування перетворюється на важливий чинник формування інноваційної політики держави. Для України, яка переживає одночасно етапи складного відновлення та інтеграції до європейського економічного простору, розвиток системи венчурного інвестування має не лише фінансове, але й стратегічне значення, оскільки дозволяє залучати приватний капітал до високоризикових, але перспективних проєктів, здатних створити нові робочі місця, підвищити технологічну конкурентоспроможність, сприяти переходу до економіки, заснованої на знаннях і технологіях. Венчурний капітал – це форма інвестицій у стартапи та молоді компанії, які мають інноваційний потенціал, але ще не можуть залучити традиційні кредити через високий рівень ризику. В українських умовах така модель фінансування почала активно розвиватися після 2014 року, коли внутрішній ринок зазнав структурних змін, а сектор ІТ став рушійною силою експорту. Українські стартапи, орієнтовані на створення нових технологічних рішень у галузях фінансів, енергетики, медицини, освіти та оборони, дедалі частіше стають об’єктами уваги міжнародних венчурних фондів. Останніми роками формується нова, більш стійка модель венчурного ринку, орієнтована на глобальні партнерства та соціальний вплив. Українські проєкти пропонують рішення з високою суспільною цінністю: від цифрової безпеки до агротехнологій і відновлюваної енергетики. Для інвесторів важливими критеріями стали не лише прибутковість, а й здатність стартапу підтримувати національну економічну стійкість [1].

Водночас українські стартапи стикаються з низкою викликів: недостатній доступ до раннього фінансування, складнощі з правовим оформленням інвестицій, відсутність єдиної національної політики підтримки інновацій та обмежений досвід у залученні іноземного капіталу. Часто венчурні угоди укладаються за межами України, що позбавляє державу частини податкових надходжень і ускладнює облік реального обсягу венчурного ринку. Упродовж останніх років простежується позитивна динаміка: створення державних ініціатив на кшталт Українського фонду стартапів, запуск акселераційних програм при університетах, поява корпоративних венчурних підрозділів у великих компаніях. Велику роль у розвитку цього сектору грає інституційна підтримка. Банківські установи, страхові компанії, бізнес-ангели та спеціалізовані фонди утворюють екосистему, де інновація перетворюється на товар. Для підвищення привабливості українських стартапів важливо впроваджувати фінансові гарантії, страхування інвестицій і прозорі механізми звітності. Перспективним напрямом є формування локальних інвестиційних кластерів, де поєднуються університети, технологічні парки та приватний бізнес. Значну роль у розвитку венчурного ринку відіграють цифрові платформи колективного фінансування, вони дозволяють залучати кошти від широкого кола інвесторів, спрощуючи процес входу для малого капіталу. Водночас український бізнес має потребу у розвитку фінансової грамотності, вмінні розробляти інвестиційні презентації, фінансові моделі та захищати інтелектуальну власність.

Загалом, венчурне фінансування відіграє важливу роль у модернізації економіки України, його подальший розвиток вимагає балансу між державним регулюванням і підприємницькою ініціативою, формування довіри між інвесторами та стартапами, а також створення зрозумілої екосистеми з мінімальними бар’єрами для входу. В перспективі саме венчурні інвестиції можуть забезпечити перехід від сировинної до інноваційної моделі розвитку, коли головною цінністю є не ресурси, а ідеї, технології та людський капітал, що підкреслює важливість детального аналізу чинників, від яких залежить становлення венчурного ринку в Україні (табл. 1).

Таблиця 1 – Основні фактори розвитку венчурного фінансування в Україні

Категорія	Поточний стан	Проблеми	Потенційні рішення
Джерела фінансування	Активні приватні фонди, державні програми, гранти ЄС, корпоративні інвестори	Нестача внутрішніх фондів ранніх стадій	Створення регіональних венчурних фондів, пільгове оподаткування для інвесторів
Правове середовище	Часткове узгодження з європейськими стандартами	Відсутність спеціального закону про венчурні інвестиції	Розробка національної стратегії венчурного ринку, спрощення реєстраційних процедур
Інфраструктура підтримки	Працюють акселератори, хаби, стартап-фонди	Недостатня кількість в регіонах, низький рівень координації	Розвиток інноваційних кластерів на базі університетів
Міжнародна співпраця	Партнерства з ЄС, Польщею, США	Обмежений доступ до глобальних інвестиційних мереж	Інтеграція українських стартапів у міжнародні програми підтримки
Освітня та експертна база	Активне зростання підприємницької освіти	Недостатня практична підготовка з венчурного менеджменту	Розвиток навчальних програм і курсів у сфері інвестицій та інновацій

Джерело: складено авторами на основі [1-2]

Перспективи венчурного фінансування в Україні пов’язані з переходом економіки на інноваційну модель розвитку. Венчурний капітал вже виходить за межі ІТ-сфери та охоплює енергетику, аграрний сектор, медицину, оборонні технології та освіту. Зростає покоління підприємців, орієнтованих не лише на прибуток, а й на суспільну користь, що підсилює довіру міжнародних інвесторів і відкриває шлях до участі в глобальних програмах фінансування. Пріоритетним напрямом є формування внутрішнього ринку венчурного капіталу, здатного акумулювати ресурси страхових компаній, банків та пенсійних фондів для підтримки місцевих інновацій. У поєднанні з розвитком ринку корпоративних облігацій це може створити стійке джерело інвестицій у стартапи. Важливу роль відіграє розбудова венчурної інфраструктури (технопарків, бізнес-інкубаторів та акселераторів, які з’єднують науку з підприємництвом). Державна підтримка таких інституцій через гранти, податкові пільги та гарантії здатна підвищити життєздатність українських стартапів. Венчурне фінансування українських стартапів є не лише механізмом залучення коштів, а й основою нової економічної культури – культури інновацій, партнерства й відповідальності. Завдяки поєднанню фінансових, освітніх та інституційних зусиль Україна має шанс перетворитися на потужний центр технологічного підприємництва у Східній Європі.

АНАЛІЗ СУЧАСНИХ ТРЕНДІВ МАРКЕТИНГУ

K Кузнєцова — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Сучасний етап розвитку економіки характеризується інтенсивною цифровізацією, підвищенням ролі даних та зміною способів взаємодії споживачів із брендами. Маркетинг як сфера, що безпосередньо реагує на соціально-економічні трансформації, зазнає глибоких якісних змін. Виклики глобальної конкуренції, інформаційного перевантаження та технологічних інновацій стимулюють компанії до пошуку нових інструментів формування споживчої лояльності та ефективного позиціонування на ринку. У цьому контексті важливим є системний аналіз сучасних трендів маркетингу, що визначають стратегічні орієнтири розвитку підприємств [1].

Питання сучасних маркетингових тенденцій активно досліджуються провідними науковцями та аналітичними компаніями. Значна увага приділяється цифровій трансформації, зростанню ролі відеоконтенту та соціальних мереж, використанню великих даних у маркетингових рішеннях. Разом з тим динамічність ринку створює потребу у подальшій систематизації актуальних трендів та оцінці їх впливу на бізнес-моделі сучасних підприємств. Ключові узагальнені тренд маркетингу є наступними [1]:

Персоналізація є одним із найбільш значущих напрямів розвитку сучасного маркетингу. Використання big data, алгоритмів машинного навчання та штучного інтелекту (ШІ) дає можливість підприємствам формувати індивідуальні пропозиції, адаптувати контент та підвищувати релевантність рекламних кампаній. Споживачі очікують персонального досвіду, що стає основою конкурентної переваги.
Автоматизація та впровадження ШІ. Інструменти автоматизації (CRM-системи, чат-боти, системи email-маркетингу) дозволяють оптимізувати часові та фінансові ресурси підприємств. ШІ використовується для прогнозування попиту, сегментації аудиторій, створення контенту та моделювання поведінки споживачів. Автоматизація забезпечує масштабованість комунікацій та скорочує час реакції на запити клієнтів. 68% маркетологів позитивно ставляться до генеративного ШІ [2].
Зростання ролі відеоконтенту. Споживання відео в інтернеті демонструє стійку тенденцію до зростання. Платформи TikTok, Instagram, YouTube формують новий формат інформаційного сприйняття, базований на коротких динамічних відео. Відеоконтент є ефективним інструментом підвищення залученості, швидкого донесення ціннісної пропозиції та формування емоційного зв’язку з аудиторією.
Соціальна комерція. Інтеграція e-commerce у соціальні мережі змінює традиційні моделі продажів. Вбудовані магазини, прямі трансляції з демонстрацією товарів, рекомендаційні алгоритми спрощують шлях споживача від виявлення інтересу до здійснення покупки. Соціальна комерція стає одним із драйверів зростання онлайн-торгівлі.
Маркетинг впливу. Сучасна аудиторія довіряє рекомендаціям інфлюенсерів більше, ніж традиційній рекламі. У тренді співпраця з мікро- та наноінфлюенсерами, які мають меншу аудиторію, але забезпечують вищий рівень автентичності та залученості. Бренди переходять від разових інтеграцій до довгострокових партнерств [2].
Омніканальність. Омніканальний підхід забезпечує цілісний споживчий досвід, об’єднуючи онлайн- та офлайн-комунікації. Підприємства прагнуть синхронізувати сайти, соціальні мережі, мобільні додатки, точки продажу й служби підтримки. Завдяки цьому клієнт отримує безперервний сервіс незалежно від каналу взаємодії.
Ціннісний маркетинг та сталий розвиток. Зростає роль етичних, екологічних та соціальних аспектів маркетингу. Сучасні споживачі звертають увагу на прозорість ланцюгів поставок, рівень соціальної відповідальності компаній та їхній внесок у сталий розвиток. Це формує новий пласт маркетингових стратегій — ESG-маркетинг.
Використання AR/VR-технологій. Доповнена та віртуальна реальність зміцнюють позиції як інструменти, що дозволяють споживачам взаємодіяти з товарами у цифровому просторі. AR-фільтри, віртуальні fitting rooms та симуляції підвищують інтерес до брендів та зменшують рівень невизначеності при покупці.
Нові підходи у пошуковому маркетингу. Зростання кількості голосових запитів та розвиток генеративного ШІ змінюють традиційні SEO-стратегії. Пошукові системи орієнтуються на семантичний, контекстуальний пошук, а бренди мають адаптувати контент до нових форматів взаємодії.
Підвищення ролі маркетингової аналітики. Аналітика стає ключовою передумовою прийняття ефективних управлінських рішень. Поширення BI-систем, предиктивної аналітики та моделей атрибуції дозволяє підприємствам оцінювати ефективність кампаній у реальному часі та оптимізувати маркетинговий бюджет.

Сьогодні також є поняття «маркетинг зростання» (growth marketing), що став популярним напрямом в маркетингу. Його особливість полягає у тому, що він бере до уваги весь життєвий цикл клієнта, а не фокусується лише на збільшенні впізнаваності бренда чи залученні нових покупців.

«Маркетинг зростання» розглядається як сучасна концепція розвитку бізнесу, що поєднує маркетингові інструменти, продуктовий підхід та аналітичні методи для забезпечення сталого та прискореного зростання підприємства. На відміну від традиційного маркетингу, який переважно зосереджується на формуванні бренду та залученні нових споживачів, «маркетинг зростання» охоплює весь життєвий цикл клієнта та базується на принципах експериментальності, гнучкості й вимірюваності. Основою цього підходу є постійне тестування гіпотез, впровадження інноваційних рішень та аналіз поведінкових даних, що дозволяє підвищити ефективність комунікацій і швидко адаптувати маркетингові стратегії до змін зовнішнього середовища [3].

У рамках «маркетингу зростання» ключову роль відіграє аналітика, що забезпечує кількісну оцінку впливу окремих маркетингових активностей на показники зростання, зокрема рівень утримання клієнтів, конверсію та цінність клієнта протягом життєвого циклу. Важливою особливістю цього підходу є його кросфункціональність: у процес зростання залучаються команди маркетингу, продуктового менеджменту, аналітики та продажів, що забезпечує комплексний характер прийняття рішень. Таким чином, «маркетинг зростання» виступає ефективним механізмом оптимізації воронки взаємодії зі споживачами та формування довгострокової конкурентної переваги підприємства в умовах цифрової економіки [3].

У сучасному маркетингу домінують тренди, пов’язані з цифровізацією, автоматизацією та зміною поведінки споживачів. Використання ШІ, відеоконтенту, соціальної комерції, омніканальності та інноваційних технологій відкриває нові можливості для підприємств у підвищенні рівня конкурентоспроможності та зміцненні взаємодії з клієнтами. Системний підхід до впровадження сучасних маркетингових інструментів є важливою умовою стратегічного розвитку бізнесу в умовах цифрової економіки.

ІНСТРУМЕНТИ АКТИВІЗАЦІЇ ЗРОСТАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА В СУЧАСНИХ УМОВАХ

A Кузьма, T Щепіна — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Кожне підприємство, яке функціонує сьогодні в Україні, стикається з низкою викликів. За роки незалежності країна пройшла складний шлях від величезного падіння виробництва та гіперінфляції на початку 90-х років XX століття до поступового розвитку та становлення ринкової економіки, зміцнення демократичних інституцій, становлення національної ідентичності та боротьби за власну свободу і європейський вибір. На цьому шляху економіка країни зазнала кількох суттєвих криз та коливань, які були викликані як зовнішніми факторами (світова економічна криза 2008 року), так і внутрішніми (наприклад, революція Гідності 2014 року). Головним фактором впливу на економіку країни за останні чотири роки є повномасштабне вторгнення рф до України, внаслідок якого економіка зазнала масштабних руйнувань, відбувалася значна міграція населення й відтік трудових ресурсів, була порушена логістика. Крім того на економіку України впливають глобальні ринки. Коливання цін на нафту та газ, зміни валютних курсів і торгові санкції – це лише частина міжнародних факторів, які формують поточну економіку України. На думку експертів одним з найбільших викликів для експорту з України є ускладнення умов на зовнішніх ринках. В той же час відбувається зростання інвестицій у сільське господарство, яке є однією з ключових галузей економіки. Також слід зазначити вплив внутрішньоекономічних факторів, до яких слід віднести реформи в енергетичному секторі, податкові зміни, розвиток малого та середнього бізнесу, впровадження інноваційних проєктів у сфері IT і технологій. Національний банк України продовжує політику валютної стабільності, ставлячи за мету зниження інфляційних ризиків, які можуть вплинути на рівень життя населення. Також зростає частка іноземних інвесторів у фінансовому секторі. Окрім зазначених факторів на соціальну стабільність суттєво впливають зростання цін на енергоносії та продукти харчування, адже від рівня життя населення залежить здатність держави долати кризи. Незважаючи на ряд складнощів, які постійно супроводжують розвиток економіки країни та діяльність конкретних підприємств, Україна має значний потенціал для економічного зростання [1], тому тема ефективності діяльності підприємства та аналіз інструментів для її зростання в сучасних умовах є вкрай актуальною.

Відомо, що категорія «ефективність» на рівні підприємства характеризує зв’язок між величиною отриманого результату від його діяльності та кількістю інвестованих або витрачених у виробництві ресурсів. Відповідно підвищення ефективності можна досягти шляхом використання меншої кількості ресурсів для створення такого результату або за використання такої самої кількості ресурсів для створення більшого результату [2]. В свою чергу економічна ефективність визначається як результат фінансово-економічної діяльності суб’єкта господарювання, який покриває усі витрати на її здійснення та містить чистий прибуток, що залишається для розвитку бізнесу [3], а підвищення економічної ефективності є дуже важливою умовою діяльності будь-якого підприємства, тому існує потреба постійного контролю та пошуку шляхів її зростання. Для цього необхідно проводити оперативну та повсякчасну оцінку та контроль ефективності діяльності підприємства, головною метою яких є виявлення можливості його подальшого розвитку, визначеного за результатами повного аналізу фінансово-господарської діяльності. Існує низка факторів, які впливають на економічну ефективність господарської діяльності підприємства, які поділяють на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх факторів відносять організаційно-правову форму регулювання, ефективність системи управління та трудових ресурсів, наявність сировини, стан матеріально-технічної бази, рівень виробничо-технологічного забезпечення, а до зовнішніх факторів належать політико-правові, соціально-культурні, природно-кліматичні, кон'юнктура рику, фінансово-кредитна політика, податкова система, інвестиційна привабливість галузі, ринки збуту та споживачі[4]. Аналізуючи фактори впливу на економічну ефективність суб’єкта господарювання, варто виділити основні чинники підвищення ефективності, а саме підвищення рівня технічного оснащення, покращення якості управління, покращення організації виробництва і праці, оптимізація обсягу і структури виробництва.

В процесі аналізу можна виділити такі основні напрями та інструменти підвищення ефективності діяльності підприємства в сучасних умовах:

Ресурсний напрям – це один з основних напрямів підвищення ефективності фінансово-господарської діяльності підприємства. До інструментів, що можуть бути використані на цьому напрямку можна віднести покращення використання оборотних засобів, збільшення показників фондовіддачі основних засобів, посилення ефективності використання трудових ресурсів. При застосуванні цих інструментів важливо враховувати ступінь використання обладнання з погляду часу, витрат на виробництво, амортизацію, витрат на оплату праці. Ці показники важливо аналізувати в динаміці та порівнювати з результатами конкурентів. Щодо оборотних коштів, важливим є швидкість їх обороту, тому важливо розглянути фактори, які можуть збільшити цю швидкість. При оптимізації використання робочої сили на підприємстві, потрібно звернути увагу на такі питання як внутрішні втрати робочого часу, втрати часу через плинність кадрів, ступінь використання механізації, автоматизації та комп’ютерних технологій, оцінка системи мотивації працівників, аналіз професійно-кваліфікаційного складу персоналу.
Організаційний напрям – він передбачає пошук нових можливих шляхів удосконалення системи управління і підвищення ефективності тих процесів, що здійснюються на підприємстві. Інструменти цього напряму: оптимізація організаційно-правової структури управління, покращення організації виробничо-господарської діяльності на підприємстві.
Технологічний напрям– цей напрям включає впровадження сучасних технологій та техніки. Включає такі інструменти як впровадження сучасних досягнень у сфері техніки і технології, удосконалення наявної техніки і технологій.

Узагальнюючи варто зазначити, що вибір тих чи інших інструментів для підвищення ефективності діяльності підприємства залежить від проведеної оцінки, виявлення сильних та слабких сторін підприємства та наявності у нього тих чи інших резервів. Як правило, підприємства використовують комплексний підхід до застосування інструментів для зростання ефективності, враховуючи при цьому і вплив зовнішніх факторів, а одним із основних завдань для господарюючих суб’єктів при цьому є вирішення проблеми підвищення ефективності при використанні обмежених виробничих ресурсів шляхом виявлення прихованих резервів для покращення кінцевих результатів роботи і саме комплексне використання усіх зазначених інструментів має забезпечити достатні темпи зростання ефективності фінансово-господарської діяльності підприємства в сучасний надшвидких і доволі складних умовах.

СТРАТЕГІЇ АДАПТАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО БІЗНЕСУ В УМОВАХ ВІЙНИ

H Кузьмінська, A Ткачевська — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

З початком повномасштабного вторгнення українських бізнес зіткнувся з новими викликами: постійна невизначеність, економічна нестабільність, зміни попиту, руйнування логістичних ланцюгів, втрата кваліфікованого персоналу та перебої з електропостачанням. Окрім, цього українські підприємства зазнали прямих збитків, які оцінюються у 14,4 мільярдів доларів США, за даними Міністерства розвитку громад та територій України [1]. До таких збитків відносять втрату основних засобів, незавершених капітальних інвестицій, запасів готових товарів та проміжних матеріалів.

Найбільше постраждали великі та середні приватні підприємства: було зруйновано 92 одиниці, а збитки сягають 7,7 мільярдів доларів США. Малі підприємства та ФОПи втратили 4,8 млдр, а державні підприємства – 348 одиниць та 1,9 млдр за даними Київської школи економіки станом на кінець листопада 2024 року (рис. 1). Отже, все актуальнішою стає проблема обмеженості ресурсів.

Таблиця 1 – Прямі збитки українських підприємств внаслідок війни станом на листопад 2024 року

Види активів	Втрати, млрд $	Зруйновано, од
Великі та середні приватні підприємства	7,7	92
Малі приватні підприємства та ФОПи	4,8	н.д
Державні підприємства	1,9	348

Джерело: складено автором на основі [1]

Рисунок 1 – Структура прямих втрат промислового сектору, будівництва та послуг

Джерело: створено автором на основі [1]

Попри всі виклики український бізнес ефективно адаптується до нових умов. Основними методами є релокація у відносно безпечні регіони України; короткострокове, гнучке планування, замість побудови довготривалих стратегій; цифровізація, яка дозволяє відстежувати зміни ринку, контролювати виробничі процеси та ефективно реагувати на нові виклики в режимі реального часу; диверсифікація постачальників та каналів збуту; побудова нових логістичних ланцюгів та адаптація асортименту продукції до сучасних потреб.

Важливу роль у підтримці українського бізнесу під час війни відіграють державні та міжнародні гранти на відновлення чи розширення своєї діяльності. Серед впроваджених ініціатив можна виділити грант для екологічних і креативних стартапів, який дозволяє отримати до 22 000 євро; програма пільгових кредитів «5-7-9%», урядовий проєкт «єРобота», яка включає цілу низку грантів, зокрема: гранти для бізнесу у сфері освіти (до 1 000 000 грн), грант на сад (до 400 000 грн), на власну справу (до 250 000), а також гранти на переробне підприємство (до 8 000 000 грн) та грант для ветеранів та членів їх сімей, що дозволяє отримати до 1 000 000 грн [6].

Особливого значення в умовах обмеженості ресурсів набуває оптимізація бізнес-процесів, адже після понесення втрат саме правильний розподіл та раціональне використання наявної сировини, фінансових, трудових і енергетичних ресурсів дозволяє підтримувати стабільний фінансово-економічний стан підприємства та його конкурентоспроможність на ринку у надзвичайних умовах. Йдеться про спрощення ланцюгів постачання, автоматизацію рутинних операцій, яка дозволяє звільнити працівників для пріоритетних завдань, усунення дублювання функцій, чіткий розподіл відповідальності, а також ефективна комунікація між різними підрозділами підприємства. Таким чином вдається досягнути максимальних результатів, використовуючи внутрішні можливості підприємства без значних додаткових витрат та залучення нового персоналу, що може бути складно для підприємств у воєнні часи.

Отже, попри важкі умови війни український бізнес знаходить нові можливості для стабільного, ефективного функціонування та розвитку. Це стає можливим завдяки новим стратегіям, що можна характеризувати особливою гнучкістю та високою швидкістю реагування на нові обставини. Ефективними інструментами побудови таких стратегій є цифровізація та оптимізація бізнес-процесів, адже в умовах обмеженості ресурсів саме раціональне їх використання дозволяє забезпечити безперервну роботу підприємства та збереження його прибутковості.

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ПІДВИЩЕННЯ ПРИБУТКОВОСТІ МАЛИХ ТА СЕРЕДНІХ ПІДПРИЄМСТВ

A Кулініч — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Тема є актуальною на сучасному етапі розвитку економіки нашої країни, оскільки малі та середні підприємства (МСП) формують значну частину економічного потенціалу, створюють робочі місця та сприяють соціальній стабільності. Підвищення прибутковості МСП є важливим завданням через їхню вразливість до економічних криз, обмеженість ресурсів та високу конкуренцію. Прибуток — це різниця між надходженнями від реалізації продукції чи послуг і витратами на їх виготовлення та збут. Він виконує оціночну, розподільну та стимулюючу функції. Для МСП прибуток може бути валовим, чистим чи операційним, залежно від діяльності. Особливості МСП, як-от сезонність у сільському господарстві чи чутливість до ринкових змін, вимагають адаптованого підходу до керування.

Прибутковість МСП залежить від зовнішніх (макроекономічні умови, конкуренція, політична нестабільність) та внутрішніх (неефективне управління, слабкий маркетинг, організаційні проблеми) факторів. Обмеженість ресурсів робить МСП особливо вразливими. Фінансовий стан, зокрема ліквідність і рентабельність, є ключовим для протистояння кризам, а неефективне використання ресурсів може призвести до фінансових труднощів.

Управління прибутковістю МСП базується на концептуальних підходах, які враховують специфіку формування, розподілу та використання прибутку. Основними є такі підходи:

Системний: розглядає прибуток як сукупність взаємопов’язаних елементів, що включають процеси формування, розподілу та використання, з метою забезпечення стабільного фінансового результату.
Ситуаційний: орієнтується на адаптацію управлінських рішень до мінливих ринкових умов, враховуючи ризики та зовнішні загрози, що впливають на прибутковість.
Процесний: передбачає управління прибутком як послідовність дій, спрямованих на максимізацію чистого прибутку через планування, прогнозування та контроль.

Ці підходи спрямовані на максимізацію та оптимізацію чистого прибутку, а також його стабільне формування в часі. Вони враховують тактичні та стратегічні аспекти, що дозволяє МСП моделювати альтернативні рішення для підвищення ефективності управління.

Схема управління прибутком включає формування, аналіз резервів і моніторинг. Резерви зростання виявляються через аналіз неефективностей, розробку заходів та їх впровадження. Для МСП ключовими є економія ресурсів, впровадження інновацій, активний маркетинг та технологічна модернізація . У кризових умовах важливе антикризове управління: скорочення витрат, створення резервів і реформування процесів.

МСП в Україні мають високу частку прибуткових суб’єктів, але стикаються з обмеженим доступом до ресурсів і нестабільністю ринків. Рекомендації включають оптимізацію витрат, інновації, державну підтримку та адаптацію до секторальних особливостей, наприклад, у сільському господарстві чи торгівлі.

Теоретичні аспекти підвищення прибутковості МСП ґрунтуються на комплексному управлінні прибутком, аналізі факторів впливу та використанні резервів. Застосування системних і маркетингових підходів дозволяє досягати стійкості в умовах нестабільності. Активне планування та державна підтримка є ключовими для довгострокового розвитку та конкурентоспроможності МСП.

ВЕЛИКІ ДАНІ НА РИНКУ АВТОТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ ЯК РЕСУРС І ВИКЛИК СУЧАСНОЇ ЕКОНОМІКИ

O Куриляк

Концепція розвитку автомобіля не просто як транспортного засобу, а як платформи, здатної збирати цінну інформацію про споживача, його вподобання, характер водіння, ключові маршрути, щоденний ритм – поступово імплементується у життя. Стає очевидним - автомобіль у форматі рухомої платформи Інтернету речей – це сучасність, яка поступово охоплює все більшу кількість ринків та споживачів. Інформація щодо технічного стану, стиль кермування, актуальні дані щодо дорожних умов, взаємодія транспортних засобів один з одним - є тільки частиною можливостей, які поступово масштабуються, попри наявність суттєвих обмежень та ризиків. Аналіз зібраних даних аналізується безпосередньо ресурсами автомобіля, тоді як некритична інформація передається у хмарні платформи, де стає основою нових сервісів. Таким чином формується новий стратегічний ресурс, здатний впливати на структуру витрат, доходів і ризиків учасників ринку автотранспортних засобів.

Автомобільні дані доцільно групувати на діагностичні, поведінкові та контекстні. Діагностичні дані описують стан транспортного засобу, характер роботи його елементів, агрегатів, що дозволяє створювати системи антисипативного технічного обслуговування, мінімізувати простої та зменшити витрати на обслуговування автомобіля. Поведінкові дані сприяють висвітленню даних щодо частоти різкого гальмування, середньої швидкості водіння, середнього рівня завантаженості транспорту тощо. Відповідні дані стають основою для формування страхових продуктів, ефективнішим управлінням парком автомобілів, сервісів екстреного реагування. Контекстні дані охоплюють інформацію про маршрути, дорожню інфраструктуру, завантаженість вулиць, точки обслуговування, погодні умови, ключові запити на бортовому комп’ютері чи мультимедійній системі. Ці масиви даних активно використовуються у маркетингових заходах, логістиці замінних частин, урбаністиці та плануванні розвитку сервісної мережі.

Подальшу економічну цінність даних забезпечує аналітика. Описова аналітика відтворює фактичні патерни руху, навичок водіння та завантаженості доріг. Предиктивна аналітика на основі минулих спостережень оцінює ймовірність майбутніх подій. Прескриптивна аналітика формує рекомендації для водія, політики щодо сервісу, страхової компанії чи виробника: коли і де доцільно обслуговувати автомобіль, який маршрут обрати, як налаштувати умови експлуатації для зниження витрат та підвищення безпеки. На стику цих трьох рівнів виникають нові бізнес-моделі, що змінюють розподіл доданої вартості у галузі.

Цифрова трансформація охоплює також і маркетингову діяльність в автомобілебудівному секторі. Сформовані дані від усіх можливих точок контакту з клієнтом - вебсайту, дилерської мережі, кол-центру, соціальних мереж, телематичних сервісів – сприяє формуванню персоналізованих пропозицій, точніше прогнозувати місце, час та характер наступної покупки клієнта, коригувати асортимент та цінову політику. Зібрані дані інтегруються в системи управління взаєминами з клієнтами, підтримують довгострокові програми лояльності та здатні покращувати рівень таргетування підчас маркетингових кампаній. Актуальним питанням у цій кон’юнктурі залишається захист персональних даних, прозорість алгоритмів сегментації та етичних меж використання поведінкової інформації в процесі продажу.

У підсумку великі масиви даних на ринку автотранспортних засобів формують новий клас економічних проблем і можливостей. Залежно від того, як буде регульовані права на дані, доступ до них, стандарти безпеки та прозорості аналітичних рішень, буде залежати структура ринку, бар'єри входу, асортимент сервісів та потенціал інновацій. Для виробників, сервісних компаній, страховиків і міст ці дані стають інструментом підвищення ефективності та якості послуг. Для споживачів вони є одночасно джерелом доданої цінності у вигляді безпеки керування та обслуговування автомобіля, комфорту і персоналізації послуг, так і предметом дискусії щодо глибини збору даних, рамок у спостереженні, контролю за потоком приватної інформації. Саме пошук сталих моделей використання і монетизації цих даних формує одну з ключових сучасних проблем економіки в автомобілебудівному секторі.

ВЕЛИКІ ДАНІ НА РИНКУ АВТОТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ ЯК РЕСУРС І ВИКЛИК СУЧАСНОЇ ЕКОНОМІКИ

O Куриляк — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

РОЗВИТОК ЕКОЛОГІЧНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА ЯК ЧИННИК СТАЛОГО ЗРОСТАННЯ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

B Лазаренко, H Покровська — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Актуальність даної теми зумовлена становищем України в період післявоєнного відновлення яке оцінюється у 524 млрд доларів на 2025–2035 рр, у час коли необхідно збалансувати економічну стабільність з енергетичною незалежністю при цьому не нашкодивши екології.

Екологічно чистий бізнес – це бізнес, який надає пріоритет екологічній стійкості та має мінімальний негативний вплив на довкілля [1]. Їхня діяльність спрямована на виробництво безпечної продукції, впровадження інноваційних технологій, утилізації відходів та використання відновлювальних джерел енергії.

Розвиток екологічно чистого підприємства виступає не лише як соціально-екологічна складова а й економічно значущий фактор який безпосередньо впливає на зростання національного виробництва, ефективність використання ресурсів та інвестиційну привабливість країни. Екологічно орієнтовані підприємства сприяють зниженню собівартості продукції через енергозбереження, оптимізацію матеріальних потоків і зменшення витрат на утилізацію відходів. Варто зазначити також, що такі підприємства забезпечують доступ до «зелених» інвестиційних фондів, грантів та міжнародних програм підтримки, що підвищує конкурентоспроможність на внутрішньому та зовнішньому ринках. У межах Ukraine Investment Framework (UIF) програми Ukraine Facility на конференції URC-2025 у Римі представлено «зелений» інвестиційний портфель України вартістю 78 млрд дол. США, що включає 260 приватних проєктів на 50 млрд дол. та 140 публічних — на 28 млрд дол. [2]. Значна частина спрямована на відновлювану енергетику, декарбонізацію та переробку відходів. Це підтверджує, що екологічне підприємництво стає важливим економічним драйвером, який формує нові ринки й підвищує стійкість економіки України.

На сьогодні в Україні все більше підприємств намагаються запровадити безвідходні технології або системи, у яких залишки виробництва повторно використовуватимуться у виробничий процес або використання його як сировини для інших процесів. Такий підхід відповідає принципам екологічного менеджменту згідно зі стандартом ISO 14001, що передбачає раціональне використання ресурсів [3].

Для оцінки впливу впровадження принципів екологічної економіки на макроекономічні показники України було змодельовано два сценарії розвитку: без зелених інвестицій та екосценарій з активним упровадженням екологічних технологій, енергоефективності й переробки відході). На основі аналітичних прогнозів Світового банку, OECD та результатів конференції URC-2025 побудовано графік, що відображає динаміку зростання ВВП України у 2025–2030 роках за обома моделями [4].

Рис. 1 – Прогноз зростання ВВП України на 2025-2030 рр.

Результати моделювання свідчать, що застосування екологічних підходів може забезпечити прискорення економічного зростання в середньому на 1,5–2 % щороку, а сукупний приріст ВВП за цей період може перевищити 20 млрд доларів США. Це підтверджує доцільність розвитку екоекономіки як ключового напряму підвищення конкурентоспроможності та стійкості національної економіки.

Підбиваючи підсумки можна сказати, що розвиток екологічного підприємництва є одним із ключових чинників сталого економічного зростання України в умовах післявоєнного відновлення. Поєднання екологічних принципів з економічними інтересами бізнесу забезпечує не лише раціональне використання природних ресурсів, а й підвищує ефективність виробництва, конкурентоспроможність та інвестиційну привабливість держави. Впровадження екоекономічних підходів створює основу для переходу до циркулярної економіки, зменшує енергоємність ВВП, відкриває доступ до міжнародних «зелених» фондів і сприяє формуванню позитивного іміджу України як держави, орієнтованої на інновації та сталість.

Аналітичні прогнози показують, що активне впровадження екологічних технологій може збільшити темпи зростання ВВП на 1,5–2 % щорічно і забезпечити додатковий економічний ефект у понад 20 млрд доларів США до 2030 року. Таким чином, екологічна економіка стає не лише інструментом охорони навколишнього середовища, а й стратегічним вектором економічного розвитку України, здатним забезпечити довгострокову стабільність, енергетичну незалежність і високу якість життя майбутніх поколінь.

КЛАСТЕРНИЙ АНАЛІЗ ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНОЇ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ: ТИПОЛОГІЯ РОЗВИТКУ

І Мазепа — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Сталий розвиток, що передбачає гармонійне поєднання економічного зростання та екологічної рівноваги, є ключовим пріоритетом для України. Однак, існування значних і стійких регіональних диспропорцій за рівнем економічного розвитку (ВРП, підприємницька активність) та станом довкілля (викиди, стан лісових ресурсів) створює суттєві виклики для формування ефективної державної політики. Уніфіковані підходи не враховують унікальну специфіку регіонів, яка особливо загострилася внаслідок повномасштабної агресії РФ, що спричинила релокацію бізнесу, падіння ВРП та екологічні катастрофи. Відсутність інтегрованого підходу, що враховує взаємовплив економічної активності та екологічних наслідків, перешкоджає досягненню ЦСР.

Сучасні макроекономічні наукові дослідження використовують широкий арсенал кількісних інструментів для аналізу складних економічних систем. Серед найбільш значущих методологічних підходів виділяють таксономічне рейтингування [1] для оцінки еколого-економічної резильєнтності регіонів, багатовимірне моделювання [2, 3], яке застосовується для комплексного аналізу регіональних ринків праці. Крім того, активно використовуються методи аналізу часових рядів, такі як авторегресійний підхід [4] у сфері продовольчої безпеки, статистичний аналіз [5] для вивчення експортних операцій (наприклад, у сфері послуг), а також кластерний підхід [6] для опису регіонального стану сільського господарства України.

Метою дослідження є проведення кластерного аналізу регіонів України на основі обраних еколого-економічних показників для ідентифікації об'єктивно існуючих типологічних груп зі схожими профілями розвитку та виявлення характерних рис кожної з груп.

Методологічною основою є кількісний підхід із застосуванням методів багатовимірного статистичного аналізу. Об'єктами дослідження є 24 області України (без врахування м. Києва та тимчасово окупованих територій) станом на 2020 рік.

Фінальний набір індикаторів для кластеризації включав п'ять ключових показників:

- Валовий регіональний продукт (ВРП, грн).

- Викиди діоксиду вуглецю (CO2) в атмосферне повітря (т).

- Кількість діючих суб’єктів господарювання (од.).

- Площа рубок лісу (га).

- Частка природно-заповідного фонду (ПЗФ) у загальній площі області (%).

Через значну різницю в одиницях виміру та масштабах було проведено z-стандартизацію даних (функція scale() в R) для забезпечення однакової ваги показників та коректного розрахунку Евклідової відстані.

Оптимальна кількість кластерів (k) визначалася за допомогою методу «ліктя» (Elbow Method), який аналізує загальну внутрішньокластерну суму квадратів відстаней (WCSS). Аналіз графіку залежності WCSS від k чітко вказав на наявність «ліктя» при k=3.

Для групування застосовано метод k-середніх (K-means), що мінімізує внутрішньокластерну дисперсію

Емпіричною базою слугували офіційні дані Державної служби статистики України, Державного агентства лісових ресурсів та Міністерства захисту довкілля та природних ресурсів України за 2020 рік.

Аналіз координат центроїдів кластерів та їхнього регіонального складу дозволив виділити три типологічні групи:

Кластер 1: Економічні центри з високим екологічним тиском (6 областей: Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Львівська, Одеська, Харківська). Це абсолютні економічні лідери. Найвищий середній ВРП (247.8 млрд грн) та найбільша кількість діючих підприємств (121.8 тис. од.). Найвищі середні викиди $CO_2$ (11.3 млн т) та колосальні обсяги утворення відходів. При цьому найнижча частка ПЗФ (4.59%). Індустріально-урбаністична модель розвитку, що генерує багатство, але створює серйозні техногенні виклики.

Кластер 2: Регіони обмеженого розвитку з низькими викидами CO2 (8 областей: Вінницька, Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Полтавська, Тернопільська, Херсонська, Чернівецька). Найнижчий середній ВРП (89.4 млрд грн) та найменша кількість підприємств (47.5 тис. од.). Найнижчий тиск на атмосферу. Найнижчий середній рівень викидів CO2(1.47 млн т). Має проміжний, але високий показник відходів (через специфіку окремих областей). Модель із меншим економічним динамізмом, часто з аграрним ухилом та відносно низьким техногенним навантаженням на атмосферу.

Кластер 3: Регіони високого природного капіталу та інтенсивного лісокористування (10 областей: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Київська, Рівненська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська). Помірний, проміжний рівень ВРП (100.5 млрд грн, завищений впливом Київської області). Економіка тісно пов'язана з природними ресурсами. Найвищий природний капітал та інтенсивне використання лісу. Найвища частка ПЗФ (11.13%) та найнижчий рівень утворення відходів. Водночас, найвища середня площа рубок лісу (28.36 тис. га). Модель, що базується на використанні та збереженні природних активів, створюючи виклики щодо збалансування лісокористування та природоохоронних цілей.

Проведене дослідження підтвердило наявність суттєвих регіональних диспропорцій в Україні за еколого-економічними показниками та виявило три чітко розрізнені моделі регіонального розвитку.

Головний висновок полягає в тому, що економічний розвиток не має прямого лінійного зв’язку з усіма аспектами екологічного стану чи тиску, що підкреслює необхідність комплексного багатовимірного підходу до аналізу. Виявлена типологія доводить недоцільність застосування уніфікованих підходів і вказує на необхідність розробки диференційованих стратегій для кожного типу регіонів з метою досягнення Цілей сталого розвитку.

ПРОБЛЕМИ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЄКТІВ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ У РЕАЛІЯХ ВОЄННОГО СТАНУ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

С Майборода — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

В умовах війни сільськогосподарський сектор виступає одним із ключових елементів як продовольчої безпеки, так і економічної стійкості України. Воєнні дії супроводжуються руйнуванням інфраструктури, логістичних каналів і створюють значну невизначеність для інвестування, особливо в аграрному секторі, що традиційно вважається високоризиковим. Дослідження є актуальним, адже ефективне впровадження інвестиційних стратегій в агропромисловому секторі може не лише зміцнити економічний потенціал держави, а й сприяти сталому соціальному розвитку сільських громад. [1].

Аналізуючи динаміку інвестицій агропромислового сектору України (рис. 1), можна зробити висновок про нестабільність, але і про загальну тенденцію до зростання обсягу капітальних інвестицій за період 2020-2024 рр. У 2022 і 2023 роках спостерігається «інвестиційна пауза», викликана невизначеністю безпекової ситуації, обмеженням доступу до зовнішніх ринків капіталу і складністю фінансування проєктів, однак вже у 2024 р. фіксується різке відновлення інвестиційної активності(зростання на 35,2%. порівняно з 2023 роком). Такий стрибок можна інтерпретувати як ознаку адаптації сільськогосподарських підприємств до умов воєнного стану та поступового відновлення інвестиційної довіри.

Рис. 1 – Динаміка капітальних інвестицій сільськогосподарських підприємств України за 2020-2024 рр.

Джерело: побудовано автором на основі [2]

Аналізуючи джерела фінансування капітальних інвестицій в аграрному секторі, можна виділити домінуючий – власні кошти, тому коли під час кризи власний капітал скорочується, відбувається замороження або повна зупинка інвестицій. Унаслідок відсутності накопичень для продовження самостійного фінансування великих інвестицій підприємства стикаються із залежністю від кредитів, хронічним відкладенням проєктів. При цьому кредитно-фінансовий сектор, так само як і іноземні інвестори, демонструють низьку зацікавленість у фінансуванні інвестиційних проєктів у сільськогосподарському виробництві (приблизно 11% та 5% відповідно), що зумовлено несприятливим інвестиційним кліматом у галузі. [3-4].

Закономірно, що в таких обставинах аграрний бізнес ставить у пріоритет проєкти, які забезпечують швидке повернення інвестицій або значну додану вартість у короткій перспективі (наприклад, модернізація обладнання, перехід на більш ефективні технології, скорочення логістичних витрат). Натомість проєкти з будівництва або реконструкції елеваторних комплексів, зерносховищ, переробних заводів, розвитку меліораційних мереж, що переважали у мирні часи, є рідкістю навіть на географічно віддаленому від лінії фронту заході України.

Важливу роль починають відігравати і інструменти страхування, мало популярні в аграрному секторі до війни через високу вартість полісів і недовіру до страхових компаній. Військові ризики підштовхнули аграріїв до розвитку фінансової грамотності, а також участі в державних програмах компенсацій за пошкоджене майно.

Передумовами ситуації, що склалася, є недостатня регулююча підтримка з боку держави і відсутність відповідного інвестиційного клімату. Серед напрямів удосконалення державної політики, спрямованої на підтримку інвестицій в аграрному секторі, можна виділити:

розширення пільгового кредитування аграрним підприємствам із частковою компенсацією відсоткової ставки (наразі вартість кредитів часто перевищує 18-22% річних);
швидка адаптація законодавства до стандартів ЄС, а після – його стабільність (фіксація податкових правил дала би змогу інвесторам планувати на довший період у майбутньому);
впровадження систем контролю для відповідності якості вітчизняної продукції якості європейської (потенційне розширення ринків збуту і залучення іноземних інвесторів);
законодавчі та інституційні кроки зі стимулювання використання страхових інструментів (розробити стандартизовані страхові продукти, оновити ЗУ «Про страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою», зробити механізм прозорим).

Змін зазнала і фінансова модель інвестиційного проєкту, до основних показників якої (IRR – внутрішня норма дохідності, NPV – чисту теперішню вартість, строк окупності) тепер додаються доповнення на ризик руйнування активів, зміни вартості капіталу, зростання вартості ресурсів, можливі втрати через логістичні порушення.

Лише чітке окреслення пріоритетних напрямів і механізмів адаптації державної політики у сфері інвестиційної діяльності в умовах воєнного часу дозволить ефективно, як у кількісному, так і у якісному вимірі, активізувати інвестиційні потоки, забезпечити мобілізацію людських, фінансових і матеріальних ресурсів, що стане основою гарантування продовольчої безпеки не лише України, а й світової спільноти.

ФІНАНСОВА СТІЙКІСТЬ МАЛОГО БІЗНЕСУ В УКРАЇНІ В УМОВАХ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ

Є Маклак, Я Глущенко — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Економіка України, зокрема її малий та середній бізнес (МСБ), функціонує в умовах надзвичайно високої невизначеності, спричиненої триваючими воєнними діями. Дослідження кажуть, що лише за 2022 рік сектор МСБ втратив близько третини оборотних коштів, що свідчить про критичну потребу у пошуку нових джерел фінансової стійкості. Головною перешкодою для відновлення та розвитку залишається гостра нестача фінансових ресурсів, яку лише посилюють такі фактори, як низький платоспроможний попит населення, обмежений доступ до класичних банківських кредитів та брак власного капіталу. Феномен невизначеності набув системного характеру, тісно переплітаючи макроекономічні, фінансові, регуляторні та технологічні виклики в єдине стресове середовище для ведення будь-якої бізнесової діяльності [1].

Фінансові складнощі, з якими стикаються українські малі підприємства, мають різні форми та ступень гостроти залежно від географічного розташування бізнесу та його специфіки. Для більшості компаній МСБ спільною та дуже болючою проблемою є повна відсутність довгострокових та доступних за ціною ресурсів, необхідних для проведення модернізації виробництва, закупівлі нового обладнання та простої підтримки поточних оборотних коштів. Підприємства, які були змушені переміститися в інші регіони, стоять перед практичною неможливістю знайти кошти для організації діяльності на новому місці. Однак найскладніша ситуація склалася, безсумнівно, для бізнесу, що залишився в прифронтових зонах, який потребує значних, часто непідйомних інвестицій для відбудови зруйнованої інфраструктури, будівель та обладнання. Серед основних викликів, що унеможливлюють стабільну роботу для малих підприємств, залишаються різкі коливання попиту, постійне зростання вартості сировини та енергоносіїв, нестабільність податкового та іншого законодавства, обмежений доступ до кредитних ліній та гострій брак кваліфікованих кадрів, частково через мобілізацію, частково через міграцію [1].

Варто особливо наголосити, що окрім зовнішніх, об'єктивних чинників, існують і внутрішні проблеми фінансової стійкості, які різко загострилися під час кризи. Багато малих підприємств традиційно неефективно керують оборотними коштами, не мають сформованих фінансових резервів на «чорний день» і часто недостатньо обізнані про альтернативні джерела фінансування, окрім банківських кредитів. Через це навіть за сприятливих ринкових умов, коли з'являються нові можливості, бізнес часто не може ними скористатися через елементарний брак вільних коштів. Особливо чітко ця проблема проявляється в сезонних галузях, де потрібно заздалегідь створювати значні фінансові запаси для підтримки операційної діяльності в періоди закономірного спаду.

У відповідь на ці виклики держава впровадила низку регуляторних і фінансових механізмів підтримки. Основною лінією допомоги стала державна програма пільгового кредитування «Доступні кредити 5-7-9%». На квітень 2023 року в її межах було укладено понад 24 тисячі кредитних договорів на суму понад 96 млрд грн, більшість з яких були спрямовані на антикризові та антивоєнні потреби бізнесу. Паралельно, істотну роль відіграє грантова підтримка від міжнародних інституцій, таких як Європейська комісія, USAID та GIZ. Ця допомога орієнтована на малі та середні підприємства практично в усіх галузях, з особливим акцентом на аграрному секторі та IT-індустрії, які вважаються пріоритетними для швидкого відновлення економіки країни. [1].

Однак, Незважаючи на значні зусилля, аналіз динаміки банківського кредитування МСП за 2021-2023 роки показує зниження доступності кредитних ресурсів як за обсягами, так і за вартістю. Найбільше скорочення кредитного портфеля відбулося в сегменті середніх підприємств (на 30%), які традиційно є найбільшими роботодавцями. Вартість кредиту для них же зросла найбільш значно – на 47,1%. Ці цифри чітко підтверджують тезу про те, що існуючих механізмів державної підтримки все ще недостатньо для повноцінного та всебічного забезпечення фінансової стійкості МСП. Банківські кредити залишаються формально доступними, але на практиці вони сильно обмежені для більшості малих підприємств через високі вимоги до забезпечення, короткі терміни погашення та непередбачуваність відсоткових ставок. [1].

Істотною та часто недооціненою перешкодою є глибокі структурні диспропорції на вітчизняному фінансовому ринку. Банківська система, будучи найрозвиненішим сегментом фінансового посередництва в Україні, фактично відійшла від своєї першочергової функції – кредитування реального сектору економіки. Це легко пояснити наявністю більш привабливих і на порядок менш ризикованих активів, зокрема державних цінних паперів. Виходить, що сама держава через масовий випуск облігацій для фінансування оборонних витрат фактично конкурує з реальним сектором за вільними банківськими ресурсами, створюючи додатковий тиск на відсоткові ставки та ще більше обмежуючи і так небагату кредитну пропозицію для МСП.

Проте, крім зовнішньої допомоги, ключову роль відіграє внутрішня спроможність бізнесу до адаптації. Яскравим прикладом є досвід ТОВ «КЖХ», яке спеціалізується на виробництві будівельних виробів з пластмас. Незважаючи на збитковість у 2020-2021 роках, у 2022 році підприємство продемонструвало різкий стрибок: доходи зросли з 75 тис. грн до 964,4 тис. грн, а операційний збиток перетворився на чистий прибуток у 647,2 тис. грн. Таке відновлення стало можливим завдяки гнучкості, мобільності та здатності швидко переналагодитися на потреби ринку в нових умовах, зокрема, відновивши роботу у звільнених районах Київської області [2].

Таким чином, подолання наслідків невизначеності вимагає комплексного підходу, що поєднує інституційну стабільність, цифрову трансформацію та розвиток співпраці. Насамперед, необхідно кардинально розширити джерела фінансування через розвиток небанківських інструментів, таких як довгострокове кредитування інноваційних проектів з державними гарантіями, регіональні венчурні фонди та мікрофінансові установи. По-друге, критично важливою є прискорена цифровізація, оскільки інтеграція цифрових рішень (CRM, ERP, онлайн-продажі) - це ключовий фактор стійкості до зовнішніх шоків. По-третє, розвиток компетенцій через створення мережі центрів цифрових навичок для підприємців дозволить підвищити ефективність управління ресурсами в умовах кризи. І, нарешті, стимулювання партнерств через формування кластерів та асоціацій сприятиме обміну знаннями, зниженню витрат через спільні закупівлі та спільному виходу на нові ринки. Отже, перетворення невизначеності з загрози на можливість розвитку дозволить українському малому бізнесу не лише вижити в найскладніших умовах, але й стати міцнішим, більш конкурентоспроможним та готовим до нових викликів майбутнього [3].

РОЗВИТОК МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА У СФЕРІ ХІМІЧНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

В Максимчук — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Мале підприємництво є однією з ключових складових економіки України, оскільки воно забезпечує створення нових робочих місць, впровадження інновацій та підвищення конкурентоспроможності продукції [1]. Особливо важливим є розвиток малого бізнесу у високотехнологічних галузях, зокрема у хімічній промисловості, яка має великий потенціал для створення нішевих продуктів, таких як спеціальні полімери, фармацевтичні й лабораторні реактиви, побутова хімія [2].

За даними Державної служби статистики України, у 2024 році у країні функціонувало близько 1,8 млн суб’єктів малого та мікропідприємництва, серед яких лише незначна частка представлена у виробничому секторі, зокрема в хімічній галузі [4]. Водночас саме ці підприємства демонструють здатність адаптуватися до умов воєнного часу, зберігаючи базові обсяги виробництва та створюючи нові види продукції. Згідно з аналітичними дослідженнями Національного інституту стратегічних досліджень, у 2024 році виробництво хімічних речовин в Україні зросло на 3,9 %, а гумових і пластмасових виробів — на 7,5 % [3].

Позитивну динаміку розвитку підтримують сектори, що мають стабільний попит. Агропромислові підприємства стимулюють зростання виробництва добрив і засобів захисту рослин. Важливим кроком у розвитку галузі стало підписання угоди між Group DF International та Hyundai Engineering щодо створення у Рівному сучасного хімічного хабу, який передбачає виробництво зеленого аміаку, водню та нових видів добрив. Це сприятиме залученню інвестицій, впровадженню екологічно безпечних технологій і створенню нових робочих місць.

Попри певні успіхи, залишається високою імпортозалежність: частка імпорту у внутрішньому споживанні хімічної продукції становить близько 77 % [4]. Це пояснюється пошкодженням виробничих потужностей, логістичними труднощами та недостатнім рівнем інноваційної модернізації. Разом із тим, мале підприємництво має значний потенціал для зменшення цієї залежності, зокрема через розвиток локальних виробництв спеціальних полімерів, лабораторних реактивів та побутової хімії.

Таблиця 1. Схема етапів державного сприянню за коштигрантів ЄС підтриці малого підприємництва в хімічній галузі

Етап	Зміст етапу впровадження жержвної підтримки
1. Визначення цільових секторів	Державна комісія формує перелік напрямів, де малим хімічним підприємствам найважче вийти на ринок без фінансової підтримки (виробництво спеціальних полімерів, лабораторних реактивів, побутової хімії тощо).
2.Створення програми грантової підтримки	На основі коштів ЄС держава запускає програму, що включає гранти на обладнання, компенсацію витрат на сертифікацію, R&D, участь у виставках тощо.
3. Оцінка заявок комісіями	Незалежна комісія з представників Мінекономіки, університетів та асоціацій оцінює проєкти за інноваційністю, ефективністю та екологічністю.
4. Контроль і звітність	Запроваджується багаторівневий контроль: внутрішній аудит підприємства, державний моніторинг і аудит, погоджений з ЄС.

Розвиток малого підприємництва у хімічній промисловості України є перспективним напрямом економічного зростання та технологічної модернізації. Малі хімічні компанії відзначаються гнучкістю, здатністю швидко впроваджувати нові технології та адаптуватися до змін ринку.

Для подальшого зміцнення галузі необхідне поєднання державної підтримки (грантів, пільгового кредитування, спрощеного ліцензування) з активним впровадженням сучасних технологій і підготовкою висококваліфікованих кадрів. Такий підхід дозволить забезпечити стале зростання, підвищити експортний потенціал та посилити економічну стійкість України.

ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ РЕНТАБЕЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

М Мироненко — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

У сучасних умовах економічної нестабільності, зростання конкуренції та ресурсних обмежень особливого значення набуває здатність підприємства забезпечувати достатній рівень рентабельності. Саме показники рентабельності відображають ефективність використання ресурсів, стійкість фінансових результатів та потенціал майбутнього розвитку.

Рентабельність – це відносний показник ефективності роботи підприємства, який характеризує рівень віддачі витрат і ступніть використання ресурсів. У загальному вигляді обчислюється як відношення прибутку до витрат (ресурсів) [1, c.154].

Розуміння природи рентабельності вимагає її детальної класифікації, оскільки цей показник може розраховуватися для різних аспектів діяльності, різних видів активів та капіталу. Саме тому, рентабельність має кілька модифікованих форм залежно від того, які саме прибуток і ресурси (витрати) використовують у розрахунках. Розрізняють наступні види рентабельності: рентабельність інвестованих ресурсів (капіталу), рентабельність продукції, рентабельність конкретного виду продукції, рентабельність продажу продукції, рентабельність операційної діяльності, рентабельність господарської діяльності [2, с.114-115].

Отримані показники рентабельності слугують не лише для констатації факту ефективності, але й в подальшому стають основою для формування стратегічних управлінських рішень. Кожен вид рентабельності (продукції, капіталу, продажу) вказує на якусь конкретну сферу, на яку варто звернути увагу, і при необхідності посилити зусилля чи, навпаки, зафіксувати успіх. Висока рентабельність є джерелом внутрішнього фінансування, адже дозволяє підприємству реалізовувати амбітні плани розвитку, які можуть включаючи модернізацію виробничих фондів, розширення ринків збуту або інвестиції у науково-дослідні роботи. Таким чином, рентабельність безпосередньо корелює зі здатністю компанії до інновацій та з її конкурентоспроможністю.

Основні чинники підвищення рентабельності на підприємстві поділяються на внутрішні та зовнішні.

Внутрішніми чинниками можуть бути:

проведення реконструкції і модернізації підприємства, вдосконалення його матеріально-технічної бази;
фінансове планування діяльності підприємства, пошук внутрішніх резервів зростання прибутку;
удосконалення системи мотивації працівників підприємства, підвищення кваліфікації персоналу;
оптимізація запасів товарно-матеріальних цінностей, залишків нормованих оборотних коштів та ін.

До зовнішніх чинників належать [3, c. 302]:

удосконалення системи просування продукції на ринку, організація ефективної реклами;
удосконалення системи оподаткування діяльності підприємств, законодавчо-правової бази ведення бізнесу, державного регулювання тарифів і цін тощо.

Таким чином, стратегічне підвищення рентабельності підприємства, досягнуте шляхом комплексного управління внутрішніми резервами та адаптації до зовнішніх умов, є не просто фінансовою метою, а фундаментальним чинником його сталого розвитку. Успішне підприємство має постійно шукати баланс між мінімізацією витрат і максимізацією доходів, використовуючи всі доступні інструменти, від інноваційних технологій до вдосконалення маркетингових стратегій, для забезпечення свого економічного зростання та зміцнення ринкових позицій.

ТОВАРНА ПОЛІТИКА ЯК СКЛАДОВА ЕФЕКТИВНОЇ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

О Муха — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

У сучасних умовах високої конкуренції між суб'єктами господарювання та швидкої зміни споживчих уподобань, товарна політика набуває нового значення в управлінській структурі. Товарна політика перестає бути лише функціональним обов'язком маркетингового відділу, а перетворюється на стратегічний інструмент для успішного функціонування підприємств в цілому. Зокрема якість та актуальність впровадження товарної політики визначають чи зможе підприємство реалізувати свою продукцію, покрити витрати, отримати прибуток, а також забезпечити довгострокову економічну стійкість.

Товарна політика є комплексом управлінських рішень, який сприяє розробці оптимального товарного асортименту, підтримці на належному рівні конкурентоспроможності товару та виведенні його на ринок [1]. Варто зазначити, що товар є частиною маркетингового комплексу, який відповідає за просування продукції на ринку серед споживачів.

Товарна політика повинна формуватися на основі сукупності факторів впливу: кон'юнктура ринку, технологічні можливості підприємства, наявність товарів аналогів та субститутів на ринку тощо.

Основними завданнями товарної політики є: збільшення обсягів реалізації за рахунок оптимізації структури асортименту, вихід на нові ринки, зниження витрат пов'язаних із структурою асортименту, збільшення оборотності товарних запасів, оптимальне завантаження виробничих потужностей [2]. Ґрунтуючись на цій інформації можна стверджувати, що управління товарною політикою підприємства є складовою ефективної системи управління всім підприємством (рис. 1).

Рис. 1 - Структура системи управління підприємством

Джерело: складено автором на основі [3]

Ефективне функціонування суб'єкта господарювання в економічному середовищі залежить від його сформованої пропозиції товарів і послуг. У цьому аспекті маркетингова складова управління підприємством передбачає проведення заходів з дослідження ринку, формування товарної політики та системи ціноутворення, проведення заходів з просування продукції тощо.

Правильно сформована товарна політика є запорукою успіху, а її відсутність та необґрунтованість стане причиною низки негативних наслідків: невідповідність запропонованої продукції потребам споживачів, зниження конкурентоспроможності суб'єкта господарювання, економічні ризики для фінансової стійкості підприємства, недоотримання доходів та прибутку.

Недоліки товарної політики підприємства призводять до негативних наслідків для інших елементів системи управління підприємства в цілому. Від цього може страждати виробнича складова, де буде порушено план виробництва продукції, виникнуть проблеми з управлінням запасами та логістикою сировини і готової продукції. Також буде порушено перебіг виконання фінансового плану, постраждає фінансова стійкість та незалежність суб'єкта господарювання тощо.

Через фінансові труднощі виникнуть проблеми у кадровій, організаційно-управлінській та інноваційній складових, які не доотримають грошових коштів для своїх поточних та майбутніх потреб та заходів. Проблеми зі збутом, просуванням продукції та невиконання планових показників зумовлюють низку труднощів у маркетинговій діяльності підприємства..

Також важливо було б відзначити як наслідок - зниження гудвілу підприємства. Погано сформована товарна політика негативно впливатиме на довіру споживачів до цієї продукції та зашкодить бренду підприємства. Споживачі та клієнти цієї продукції будуть шукати інших постачальників продукції, які гарантуватимуть якість, своєчасність, відповідність товару до їхніх потреб.

Отже, товарна політика підприємства як одна з частин маркетингової складової управління підприємства відіграє дуже важливе значення і впливає на ефективність діяльності всієї системи через призму різних наслідків та факторів. Таким чином товарна політика повинна відігравати ключове значення у векторі діяльності суб'єктів господарювання з метою підтримання їхнього стабільного розвитку.

МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ОЦІНЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА

Ф Немировський — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

У сучасних умовах динамічних ринкових трансформацій питання вибору методичного підходу до оцінювання економічної безпеки підприємства набуває ключового значення. Ефективність управлінських рішень прямо залежить від того, наскільки повно й об’єктивно оцінено рівень безпеки за різними її складовими, зокрема інноваційно-інформаційною, що є критично важливою в умовах цифровізації. Огляд наукових підходів демонструє суттєву різноманітність методів — від індикаторних до системних та економіко-математичних, що зумовлює потребу у їх узагальненні та визначенні доцільності застосування залежно від цілей дослідження.

У своєму дослідженні Лєзіна А. В. [2] у якості підходів до оцінки економічної безпеки підприємств виокремлює: індикативний, ресурсно-функціональний, інституціальний, економіко-правовий, синергічний, системно-функціональний. Шило Ж. С. та Кречко М. Ю. [4] обґрунтовують наступні підходи: індикаторний, ресурсно-функціональний, підхід на основі теорії економічних ризиків, програмно-цільовий. Іванілов О. С. та Дмитрієва О. І. [1] для визначення рівня економічної безпеки використовують декілька основних підходів: індикаторний, ресурсно-функціональний, комплексний. А, Сак Т. В. [3] наводить такі основні підходи до оцінювання рівня економічної безпеки підприємств: індикаторний (пороговий), ресурсно-функціональний, програмно-цільовий, прибутково-інвестиційний, підхід на основі теорії економічних ризиків, системний, економіко-математичний.

Узагальнення сучасних методичних підходів дозволяє виокремити три основні групи оцінювання економічної безпеки підприємства: об’єктивні, суб’єктивні та гібридні. Об’єктивні підходи ґрунтуються на математичній обробці даних без залучення експертних суджень. Перевагами є відтворюваність і відсутність суб’єктивізму, однак такі методи не враховують причинно-наслідкових зв’язків. Суб’єктивні підходи базуються на експертному визначенні ваг показників. Вони дають змогу врахувати галузеву специфіку та якісні аспекти, але характеризуються суб’єктивністю, складністю досягнення узгоджених оцінок та значною трудомісткістю. Гібридні багатокритеріальні підходи поєднують статистичні властивості даних з експертним баченням структури системи. Їх перевага полягає у здатності збалансувати об’єктивність і контекстність, виявляти причинні залежності та враховувати синергію між компонентами економічної безпеки. Обмеженнями залишаються складність розрахунків і необхідність спеціалізованого програмного забезпечення.

Узагальнення наукових підходів дозволяє зробити висновок, що для оцінювання інноваційно-інформаційної складової економічної безпеки підприємства найбільш доцільними є гібридні багатокритеріальні методи. Застосування таких методів є перспективним напрямом підвищення точності оцінювання та обґрунтованості управлінських рішень у сфері економічної безпеки підприємства.

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ТА ВИКЛИКИ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Д Орел — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Сучасна економіка характеризується складними змінами, які відбуваються під впливом глобалізації, цифровізації та геополітичної нестабільності. Макроекономічна динаміка у світі й Україні сьогодні визначається низкою чинників: воєнними конфліктами, порушенням логістичних ланцюгів, енергетичними кризами, кліматичними змінами та швидким розвитком інформаційних технологій. У цих умовах основне завдання державної економічної політики — забезпечення макроекономічної стабільності, відновлення економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності національної економіки.

Однією з ключових проблем є збільшення інфляції. В умовах воєнних дій в Україні значна частина країн зіткнулася з різким зростанням цін на енергоносії, продовольство та імпортні товари. Інфляція знижує купівельну спроможність населення, збільшує нерівність доходів і ускладнює планування інвестиційної діяльності. Для України додатковим викликом є емісія грошей для покриття дефіциту бюджету, що створює ризики для валютної стабільності та монетарної політики.

Наступною проблемою є безробіття та структурні дисбаланси на ринку праці. У світі автоматизація, розвиток штучного інтелекту й цифрових платформ поступово змінюють структуру зайнятості. В Україні ж ці тенденції накладаються на наслідки війни — міграцію робочої сили, втрату виробничих потужностей, зниження інвестиційної активності. Це потребує нових підходів до формування державної політики зайнятості, розвитку освіти та перекваліфікації кадрів. Незалежно від галузі, ключем до збереження репутації є вміння відкрито визнавати проблему, швидко реагувати та будувати діалог із суспільством на основі довіри [3].

Серйозним викликом залишається дисбаланс у зовнішній торгівлі. Через знищення промислових об’єктів, порушення логістики та втрату частини ринків збуту зменшуються експортні надходження. Водночас імпорт енергоносіїв, техніки та критично важливих товарів зростає. Це негативно впливає на платіжний баланс і створює ризики девальвації національної валюти. Для подолання цієї проблеми необхідне розширення експорту, розвиток високотехнологічних і креативних галузей економіки, співпраця з європейськими компаніями у створенні продукції. Не менш важливою є проблема боргового навантаження. Збільшення державного боргу — це наслідок воєнних видатків, падіння доходів бюджету та необхідності залучення зовнішньої допомоги. Висока боргова залежність ускладнює фінансову стійкість країни, обмежує інвестиційні можливості та робить економіку вразливою до змін процентних ставок на світових ринках. Для забезпечення боргової безпеки важливо розвивати внутрішній ринок капіталу, підвищувати ефективність державних витрат і стимулювати економічне зростання. Окрему увагу слід приділити переходом на цифрові технології, що виступає як можливістю, так і викликом для національної економіки. З одного боку, цифровізація підвищує продуктивність, сприяє розвитку інновацій і створює нові бізнес-моделі. З іншого — посилює нерівність між регіонами та галузями, що мають різний рівень доступу до технологій. Для України цифрова економіка може стати фактором економічного відновлення після війни, особливо через розвиток фінтех-сектору, електронного урядування та RWA-токенізації економічних активів.

Проблеми фінансового управління реального сектору економіки являються чи не найгострішими у сфері управління їх діяльності[1, с.442]. Таким чином, сучасні проблеми економіки мають комплексний характер і потребують системного вирішення. Важливим завданням є досягнення макроекономічної рівноваги — збалансування між економічним зростанням, інфляцією, зайнятістю та платіжним балансом. Лише поєднання стабільної монетарної політики, структурних реформ, цифрових інновацій та інтеграції у світову економіку дозволить забезпечити сталий розвиток і підвищити добробут населення.

НАПРЯМИ ЦИФРОВІЗАЦІЇ «СРІБНОЇ ЕКОНОМІКИ» В УКРАЇНІ

Н Покровська — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Великий сектор економіки, що орієнтується на дорослих і пенсіонерів (зазвичай 50-65+ років) називається «срібна економіка». Включає виробництво, послуги, охорону здоров’я, житло, транспорт, цифрові технології тощо. Станом на 1 січня 2025 р. в Україні налічується 10,3 млн пенсіонерів, з яких близько 2,8 млн продовжують працювати. При цьому середній розмір пенсії працюючих пенсіонерів складає приблизно 6 302 грн. Цифровізація цієї вікової групи стимулює економічну активність, створює попит на нові товари та послуги, а також сприяє соціальній стабільності шляхом зменшення навантаження на державні системи соціального захисту.
За даними опитувань KIIS/UNDP 2024, лише близько 48% літніх людей щоденно користуються Інтернетом, а 31% взагалі не користуються цифровими сервісами. Водночас серед людей похилого віку рівень використання державних е-послуг та додатку «Дія» становить приблизно 26%.[1]

Серед ключових бар’єрів — низький рівень цифрових навичок, відсутність сучасних пристроїв або стабільного інтернет-з’єднання, побоювання щодо безпеки персональних даних, а також обмежена інфраструктура у селах та малих містах. Подолання цих наявних проблем є критичним для ефективного залучення літніх людей у цифрову економіку.

Фактично відомо, що приблизно 48% людей після 60 користуються інтернетом щодня. Також можна зазначити, що 26% використовували держпослуги (e-services) у 2024 Також опитування говорить про те, що мінімум 50% пенсіонерів мають доступ до смартфона або іншого інтернет-пристрою. [1]

Український уряд користуючись досвідом розвинутих країн робив перші кроки в напряму цифровізації людей похилого віку. У лютому 2022 року Президент анонсував програму безкоштовних смартфонів і пільгового інтернету для вакцинованих громадян 60+, мета — прискорити «державу в смартфоні» та забезпечити ріст економіки залучивши цю аудиторію до нових послуг та товарів. Програма «єСмартфон» мала на меті забезпечити літніх людей смартфонами та доступом до інтернету, проте через вторгнення ця програма не була реалізована.

Аналітичні дослідження ASEAN/Asia-Pacific прогнозує ринок в трильйонах доларів у 2020-х підкреслюється, що майбутні «срібні споживачі» будуть більш освічені, забезпечені та технологічно підковані. [2] Тому ми пропонуємо структуровані напрями цифровізації «срібної економіки» для подальшого державного регулювання та пошуків зростання економіки.

Табл. 1

Напрям	Зміст
Онлайн-сервіси та управління фінансами	- Е-пункти виплат і пенсійні сервіси з push-сповіщеннями - Мобільний банкінг та спрощені платіжні рішення - Спрощений e-commerce із каталогами та підтримкою для пенсіонерів
Охорона здоров’я та догляд	- Е-пункти виплат і пенсійні сервіси з push-сповіщеннями - Мобільний банкінг та спрощені платіжні рішення - Спрощений e-commerce із каталогами та підтримкою для пенсіонерів
Цифрова грамотність	- Програми цифрової грамотності - Техпідтримка «на лінії»

Ми пропонуємо для успішної цифровізації слід сегментувати аудиторію на активні 60–69 років та старші активні користувачі 70+, розробляти доступні UX-інтерфейси, поєднувати офлайн- та онлайн-навчання, а також пропонувати гнучкі моделі оплати (підписки, пакетні продажі пристрій + інтернет + навчання). Такі заходи дозволяють підвищити цифрову активність пенсіонерів та розширити ринок послуг для «срібної економіки».

ЄВРОІНТЕГРАЦІЯ ЯК ЧИННИК НАРОЩЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ В УМОВАХ СУЧАСНИХ ВИКЛИКІВ

А Роздорожний — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Євроінтеграція набула за роки незалежності характеру стратегічного і незворотного процесу й стала чинником трансформації й нарощення економічного потенціалу національної економіки і її суб’єктів. А з упровадженням поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі та особливо з початком повномасштабного вторгнення цей чинник став критично важливим, при цьому ринок ЄС набув статусу ключового ринку збуту. Серед інших підприємства харчової промисловості, як свідчить аналітика, незважаючи на нестабільність та невизначеність умов господарювання, викликів системного характеру, які постали перед ними в умовах війни, змогли використати переваги євроінтеграції для утримання та нарощення (відтворення) свого економічного потенціалу. Аналіз зовнішньоторговельних операцій як для підприємств цієї сфери промисловості до країн ЄС дає підстави стверджувати, що переорієнтація на ринки ЄС стала для них ключовим чинником у нарощенні економічного потенціалу після різкого падіння показників від початку повномасштабного вторгнення для більшості видів продукції. За даними [1, с. 16] найбільше скорочення за результатами 2022 р. у порівнянні з 2021 р. відбулось для свинини (на 92,4%), м’яса свіжого чи охолодженого (на 85,7%), ковбас (на 77,7% ), водночас зріс експорт цукру (у 7,1 рази), масла вершкового (на майже на 30%), сирів (майже на 30%). Вже у 2023 та 2024 рр. відбулись зміни у показниках експорту. Наприклад, за виділеними на рис. 1. групами продукції (зокрема, зростання експорту для м’яса, сирів, макаронів, олії, цукру, а падіння для круп, борошна, масла). Сукупно по їжі та напоям у 2024 р. відбулось зростання експорту до країн ЄС на 6% [3].

Рисунок 1 – Показники експорту харчових продуктів (вибірково) у 2021-2024 рр. в т. побудовано за даними [1; 2]

Загалом, якщо говорити про товарну структуру зовнішньої торгівлі товарами у 2023-2024 рр., то 60,8% експорту у 2023 році та 59,2% відповідно становили продовольчі товари і сільськогосподарська продукція. При цьому експорт перевищував імпорт. Імпорт у 2023 році складав 11%, а у 2024 р. - 10,8%. При цьому в географічній структурі ключове місце у 2024 р. займали країни ЄС як по імпорту (50,4%), так і по експорту (59,5%) [3]. Найбільше на ринку ЄС представлені жироолійні продукти, продукція тваринництва, кондитерські вироби, соки та інші безалкогольні напої.

Підприємства галузі у процесі переорієнтування на ринки ЄС та нарощення на них своїх позицій стикнулись з низкою викликів, серед яких і суворі технічні регламенти та необхідність модернізації обладнання, складні та вартісні процеси сертифікації, необхідні для виходу на ринки ЄС, протекціонізм і квотування [4], маркетингові бар’єри та необхідність нарощення інвестицій у маркетинг та формування бренду під «нового» споживача, значний кваліфікаційний розрив та необхідність нарощення фінансування кадрово-інтелектуального потенціалу відповідно до змін у виробничих процесах та посиленої сертифікації, й загалом удосконалення системи управління, оптимізації бізнес-процесів.

Водночас, підприємства харової промисловості реагують на них оновленням основних засобів, включенням у свою діяльність «зелених» технологій, знаходять інвестиції (в т.ч. через фандрейзинг, активізацію проєктного підходу, грантрайтинг) в поглиблення переробки продукції, яка не підпадатиме під квоти, нарощують питому вагу сертифікованої продукції, збільшують витрати на підвищення кваліфікації персоналу, патентують інновації, збільшують коефіцієнт маркетингових витрат та намагаються нарощувати коефіцієнт утримання європейських споживачів, переходять від підходу точкової до системної сертифікації тощо. Завдяки цьому поступово відбувається нарощення та відтворення їх економічного потенціалу на новій якісній основі, насамперед за такими його складовими, як: техніко-технологічна, виробнича, експортна (як синтезована), кадрово-інтелектуальна, маркетингова, організаційно-управлінська.

Якщо ж аналізувати цей процес з позицій економічного потенціалу України, то можемо говорити про те, що нова торговельна угода попри свої окремі жорсткіші норми стимулює переходити харчову промисловість до європейських правил гри (до 2028 р.) та є логічною тенденцією в умовах прискореної євроінтеграції. Загалом можемо підсумувати, що євроінтеграція виступає вагомим чинником нарощення економічного потенціалу підприємств харчової промисловості, стимулюючи їх відновлюватись шляхом покращення якості, активізації інноваційної активності та інвестицій в техніко-технологічну модернізацію та людський потенціал. Водночас управління ризиками в сучасних умовах переходить серед іншого на системну адаптацію до стандартів ЄС та стратегічну орієнтацію на виробництво високомаржинальної кінцевої продукції.

ІНТЕГРАЦІЯ ПРИНЦИПІВ СТАЛОСТІ У ЛАНЦЮГИ ПОСТАЧАННЯ ЯК ДРАЙВЕР ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ЛОГІСТИЧНИХ ПІДПРИЄМСТВ

М Сандул — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

У контексті посилення євроінтеграційного вектору розвитку української економіки, а також оновленої Європейської промислової політики, українські підприємства, які прагнуть увійти у європейські ланцюги доданої вартості, дедалі більше стикаються з необхідністю впроваджувати звітність щодо сталого розвитку (з англ. sustainability reporting) не лише як іміджеву вимогу, але і як конкурентну перевагу та умову доступу до ринків, фінансування й співпраці з провідними міжнародними партнерами. Водночас, фрагментація глобальної торгової системи, яка проявляється, зокрема, зростанням геополітичних бар’єрів, «гейтивізацією» міжнародної торгівлі, посиленням митних, регуляторних, санкційних і секторальних перепон, ускладнює логістичні зв’язки й підвищує значення прозорості у ланцюгах постачання та впровадження принципів сталого розвитку.

Європейська промислова політика останніх років робить акцент на трьох пріоритетах: конкурентоспроможність, цифровізація та зелена трансформація («кліматична нейтральність» до 2050 р.) [1]. Урядові та регуляторні ініціативи (зокрема Corporate Sustainability Reporting Directive (CSRD) та супутні інструменти, зокрема, Таксономія ЄС, SFDR) стандартизують вимоги до розкриття ESG-інформації, що створює «вхідні бар’єри» для постачальників, але й відкриває ринкові ніші для тих, хто відповідає стандартам. Для українських фірм, особливо середнього і великого бізнесу, це означає, що інвестиції в зелені процеси, цифрові системи трасування і прозору звітність – необхідна передумова для інтеграції у європейські ланцюги доданої вартості.

Обсяг ринку логістичних послуг у ЄС в 2024 році оцінювався приблизно в 782.8 млрд дол. США; аналітики прогнозують середньорічний темп зростання близько 7.3% у 2025–2030 рр., з прискореним зростанням сегментів складування та дистрибуції на тлі цифровізації й електронної комерції [2]. Це означає значні можливості для інтеграції постачальників і логістичних провайдерів, які відповідають європейським вимогам.

В Україні, за оцінкою Світового банку, попит на міжнародні вантажні перевезення у 2024 р. залишався нижчим (за обсягом) на близько 32% порівняно з довоєнним 2021 р., що є насідком воєнних ризиків, порушень морських коридорів, а також інших логістичних бар’єрів [3]. За підсумками січня-вересня 2025 також зафіксовано зниження обсягів вантажних перевезень на 11,3% порівняно з аналогічним періодом 2024 р. [4]. При цьому, у липні-вересні 2025 р. зареєстровано удвічі більше логістичних компаній і ФОПів, ніж у другому кварталі цього року, і на 111% більше, ніж в аналогічному періоді 2024 р. [5]. Водночас, ринок демонструє ознаки адаптації, як-от переналаштування через сухопутні коридори, зростання попиту на мультимодальні рішення та підвищену роль європейської інтеграції процедур перетину кордону. На тлі цього на українському ринку прогнозується поступове відновлення обсягів і зростання попиту на спеціалізовані експортно-орієнтовані логістичні послуги при паралельній необхідності модернізації інфраструктури й відповідності екологічним стандартам. Аналітичні звіти сектору вказують на уповільнену, але стійку тенденцію до зростання з 2025–2026 рр. (залежно від геополітичного контексту безпекової ситуації) [2].

Попри всі виклики, підприємствам транспортно-логістичного сектору України доцільно сконцентруватися на можливостях, що виникають у зв’язку з зеленим курсом ЄС. Так, європейські компанії і покупці вимагатимуть від постачальників стандартизованих звітів (CSRD/ISSB-сумісні), без них провайдери послуг не зможуть пройти процедури належної перевірки або отримати пріоритет у тендерах. Підготовка до CSRD підвищує прозорість ланцюга поставок і скорочує транзакційні ризики. Із фінансової точки зору, банки й інвестори дедалі частіше прив’язують кредитні умови та інвестиції до ESG-показників і відповідності Таксономії ЄС та SFDR; а отже, звіт про сталий розвиток стає передумовою дешевшого капіталу та кращих можливостей залучення до грантових програм ЄС. З точки зору можливостей нарощення ефективності, впровадження ESG-метрик стимулює оптимізацію маршрутів, енергоефективність, зниження відходів та більш ощадливе використання ресурсів, що має потенціал зниження витрат операційної діяльності у довгостроковій перспективі. А отже, підприємства з прозорою екологічною політикою і процесами легше залучатимуть партнерів у ланцюгах доданої вартості та розширюватимуть власні експортні можливості.

Для швидшої адаптації до викликів конкурентного середовища ЄС логістичному бізнесу України доцільно: впроваджувати стандартизовану систему збору ESG-даних (з англ. double materiality assessment) з орієнтацією на CSRD/ISSB [6]; сфокусуватися на «зелених нішах» у мультимодальних рішеннях, оптимізації «останньої милі», зворотної логістики (наприклад, відпрацьованого електричного і електронного обладнання, електронної комерції тощо), енергоефективному складуванні, із позиціюванням як «постачальника, що відповідає CSRD»; активно використовувати можливості фінансової підтримки (європейські програми, інвестиційний механізм ЄС для підтримки економічного відновлення та модернізації України “Ukraine Investment Framework” (частина “Ukraine Facility”), «зелений» кредит) для оновлення парку та цифрової трансформації [7]); продовжувати впроваджувати сценарне планування для управління ризиками фрагментації міжнародної торгівлі (диверсифікація маршрутів, страхування, вихід на нові ринки або освоєння нових ніш) тощо.

Отже, стандартизована звітність сталого розвитку стає важливим інструментом входу українських підприємств у європейські ланцюги доданої вартості: вона забезпечує доступ до ринків і капіталу, допомагає підвищувати операційну ефективність і знижувати ризики. Водночас, логістичним операторам потрібна підтримка з боку держави (фінансова, геополітична, митні спрощення) та інвестиції в цифрові та «зелені» технології для реалізації цього потенціалу в умовах сучасної фрагментованої міжнародної торгової системи.

АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ ПРИБУТКОВІСТЮ СУБ’ЄКТА ГОПОДАРЮВАННЯ НА ПРОМИСЛОВОМУ РИНКУ

Д Січка , О Підлісна — пн, 05 січ 2026 00:00:00 +0200

Комерціалізація господарської діяльності докорінно змінює підходи до формування прибутку і пошуку нових каналів його отримання [1]. Основними джерелами формування прибутку на промисловому ринку є варіювання номенклатури і асортименту вироблених товарів і управління ринковою діяльністю [2-4].

Метою даного дослідження є формування прикладної рамки пошуку суб’єктами промислового ринку варіацій урізноманітнення джерел прибутку.

Дослідження показали, що основними питаннями управління джерелами прибутку для суб’єктів господарювання є нестійкий попит, скорочення ланцюгів постачання, збільшення вартості зростання логістичних витрат та посилення екологічних викликів [5]. У відповідь на це підприємства обирають диверсифікацію – збільшення номенклатури продукції, знаходження нових ринків збиту та методи взаємодії з контрагентами, як базовий інструмент стабілізації прибутковості.

Для досягнення поставленої мети дослідження, автори застосували інструменти портфельної логіки із обмеженнями у горизонтах планування. Дослідження показало, що такі обмеження можуть бути успішно реалізовані на промисловому ринку через концентрування на сфері сервітизації процесів. Формування додаткової вартості товару за рахунок сервісних послуг дозволяє оптимізувати витрати на варіативність і диверсифікацію портфеля. Додаткові опції і сервісні пакети до промислової продукції збільшують додану вартість, причому процес ціноутворення послуг є складним і важким до обґрунтування і контролю. Таким чином, переведення процесу формування портфелю із сфери товарного обігу до сфери послуг дозволяє сформувати посилені фінансові потоки надходжень і тим самим без зміни фактичного джерела надходження прибутків (цільовий споживач) варіювати густину потоку надходжень.

В умовах формування ринків персоналізованих товарів актуальним напрямом диверсифікації джерел прибутковості є пошук неординарних рішень між ринкових трансформацій і переходів: вхід у суміжні види економічної діяльності, трансфер між В2В і В2С, партнерські колаборації, тощо. Для визначення ефективності трансформацій науковці [6] рекомендують формувати карти маржі за ринками і товарами для визначення місць втрат і перетоків з урахуванням бар’єрів входу. Подібні варіативності не повинні перевищувати 5-10 % виробничих потужностей, що зменшує розики порушення операційної стійкості базавого портфеля. [7].

Ще одним цікавим напрямом управління прибутковістю є оптимізація господарського портфелю виробництва: оптимізація вільних потужностей, баланс між консервацією і завантаженням додатковими замовленнями, оптимізація через аутсорсинг, тощо. Такі процеси реалізують через матеріальні баланси, розсинхронізацію потоків (p≤0,3) [8], контроль точки беззбитковості та формування товарних резервів.

Таким чином, дослідження показало, що при формуванні прикладної рамки пошуку суб’єктами промислового ринку варіацій урізноманітнення джерел прибутку варто дійсно систематизувати напрацювання підходів, методик та інструментів у формі матриць складного профілю з урахуванням перетинів і перетоків.

ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ В УМОВАХ НЕСТІЙКИХ ЗМІН

Д Сківка , О Підлісна — вт, 06 січ 2026 00:00:00 +0200

В умовах сучасної нестабільності (модель VUCA/BANI) операційна діяльність суб’єкта господарювання повинна бути надзвичайно гнучкою та адаптивною [1,2]. Наприклад, після пандемії бізнес вийшов з моделі VUCA й перейшов до концепції BANI, що сприяло адаптації управління та стратегії компаній до нових вимог ринку [1]. Дослідження показують, що високий ступінь адаптивності суб’єкта господарювання до зовнішніх змін пов’язаний із гнучкою, пласкою та децентралізованою організаційною структурою [2].

Метою даного дослідження є систематизація підходів, методик операційного управління для визначення кореляції їх із сучасними варіаціями структур організації і управління.

Дослідження показали, що сучасні підходи до операційного управління засновані на оптимізації процесів ухвалення рішень за допомогою інтеграції прогнозних моделей та процесів. Така оптимізація може відбуватися на всіх рівнях управління від стратегічного до операційного із врахуванням особливостей та методики.

На стратегічному рівні задача полягає у моделюванні альтернативних сценаріїв і виборі напряму розвитку компанії з урахуванням ризиків та невизначеності. Для цього залучають СПУР або системи підтримки ухвалення рішень, які збирають і аналізують внутрішні та зовнішні дані, будують сценарії і формують інформаційну підтримку для керівництва [3]. У комбінації зі штучним інтелектом і машинним навчанням такі системи можуть ідентифікувати приховані патерни ризиків, прогнозувати зміну попиту або фінансові флуктуації і формувати рекомендації для корекції стратегії. Важливо, що на стратегічному рівні фокус зміщується з пошуку «оптимального» рішення до вибору робочих сценаріїв та визначення тригерів для переходу між ними [4].

Тактичний рівень оперує середньостроковими рішеннями — ресурсним плануванням, вибором постачальників, оптимізацією ланцюга постачання. На тактичному рівні застосовують методи мультикритеріального аналізу, зокрема аналітичний ієрархічний процес - АІП, який розбиває складні задачі за ієрархією мета–критерії–альтернатива та виконує попарні порівняння для ранжування варіантів. АІП зручний при виборі постачальників, постпроцедурній оцінці ризиків та комбінуванні якісних і кількісних критеріїв. Одночасно на тактичному рівні впроваджують моделі оптимізації запасів, моделювання пропускної спроможності та ABM, підхід до моделювання складних систем, який передбачає представлення системи як набору автономних агентів, для оцінки поведінки складних систем [5] [6].

Операційний рівень вимагає постійних і швидких рішень для підтримки стійкості виробничих процесів і є варіативними. Наприклад: запуск нової виробничої лінії, час замовлення сировини, побудова маршруту для транспорту, тощо. Для ухвалення рішень на оперативному рівні використовують моделі: лінійне програмування (для оцінки ефективного використання виробничих ліній [11]), модель управління запасами (для визначення оптимального часу та розміру замовлень та рівень запасів), або метод Just-In-Time (для мінімізації запасів виробництва), метод «what-if» аналізу (для оцінки сценаріїв, наприклад, вплив на запаси зростання попиту).

Різноманітність методів оптимізації ухвалення рішень та пов’язаних з ними прогнозних моделей та процесів, робить їх імплементацію індивідуалізованою. Усі розглянуті методи для їх імплементації мають аналітичне ядро, яке складається з ERP-систем, CRM, систем обліку, зовнішніх джерел, також вони потребують налаштування під наявну модель управління або бізнес-процеси залежно від моделі. Актуальним у сучасних умовах є також ризик «переавтоматизації», коли залежність від моделей без адекватного контролю з боку людини призводить до некоректних рішень в умовах нестійких змін.

Таким чином, управління, зокрема і організаційною діяльністю суб’єкта господарювання, засноване на адаптаційних змінах організаційних і управлінських структур. Основним завданням управління у таких умовах стає нормування часу на ухвалення оперативних рішень і їх реалізацію з урахуванням сили та опору каналів перетікання інформації. Організаційний підхід до вибору методик дозволяє конкретизувати зони гальмування в управлінні оперативною діяльністю суб’єкта господарювання.

Визначена у ході дослідження необхідність зміни норм часу на аналіз, ухвалення і реалізацію оперативних рішень пов’язана із рівнем інтеграції систем машинного навчання і апаратного управління у структуру бізнес-процесів. Такий підхід може вимагати формування аутсорсингових систем управління операційною діяльністю з метою оптимізації витрат. Впровадження в організаційну діяльність суб’єкта господарювання процесів на основі big data та machines learn кардинально змінює основи формування таких інструментів і їх застосування.

Застосування гнучких організаційних структур (пласка ієрархія, децентралізація, низький рівень формалізації) передбачає регламентацію часу на роботу з інформацією і формування рішення. Отже, основним завданням сучасного управління операційною діяльністю суб’єкта господарювання є визначення аспектів нормування тривалостей процесів з урахуванням лабільності, нестійкості очікувань і змін реверсного характеру. У таких умовах практичний досвід і компетенції виконавця втрачають цінність, такі аспекти звужують розвиток адаптивності і формують стохастичність оперативного управління. Таким чином, дослідження особливостей управління операційною діяльністю в умовах нестійких змін показало, що зміна підходів до управління вимагає перегляду самої системи формування такої діяльності.

ВПЛИВ ВІДЕОІГОР НА РІВЕНЬ СУСПІЛЬНОЇ ОБІЗНАНОСТІ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ

О. Солосіч , О Денисенко — вт, 06 січ 2026 00:00:00 +0200

У сучасному цифровому середовищі відеоігри стали доволі популярним і водночас потужним інструментом впливу на формування базових знань та навичок, пов’язаних з економічними процесами. Ігрова індустрія постійно розвивається, пропонуючи користувачам дедалі складніші й більш продумані моделі економічних систем. Окрім розважальної складової, відеоігри все частіше виконують функцію неформального освітнього середовища, яке сприяє підвищенню рівня економічної грамотності населення. Актуальність цього питання зростає, адже економічна обізнаність є важливою умовою свідомої участі людей у суспільних та фінансових процесах — особливо тоді, коли ці навички можна здобути у зручній та інтерактивній формі.

Більш того, варто зауважити, що важливість даної проблематики напряму пов’язана із питаннями розвитку креативної економіки, що у контексті обраного предметного поля дослідження формує прямий взаємозв’язок із можливостями розвитку знаннєвої економіки виступаючи одним із центральних елементів сучасних процесів інтелектуалізації у межах постіндустріальної парадигми суспільного розвитку [1]. При цьому, окреслена проблематика охоплює специфіку взаємодії індивідів у цифровому середовищі та інформаційній економіці як додаткового фактору забезпечення інтелектуалізованого розвитку суспільства [2].

Однією з головних особливостей відеоігор є можливість моделювання складних економічних систем у доступній та наочній формі. Користувач не просто спостерігає за теорією, а бере участь у реальних процесах: управляє ресурсами, оптимізує витрати, аналізує ринок, приймає стратегічні рішення. Завдяки інтерактивності гравець може експериментувати, перевіряти свої гіпотези та бачити наслідки своїх дій без ризику втрат у реальному житті. Це робить відеоігри унікальним навчальним інструментом, який поєднує практику та імітацію реальних економічних явищ.

Важливе місце серед основних жанрів відеоігор, що впливають на економічну обізнаність, є економічні та містобудівні стратегії. Такі ігри, як Workers & Resources: Soviet Republic, Cities: Skylines, серія ігор Tropico та Anno, пропонують опанувати створенням та управлінням містами або державами. У цих проєктах гравець стикається з необхідністю балансувати бюджет, визначати податкову політику, реагувати на зміни ринку праці, забезпечувати розвиток інфраструктури та враховувати соціально-економічні потреби населення. Навіть без спеціальної освіти користувач отримує розуміння таких понять, як попит і пропозиція, дефіцит ресурсів, інфляція, економічне зростання чи рецесія, важливість правильно побудованої логістики.

Ще одним важливим напрямом є відеоігри з внутрішніми ринковими механіками, зокрема онлайн-ігри, де економіка формується живою спільнотою гравців, а не тільки за рахунок механік котрі заклали розробники. На віртуальних ринках цих ігор діють ті самі принципи, що й у реальних: ціни змінюються залежно від попиту й пропозиції, виникає конкуренція, торговельні війни, дефіцит товарів, ажіотаж чи падіння вартості ресурсів. Деякі ігри, як-от EVE Online, містять складні економічні системи, що слугують об’єктом академічних робіт та наукових досліджень. Також варто зазначити, що, до аналізу внутрішньоігрової економіки компанія залучала справжніх економістів. Участь у таких ринках допомагає користувачам інтуїтивно зрозуміти механізми ринку, прийняття рішень у конкурентному середовищі та наслідки економічних стратегій.

Відеоігри також сприяють формуванню важливих практичних навичок. Управління бюджетом, оптимізація витрат, довгострокове планування, аналіз ризиків — усе це стає невід’ємним елементом ігрового процесу. Гравці вчяться когнітивно моделювати економічні ситуації, прораховувати ризики, розуміння взаємозв’язку між різними сферами діяльності та важливості системного підходу. Багато проєктів вимагають не лише швидкої реакції, а й стратегічного мислення, так би мовити на кілька кроків вперед, оцінки можливих сценаріїв та прогнозування наслідків власних рішень. Ці навички мають чітке прикладне значення й можуть бути корисними в реальному житті.

Досить позитивним фактором є те що в Європі вже практикується поєднання відеоігор з навчанням. Додамо, що дана практика знаходить свою реалізацію не лише у межах економічної сфери. Тим не менше освітні практики підтверджують, що відеоігри мають позитивний вплив на економічну обізнаність. У навчальних закладах іноді застосовують симулятори або комерційні ігри для пояснення, або аналізу різноманітних тем які пов’язані з економікою. Їх задача дати змогу учням та студентам більш глибоко зануритися в економічні явища, оскільки такі ігри створюють динамічне середовище з численними взаємопов'язаними факторами. Гравці можуть побачити, як окремі зміни — наприклад, підвищення податків чи інвестиції в інфраструктуру — впливають на загальний стан системи. У процесі гри людина бачить, зрозуміє та опановує економічні основи набагато легше і швидше.

Разом з тим, варто зазначити, що розвиток ігрової індустрії має певні недоліки. Перш за все, це те що економічні моделі у відеоіграх, хоч і намагаються бути реалістичними, часто залишаються спрощеними і недосконалими, оскільки створити повністю ідеальну гру на даний момент – неможливо, по причині цього, інтеграція відповідних ігрових механік, ймовірностей, разом із досягненням зрозумілості та структурної впорядкованості персонального інтерфейсу залишається складною задачею. Тому досвід сучасних відеоігор може створювати хибні уявлення про складність реальних економічних систем, які залежать від значно більшої кількості факторів, зокрема політичних, соціальних і культурних. Крім того, у деяких іграх наявність внутрішніх покупок, лутбоксів та платних переваг може сприяти викривленню розуміння економічних процесів, формуючи у гравців хибне враження про легкість отримання ресурсів, паралельно стимулюючи спонтанні витрати. Тому важливо розуміти відмінності між віртуальною й реальною економікою.

Загалом відеоігри роблять значний внесок у підвищення економічної грамотності суспільства. Вони створюють цікаве й захопливе середовище, що дозволяє експериментувати з економічними моделями, розвивати навички стратегічного мислення й краще розуміти принципи функціонування сучасного ринку. В умовах цифрової трансформації ігрові технології мають потенціал стати важливою частиною освітніх програм і допомогти широкій аудиторії краще орієнтуватися в економічних процесах. Тому якщо ми хочемо й справді покращувати суспільну обізнаність в цій темі, держава має заохочувати, впроваджувати, та надавати можливість вивчати щось нове за допомогою ігор. Більш того, це порушує проблему формування економічних стимулів для розробників даного сегменту програмного забезпечення, оскільки створення і заохочення до конкретних ігор допомагає формувати у громадян інтерес та базові навички економічної обізнаності.

РОЗВИТОК ЖІНОЧОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

О Солосіч , М Сінайко — вт, 06 січ 2026 00:00:00 +0200

В умовах динамічних змін економічного середовища та нестабільності ринку України особливої уваги набуває аналіз змін тенденцій у підприємництві, серед яких за останні роки можна помітити посилення участі жінок у створенні та розвитку власних бізнес-проєктів, що поступово змінює галузеву та соціальну структуру малого і середнього бізнесу в Україні.

жіноче підприємництво дедалі частіше виступає не лише засобом економічного зростання та самореалізації, а й важливим інструментом для формування нових робочих місць, ринкових ніш та стабілізації економіки країни. Навіть в умовах війни жіноче підприємництво зберігає динаміку зростання: жінки активно шукають нові формати роботи, підвищують рівень професійних знань, змінюють форми трудової активності, вибудовують партнерські мережі та освоюють експортні напрями.

Упродовж 2020–2024 рр. кількість фізичних осіб-підприємців в Україні продовжувала зростати, незважаючи на економічні труднощі та воєнні події, зокрема повномасштабне вторгнення 2022 року. YC.Market зазначають, що на кінець 2024 року в державі налічувалося 2,3 млн зареєстрованих ФОПів, серед яких 1,1 млн – жінки, що становить 48,1 %. Для порівняння, у 2020 році загальна кількість ФОПів становила 1,9 млн, із яких жінок було 0,9 млн (46,1 %). Отже, за п’ятирічний період загальна кількість підприємців зросла на 330 тис. (17,1 %), тоді як кількість жінок-підприємиць – на 200 тис., що становить приріст у 22,5 %. [1]. Варто також зазначити те, що найменший приріст кількості активних ФОПів за останні п’ять років зафіксовано у 2022 році – лише 2 %, що можна пов’язати з економічною нестабільністю та спадом ділової активності після початку повномасштабної війни. Водночас уже у 2023 році показник зріс до 5,8 %, що свідчить про поступове відновлення підприємництва та адаптацію бізнесу до нових умов ведення діяльності.

Як зазначає Коробка С. [2], одним з ключових напрямків розвитку жіночого підприємництва в Україні залишається сфера надання послуг населенню, зокрема роздрібні онлайн та офлайн магазини, приватні заклади дошкільної та шкільної освіти, пошиття одягу, послуги у сфері краси тощо. Варто звернути увагу на те, що у структурі жіночого підприємництва простежується чітка галузева спеціалізація, де ключові позиції посідають вищезазначені сфери.

Найбільша частка жінок зосереджена у сфері аудиту та бухгалтерського обліку, де понад 85 % зареєстрованих ФОПів жінки. Значну присутність жінки також мають в освіті, де вони формують понад три чверті підприємців, 76,5% (27 тис. із 35,4 тис.) зокрема у приватних навчальних закладах, курсах та індивідуальних освітніх послугах.

Сфера інших послуг, яка охоплює широкий спектр діяльності: від консультацій до побутових сервісів - залишається провідною за загальною кількістю жінок-підприємиць 66,7% жінок (160,7 тис. із 240,9 тис.).

Високий рівень жіночої зайнятості також характерний для туризму, медицини, легкої промисловості та роздрібної торгівлі, що вказує на розширення їхньої присутності не лише у традиційно соціальних, а й у комерційно орієнтованих галузях, 64,7% (11,9 тис. із 18,4 тис.), 63,7% (26,4 тис. із 41,4 тис.), 61,1% (15,5 тис. із 25,3 тис.) та 60,5% (426,5 тис. із 705,1 тис.) відповідно.

У таких напрямах, як фармацевтика, громадське харчування та креативна індустрія, частка жінок перевищує 55 %, що підтверджує їхню активну участь у формуванні сучасного підприємницького середовища, орієнтованого на інновації та суспільні потреби. [1]

Разом із тим, тенденції останніх років засвідчують поступовий вихід жінок за межі традиційних напрямів, зокрема збільшення їхньої частки в агропромисловому секторі та IT-сфері. [3]

Водночас кількісне зростання жіночого підприємництва не виключає існування низки проблем, які продовжують обмежувати підприємницький потенціал жінок та їх бізнес-діяльність в Україні. Однією з ключових проблем є обмежений доступ до фінансування та ресурсів, що зменшує можливості для запуску чи розширення власної справи. Вагомими перешкодами залишаються гендерні стереотипи, нерівність в оплаті праці, а також складність поєднання професійної діяльності з сімейними обов’язками. Крім того, жінкам часто бракує доступу до якісної бізнес-освіти, професійних мереж і менторської підтримки, що знижує їхні конкурентні позиції та уповільнює кар’єрний розвиток у певних галузях. [2]

Проте попри наявні бар’єри, жінки-підприємиці демонструють високий рівень гнучкості, схильність до співпраці та здатності до новаторства, що дозволяє їм успішно розвивати бізнес навіть в умовах нестабільності. Жіночий стиль управління часто відрізняється від чоловічого поєднанням емпатії, дипломатичності та адаптивності, що сприяє ефективній командній взаємодії, побудові партнерських відносин та конструктивному вирішенню конфліктних ситуацій.

Більш того, активний розвиток та стимулювання розширення сектору жіночого підприємництва в Україні складає позитивні передумови до подальшої інтенсифікації процесів євроінтеграційного розвитку держави, адже забезпечення інклюзивності підприємницьких умов, ґендерного паритету в доступі до економічних можливостей невід’ємними складовими сучасних процесів інтелектуалізації суспільного розвитку та досягнення повноти реалізації індивідуального креативного потенціалу та загального потенціалу національної макроекономічної системи в цілому [4].

Отже, жіноче підприємництво в Україні набуває стратегічного значення як чинник інноваційного та соціально орієнтованого розвитку бізнес-середовища. Тому, перспективи жіночого підприємництва визначаються зміною бізнес-культури, у якій жінка розглядається не як виняток, а як рівноправний суб’єкт економічної діяльності, здатний впливати на напрями та темпи її розвитку.

ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ МАЛИХ І СЕРЕДНІХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ЕКОНОМІЧНОЇ НЕСТАБІЛЬНОСТІ

С Терзіогло — вт, 06 січ 2026 00:00:00 +0200

У сучасних умовах постійних економічних коливань, інфляційного тиску та геополітичних ризиків малі й середні підприємства України опинилися в особливо складному становищі. Саме ці підприємства найбільше потерпають від нестабільності макросередовища, обмеженого доступу до фінансів, зростання витрат на ресурси та скорочення платоспроможного попиту. Тому пошук ефективних шляхів підвищення результативності їх діяльності є одним із ключових завдань сучасної економічної політики України.

Робити бізнес-процес цифровим – це ключ до підвищення ефективності ведення сучасних технологій, таких як інструменти CRM, веб-аналітика, і автоматизовані бухгалтерські операції, можуть об'єднуватися, зменшувати час і грошові кошти. Використання цифрових технологій є надзвичайно важливим для утримання стабільних автоматичних процесів малого і середнього бізнесу, переходячи до цифрових служб створюється основа для підвищення продуктивності.

Важливим чинником ефективності є також диверсифікація напрямів діяльності та ринків збуту. Малі підприємства, що орієнтуються на один сегмент чи одного замовника, є вразливими до ринкових змін. Розширення асортименту продукції, вихід на нові регіональні ринки або освоєння онлайн-каналів продажу сприяють підвищенню стабільності грошових потоків. Окрім того, розбудова партнерських зв’язків між підприємствами через кластери, спільні платформи чи асоціації дозволяє знижувати витрати на маркетинг і логістику та створює ефект масштабу.

Суттєве значення має і фінансова стійкість. У період нестабільності підприємствам необхідно активно використовувати інструменти фінансового планування, контролю дебіторської заборгованості, формування резервного фонду та управління ризиками. Ефективна система фінансового менеджменту забезпечує здатність підприємства реагувати на коливання попиту, уникати касових розривів і планувати інвестиційну діяльність. У цьому контексті доцільно використовувати державні програми підтримки малого бізнесу, гранти та мікрокредитування.

Не менш важливою умовою підвищення ефективності є розвиток людського капіталу. Навчання працівників, підвищення їхньої кваліфікації, формування управлінських та цифрових компетенцій сприяють підвищенню гнучкості підприємства та його інноваційного потенціалу. Підприємства, які інвестують у персонал, краще пристосовуються до технологічних змін і здатні швидше відновлюватися після криз.

Одним із пріоритетних напрямів розвитку малого та середнього бізнесу сьогодні виступає підвищення екологічної та енергетичної ефективності. Використання ресурсозберігаючих технологій, а також поступовий перехід на відновлювані джерела енергії допомагають підприємствам скорочувати витрати у довгостроковій перспективі, а й отримувати доступ до міжнародних фінансових і грантових програм. Такі дії сприяють формуванню позитивної репутації компанії та посиленню її конкурентних позицій на внутрішньому й зовнішньому ринках.

У цілому підвищення ефективності діяльності малих і середніх підприємств за умов економічної нестабільності можливе лише за поєднання зусиль самих суб’єктів господарювання та державних інституцій. Підприємства мають впроваджувати внутрішні організаційні зміни, а держава — забезпечувати сприятливе регуляторне середовище, розширювати можливості фінансування й стимулювати інноваційний розвиток. Тільки комплексна політика, що поєднує технологічне оновлення, розвиток людського потенціалу, фінансову стабільність і державну підтримку, здатна забезпечити стійке функціонування малого та середнього бізнесу навіть у періоди економічних коливань.

АНАЛІЗ НЕЛІНІЙНОЇ ДИНАМІКИ ЦІН НА БЕНЗИН В УКРАЇНІ

А Тіцька — вт, 06 січ 2026 00:00:00 +0200

У роботі проведено комплексний аналіз динаміки цін на бензин А-92 в Україні за період 2021–2025 років із використанням методів математичного моделювання та аналізу часових рядів. Досліджено тенденції зростання середньорічної вартості, визначено прибутковість, волатильність і автокореляційні властивості ринку. Побудовано фазові портрети, що дозволяють інтерпретувати поведінку ціни як стохастичний процес, близький до моделей випадкового блукання та процесу Орнштейна–Уленбека. Отримані результати свідчать про стійкий висхідний тренд і помірну волатильність із наявністю кластеризації ризику та нелінійних властивостей у розподілі прибутковостей (“товсті хвости”). Робота демонструє можливість застосування підходів нелінійної динаміки та фінансової математики для дослідження енергетичних ринків України в умовах високої невизначеності.

У дослідженні макроекономічних процесів науковці застосовують методи таксономічного аналізу [1, 2], статистичного аналізу [3], кластерного аналізу [4], багатовимірного аналізу [5], авторегресійний підхід [6] тощо.

Енергетичний сектор є ключовою складовою економічної стабільності України. Забезпечення енергетичної безпеки та стабільності паливного ринку, зокрема ціни на бензин А-92, має стратегічне значення через його мультиплікативний вплив на інфляцію та собівартість продукції. Упродовж 2021–2025 років ринок зіткнувся зі структурними змінами, спричиненими збройною агресією РФ, руйнуванням інфраструктури та порушенням логістики. Незважаючи на ці шоки, ціна на бензин А-92 демонструє сталу тенденцію до зростання з короткостроковими квазіперіодичними коливаннями, що свідчить про наявність внутрішніх закономірностей. Розуміння цих закономірностей є необхідним для формування ефективної державної політики та планування бізнесу.

Проблема полягає у відсутності системних досліджень, що комплексно поєднують економічний, статистичний та математичний підхід до аналізу цінових процесів, здатних врахувати нелінійність, автокореляцію та стохастичні властивості.

Мета дослідження - провести комплексний аналіз динаміки цін на бензин А-92 в Україні за 2021–2025 роки із застосуванням методів аналізу часових рядів, визначення волатильності, автокореляційних характеристик і фазових портретів, щоб охарактеризувати тип поведінки системи та виявити основні риси її еволюції.

У роботі використано публічний оперативний ряд середніх роздрібних цін на бензин А-92 в Україні (грн/л) за період 2021–2025 років. Джерелом даних є Консалтингова група А-92 (A92 Consulting Group). Для перехресної перевірки рівнів і загального тренду використовувались офіційні місячні ряди Державної служби статистики України [7]. Таке поєднання оперативних щоденних даних та офіційного місячного бенчмарку забезпечує як високу часову роздільність для нелінійного аналізу, так і надійну зовнішню валідацію рівнів.

Візуальний аналіз динаміки підтверджує нестаціонарність рівня та наявність стійкого висхідного тренду з короткостроковими квазіперіодичними коливаннями (“сходинки”).

Аналіз стандартизованих прибутковостей та ковзної волатильності виявив стаціонарність прибутковостей та кластеризацію волатильності (“кластерування” ризику).

Порівняння емпіричного розподілу прибутковостей із теоретичним нормальним розподілом показало, що екстремальні зміни ціни трапляються частіше, ніж передбачає нормальна крива (наявність “товстих хвостів”). Це свідчить про непридатність стандартних статистичних моделей і необхідність врахування надлишкової волатильності.

Побудова фазових портретів динаміки ціни дозволила візуалізувати внутрішню геометрію процесу. На відміну від чистого випадкового блукання та хаотичних атракторів Лоренца/Рьосслера, траєкторія ціни має чітку напрямленість та обмеженість коливань, що свідчить про наявність стійкого тренду.

Поведінка системи має більшу схожість із процесом Орнштейна–Уленбека, де випадкові збурення врівноважуються силою повернення до середнього рівня. Реальна фазова траєкторія є об’ємною та має “спіраль тренду”, що вказує на переважно детермінований характер процесу з домішками стохастичних коливань.

Проведений комплексний аналіз підтвердив, що динаміка цін на бензин А-92 в Україні є складним стохастичним процесом з вираженими нелінійними та трендовими властивостями. Ціновий ряд демонструє стійкий висхідний тренд (нестаціонарність). Прибутковості є стаціонарними, але мають “товсті хвости”, що порушує припущення про нормальний розподіл. Автокореляційний аналіз підтвердив наявність “довгої пам’яті” у волатильності (кластеризація ризику). Фазові портрети показали, що поведінка ціни не є чистим випадковим блуканням, а відображає структурований, частково детермінований процес, який має топологічні ознаки, схожі з процесом Орнштейна–Уленбека.

Це дослідження обґрунтовує доцільність використання методів нелінійної динаміки для аналізу енергетичних ринків, що є необхідним для підвищення точності прогнозів і розробки адаптивних стратегій ціноутворення та державного регулювання.

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ ТА СУЧАСНІ ВИКЛИКИ ДЛЯ МАЛОГО Й СЕРЕДНЬОГО БІЗНЕСУ

А Трохименко — вт, 06 січ 2026 00:00:00 +0200

Сектор малого та середнього підприємництва складає одну з системоутворюючих складових функціонування вітчизняної макроекономічної системи, що відповідним чином втілюється у кількості зайнятих осіб та загальному рівні ділової активності у межах національної економіки. Варто зазначити, що ефективне функціонування та розвиток малого та середнього бізнесу (далі – МСБ) напряму залежить від стабільності чинників зовнішнього середовища, що на сьогоднішній день є складною та багатоаспектною проблемо, яка лише поглиблюється фактом дії правового режиму воєнного стану.

Одними з найбільш помітних проблем зумовлених дією воєнного стану у рамках функціонування МСБ стала [1]: фізичне руйнування виробничого та адміністративного потенціалу, масові процеси релокації, розрив логістичних ланцюгів, дефіцит кадрового ресурсу та зниженням купівельної спроможності населення.

У межах даного дослідження пропонуємо диференціювати ключові проблеми функціонування МСБ за фінансово-економічними, соціально-політичними та регуляторними.

До проблем фінансово економічного характеру варто віднести наступні:

Високий рівень податкового навантаження та складність адміністрування (окрім загального негативного впливу високих податкових ставок значною проблемою залишається питання адміністрування податків, що виявляє себе у непередбачуваності змін податкового законодавства, посиленні контрольних заходів, низькій ефективності комунікаційної взаємодії між МСБ та податковими органами). За даними опитувань, 44 % підприємців вважають податкову звітність обтяжливою, а лише 19 % довіряють органам податкової служби [2].
Нестабільність макроекономічного середовища (високий ступінь вразливості вітчизняної економіки до внутрішніх та зовнішніх шоків, активні інфляційні процеси, втрата активів та обмежений доступ до ресурсної бази внаслідок активних бойових дій поява додаткових витрат, пов’язаних із релокацією та дією інших форс-мажорними обставин) [3].
Обмежений доступ до залучення фінансових ресурсів (відсутність доступних програм кредитування бізнесу, низький рівень довіри банків до МСБ, низький рівень розвитку вітчизняного фінансового ринку та культури фінансового планування серед підприємців).

До проблем соціально-політичного характеру варто віднести наступні:

Вплив воєнного стану та активних бойових дій (руйнування інфраструктури, обмеження переміщення товарів, зниження попиту через міграцію населення та недоступність окремих регіонів обмежені можливості до планування основної діяльності).
Корупція (проявляється у дозвільних процедурах, земельних питаннях, податкових перевірках та державних закупівлях, низький рівень ефективності антикорупційних органів та загальної спроможності судової системи до протидії корупційним практикам).

Індекс сприйняття корупції (CPI) демонструє повільне, але помітне покращення інституційної спроможності держави. У 2020–2021 роках показник залишався стабільним на рівні 33 балів, а у 2022 році зберігся без змін, хоча Україна піднялася на одну позицію в рейтингу. Важливий прогрес відбувся у 2023 р., коли CPI зріс до 36 балів (104-те місце), що стало наслідком посилення антикорупційних інституцій та зближення з ЄС. У 2024 р. індекс незначно знизився до 35 балів, але залишився вищим за довоєнний рівень, що свідчить про збереження реформаторського курсу та підвищення довіри з боку інвесторів. [3]

Соціальна нестабільність та низький рівень доходів населення (низький рівень доходів населення напряму впливає на об’єктивні спроможності МСБ до реалізації продукції, спричиняючи істотне скорочення обсягу продажів та скорочення масштабів діяльності).
Інвестиційний та регуляторний контекст (ефективність МСБ напряму пов’язана з інвестиційним кліматом та інституційною спроможністю держави, визначаючи як спроможність бізнесу до залучення інвестиційного ресурсу, так і привабливість національного сектору МСБ до залучення інвестування з боку іноземних партнерів).

Прямі іноземні інвестиції (FDI) в Україні демонстрували значні коливання під впливом глобальних криз, пандемії та війни: з 4,46 млрд дол. США у 2018 р. вони зросли до 5,86 млрд у 2019 р., але різко скоротилися у 2020 р. Через повномасштабну війну приплив інвестицій знову знизився у 2022 р., проте у 2023 р. відбулося часткове відновлення (4,25 млрд дол. США). У 2024 р. FDI зменшилися до 3,98 млрд, переважно за рахунок реінвестованих доходів. У цілому така динаміка відображає поступову адаптацію бізнесу та поступове відновлення інвестиційної активності попри наявність високих ризиків [5].

Війна 2022 року стала каталізатором динамічних змін, що втілилися у різкому падінні продажів і порушенні логістичних процесів, що змусило сектор МСБ до активного впровадження сучасних адаптаційних стратегії. За даними World Bank [6]:

36 % фірм шукали нових клієнтів поза традиційними ринками;
41 % запровадили цифрові інструменти;
17 % змінили асортимент продукції.

Особливо активно розвиваються оборонний сектор, фармацевтика та енергетика. Підприємства переорієнтовують ресурси на виробництво критично необхідних товарів, забезпечуючи економічну стабільність та національну безпеку.[6]

Таким чином, розвиток малого та середнього підприємництва в Україні обмежується економічними, соціальними, політичними та регуляторними чинниками. Тіньова економіка, високі податки, бюрократія, корупція та воєнні ризики формують середовище невизначеності.

Водночас досвід війни показав, що українські підприємства здатні до швидкої адаптації, пошуку нових ринків збуту, активному впровадженні цифрових технологій, зміні логістичних ланцюгів та переорієнтації на внутрішній попит.

Підсумовуючи вищевикладене, забезпечення сталого та стабільного розвитку потребує забезпечення транспарентного та прогнозованого регуляторного середовища, ефективного контролю над корупцією, підтримки інноваційних процесів та цифровізації. В свою чергу, з боку підприємницького сектор важливим залишається спроможність до забезпечення гнучкості управлінської системи, розвитку адаптивних властивостей та забезпечення ефективності стратегічного планування в умовах нестабільності зовнішнього середовища.

РИЗИКИ В СИСТЕМІ ФІНАНСОВОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ З ВИРОБНИЦТВА ТА ТОРГІВЛІ МЕДОМ

О Усик — вт, 06 січ 2026 00:00:00 +0200

Фінансова безпека підприємства це такий фінансовий стан підприємства, який характеризується достатністю наявних та потенційних ресурсів для виконання всіх видів фінансових зобов'язань підприємства в умовах наявних ризиків та непередбачуваності середовища діяльності.

Сама природа фінансової безпеки закладена в циклі товарного обігу. Так, на кожному етапі класичного циклу товарного обігу виникає сукупність ризиків, які впливають на як на стійкість виконання наступних етапів циклу, так і на обсяги капіталу в цілому (рис.1).

Рис. 1 - Ризики етапів формування капіталу

Фінансовий ризик в економічній науці трактується як ймовірність втрат фінансових ресурсів (доходу, прибутку, власного капіталу, функціонуючого капіталу) в невизначеному середовищі господарської діяльності. Інша група науковців притримується думки, що фінансовий ризик – це ймовірність втрат у всіх видах діяльності підприємства (фінансовій, операційній, інвестиційній). Таке широке трактування фінансового ризику обумовлене тим, що в у всіх видах діяльності, де виникає ймовірність втрати грошових засобів із-за стану невизначеності ціни активів, дій контрагентів, змін ринку, дій конкурентів тощо. Суб'єкт економічної діяльності може втратити грошові кошти, а відповідно, отримати грошові втрати, що по суті засвідчує наявність фінансового ризику.

Фінансовий ризик є наслідком та невід'ємним елементом економічного ризику. Економічний ризик – це ймовірність втрати ресурсів, доходів або понесення додаткових витрат. Тобто, сутність економічного ризику відображає стан, пов'язаний з умовами невизначеності при необхідності здійснення управлінського вибору із множини можливих альтернатив і пов'язаний з ресурсами (можливість втрати, псування ресурсів) та невизначеністю умов формування відносин на всіх етапах діяльності підприємства. Отже, економічний ризик пов'язаний з ресурсами (матеріальними, людськими, інформаційними, компетентнісними), а фінансовий ризик – це ймовірність виникнення подій , які вплинуть на зміну обсягу та структури фінансових потоків підприємства. Це ризики, інструментом реалізації яких є вартість, тарифи, ставки тощо. Фінансові ризики відображаються через фінанси та виникають при їх функціонуванні (формуванні, використанні, перерозподілі). В практичній площині розуміння, фінансові ризики – це можливість втратити гроші в господарських процесах, пов'язаних з формуванням джерел фінансування діяльності підприємства (в пасивах балансу), так і при формуванні та використанні ресурсів, майнових прав (активу) підприємства.

В науковій та навчальній літературі питання класифікації фінансових ризиків є достатньо представленим та глибоко дослідженим. Потреба в подальшому оцінюванні рівня фінансової безпеки підприємств обумовлює необхідність в доповненні існуючої класифікації ризиків ознакою частоти настання збитків та розподілу ризиків за розмірами збитків на малі, середні, великі та катастрофічні.

Щодо оцінювання фінансового ризику, то варто зазначити, що природа його походження пов'язана зі сукупністю зовнішніх та внутрішніх умов діяльності підприємства, суб´єктивними та об´єктивними причинами. А результати їх впливу відображаються на зміні стану активів, пасивів та фінансових результатів підприємства. Отже, всі ризики, які супроводжують діяльність підприємства, впливають на стан та структуру балансу та фінансової звітності підприємства.

Фінансова безпека підприємства може змінити свій стан і під впливом фінансових ризиків формування джерел фінансування, які є результатом змін зовнішніх та внутрішніх умов діяльності підприємства і які впливають на фінансовий стан підприємства.

Основними видами ризиків, які впливають на стан та безпеку використання активів підприємства, є цінові, валютні, ризик ліквідності, зміни ринкової вартості тощо. Сукупність ризиків втрат та збитків ресурсів, майнових прав та цінностей зменшує фінансові джерела розвитку та, залежно від їх розміру, може впливати на стан фінансової безпеки підприємства.

Із сукупності представлених ризиків вочевидь випливає значний вплив на стан фінансової безпеки ризиків, пов'язаних із поведінкою власників, процентними ставками за кредитами, рівнем платоспроможності підприємства.

Значний вплив на стан фінансової безпеки мають умови невизначеності, які впливають на обсяги чистого доходу від реалізації продукції. Такі умови характеризуються невизначеністю стану ринку, обумовленою впливом конкурентних дій, обсягів та структури попиту, ціновими змінами тощо (табл. 1).

Таблиця 1 - Ризики формування дохідності діяльності підприємства

Стаття	Ризики
Чистий дохід від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг)	Ризик невизначеності
Собівартість реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг)	Цінові ризики, втрати у виробництві

Виробництво меду відноситься до тих видів економічної діяльності, які супроводжуються сукупністю об'єктивних, суб'єктивних ризиків В науковій літературі всю сукупність ризиків виробництва меду поділяють на:

ризики непереборної дії: несприятливі природні умови (спека, холод, надмірні опади);
хвороби бджіл;
політичні ризики (війна);
суб'єктивні ризики (фальсифікація (підробка, зміщування з іншими продуктами), нагрівання меду (призводить до втрати ферментів та вітамінів), неправильне зберігання (в умовах високої вологості або надмірної сухості);
економічні ризики (ціни на мед, попит, пропозиція меду, конкуренція, канали реалізації, логістика, підприємницька активність).

Отже, з метою зменшення ймовірності збитків, які можуть виникати в процесі діяльності з виробництва та торгівлі медом, суб'єкти підприємництва, щонайперше, реалізують політику диверсифікації, розширюючи свою діяльність тими видами, які формують повний ланцюг формування доданої вартості меду для споживача (виробництво, фасування, транспортування, торгівля тощо). Така політика дозволяє зменшити витрати в ціні меду, контролювати якість меду в ланцюгу його постачання та умови його зберігання, зменшити ймовірності фальсифікації тощо.

За трактуванням автора фінансовий ризик є результатом наслідків операцій не лише з фінансовими активами, але і бізнес-процесів, результати яких оцінюються сукупністю фінансових показників. Отже, автор в певній мірі допустимості нівелює межі між фінансовими та економічними ризиками, розглядаючи фінансові ризики з позицій оцінювання рівня фінансових втрат від фінансових та господарських операцій.

БАР’ЄРИ ВИХОДУ УКРАЇНСЬКИХ КОМПАНІЙ НА ЗОВНІШНІ РИНКИ

М Хімчук , Г Жалдак — вт, 06 січ 2026 00:00:00 +0200

Вихід українських підприємств на європейський ринок відкриває безліч нових можливостей для українських підприємців, а також ставить перед ними значні виклики. Розширюючи географію своєї діяльності, українські компанії можуть збільшити свою клієнтську базу, отримати доступ до передових технологій та інновацій, а також скористатися різними можливостями для розвитку. Однак цей процес супроводжується істотними політичними та регуляторними бар'єрами ринку Європейського Союзу та інших країн світу [1]. В умовах мінливої економіки, міжнародної конкуренції та технологічних проривів експорт став би каталізатором зростання й довгострокової стабільності [7, 2]. Враховуючи, що у 2025 році експорт є ключовою стратегією виживання та масштабування для більшості українських компаній тематика є актуальною, а визначення бар’єрів виходу на зовнішні ринки потребують подальшого, більш глибокого розгляду.

В умовах глобалізації діяльність господарюючих суб’єктів з освоєння зовнішніх ринків визначаються сукупністю вхідних бар’єрів, створених національними або іноземними виробниками, урядами іноземних країн, а також пов’язаними з природними характеристиками (ресурсами та технологіями), що можуть впливати на формування нових перешкод або підсилювати існуючі [4]. Далі виділимо основні з них:

Особливості стандартизації та технічного регулювання. Щодо технічних стандартів, то існує безліч вимог, яким повинні відповідати товари та послуги, що експортуються до ЄС. Ці стандарти можуть значно відрізнятися від українських, тому адаптація до нових вимог може вимагати значних зусиль та інвестицій. Крім того, санітарні та фітосанітарні стандарти в ЄС є надзвичайно суворими. Ці стандарти мають на меті захист здоров'я людей, тварин і рослин, тому українські виробники повинні дотримуватися цих правил, щоб отримати доступ до європейського ринку. Процедури сертифікації є ще одним бар'єром, з яким стикаються українські компанії. Щоб отримати доступ до європейського ринку, українські підприємства часто мають пройти складні та тривалі процеси сертифікації. Це може бути надто дорогим і тривалим, що ускладнює конкуренцію з європейськими компаніями [6].
Митні обмеження також можуть становити проблему для українських експортерів. Так, впроваджені ЄС у 2022 заходи тимчасової лібералізації торгівлі продовжили до 5 червня 2025 року, однак із певними обмеженнями. Тарифні заходи (мита та квоти) для товарів українського походження були призупинені для всіх товарів за винятком семи. Рішення розглядалось як тимчасовий компроміс на рік, що сприятиме новому механізму в рамках Угоди про Асоціацію. Сім товарів, щодо яких є обмеження від ЄС - яйця, цукор, овес, кукурудза, крупи, мед та м'ясо птиці. У 2025 році (до 5 червня) можна було експортувати до ЄС 5/12 від середньорічних обсягів експорту за період з 2021 до 2023 року. У разі перевищення цих обсягів Єврокомісія зобов'язана була відновити квоти (на практиці це означає автоматичне відновлення мит). Наприклад, вже 19 червня 2024 року Єврокомісія застосувала механізм автоматичного повернення тарифних квот щодо українського вівса і до 5 червня 2025 року застосовується тарифна квота. Така ж акція була і щодо яєць та цукру, але діяла лише до кінця 2024 [3, 5]. У деяких випадках обмеження можуть збільшити вартість товарів для українських експортерів, зробивши їх менш конкурентоспроможними на європейському ринку [5].
Захист інтелектуальної власності — ще один важливий аспект, який вимагає уваги від українських компаній. Є чітке законодавство щодо захисту патентів, авторських прав та торговельних марок в міжнародному контексті. Українські компанії повинні ретельно вивчити ці правила та дотримуватися їх, щоб захистити свої інновації та бренди від несанкціонованого використання. Недотримання цих норм може призвести до серйозних юридичних проблем та фінансових втрат.
Звертаючи увагу на геополітичні фактори, такі як війна в Україні та напруженість між Україною та росією, загалом матимуть негативний вплив на доступ українських компаній до певних частин зовнішнього ринку, а це може зменшити зацікавленість міжнародних партнерів у співпраці з українськими компаніями. Якщо ж брати до уваги ринки Азії, то там серед головних особливостей – культурна складова, висококонтекстний ринок, високі очікування до сервісу, естетики упаковки. Локальна конкуренція часто виграє завдяки довірі та репутації. Наприклад, у Японії дуже важливо враховувати візуальний смак людей. Тому навіть пакування там у деяких випадках є частиною культури, а не просто тара для товарів. У країнах Близького Сходу краще працюють продукти преміумсегменту, є високі критерії до локалізації та особливості маркетингу, складна система дистрибуції через агентів [2].

Отже, вихід на європейський ринок є важливим кроком для українських компаній, що відкриває нові можливості для зростання та розвитку. Врахування бар’єрів, а також ризиків, які з ними пов’язані, є ключовими факторами успішного виходу на європейський ринок чи інший зовнішній ринок. Українські підприємства, які зможуть мінімізувати економічні ризики та адаптуватися до умов ведення бізнесу в ЄС, матимуть значні шанси на успіх. Однак для успішного виходу на цей ринок необхідно враховувати низку культурних та соціальних ризиків. Відмінності в бізнес-культурі, мовні бар'єри, відмінності в цінностях та очікуваннях, дискримінація, соціальні та культурні відмінності, а також недостатня обізнаність про український ринок — все це може стати серйозними перешкодами на шляху до успіху. Українські компанії повинні бути готовими до цих викликів і розробляти стратегії для їх подолання, тому що розширення бізнесу за межі України – це не просто додаткова можливість для розвитку, наразі це вже стратегічна потреба.

ПОВОЄННА ТРАНСФОРМАЦІЯ БІЗНЕС-МОДЕЛІ МІНІ-ПЕКАРНІ ЯК ІНСТРУМЕНТ РОЗВИТКУ МАЛОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА У ПРИФРОНТОВІЙ ЗОНІ

В Чередніченко — вт, 06 січ 2026 00:00:00 +0200

Значущість малого підприємництва хлібопекарського сектору стрімко зросла саме у прифронтовій зоні України, оскільки за рахунок гнучкості та більш швидкої адаптивності міні-пекарні здатні забезпечити локальну продовольчу безпеку та економічну активність у прифронтових містах. Близькість до потенційного споживача обумовлює вигідні умови для своєчасного та швидкого реагування на зміни попиту відповідним асортиментом продукції, який враховує особливості потреб прифронтових міст.

Втім, саме мале підприємництво є найбільш вразливе у наслідок впливу постійної фізичної небезпеки, обмеженості ресурсів та логістики, локальності ринку збуту тощо. Бізнес-моделі міні-пекарень, що засновані на відомих виробничих моделях із фізичними точка реалізації та локальним ринком збуту, в прифронтових містах не є достатньо ефективними.

Крім того, треба враховувати, що адаптація та трансформація її архітектури відбуватиметься в основному власним коштом, оскільки саме прифронтові території суттєво обмежені у державній підтримці бізнесу та міжнародній допомозі. Вдалі практики антикризового менеджменту періоду пандемії також вимагають коригувань та уточнень відповідно до умов воєнного часу.

Наразі виживання та дохідність забезпечується не виробничим ефектом масштабування, а досягенням ефектів від диференціації, забезпечення варіативності та альтернативи за умов стійкості операційної діяльності якомога довший період. Зауважимо, сама прифронтова зона також ділиться на території із різним рівнем фізичної небезпеки, довжиною та стабільністю логістичних ланцюгів, попитом, доступністю до ресурсів, можливостями утримання персоналу тощо. Що в цілому значно диференціює умови функціонування малого підприємництва.

Базовою стратегією для будь-якої бізнес-моделі прифронтової зони є виживання. За умов досягнення стійкості на певний період часу, архітектуру моделі необхідно планувати із властивостями системної адаптації на короткостроковий та довгостроковий періоди до досягнення максимально можливої життєздатності системи у воєнний та повоєнний періоди. Формування бачення повоєнної бізнес-моделі повинно передувати обгрунтуванню її архітектури у воєнний час. Оскільки вектор прийнятих рішень та дій формуватиметься не від точки забезпечення виживання та розвитку бізнесу у воєнний період до диверсифікації та масштабування у повоєнний період, а навпаки, бачення майбутньої бізнес-моделі у повоєнний період стає ціллю та від неї будується дороговказ на поточний момент.

Отже, загальне формування бачення повоєнної бізнес-моделі міні-пекарні визначається умовами військової діяльності, необхідністю забезпечення базового попиту та соціально-економічних обмежень конкретної території та сфери сільськогосподарської діяльності і супутніх їй. При цьому, до основних учасників процесів долучаються субʼєкти різних форм самоорганізації в суспільстві, зокрема, волонтери, міжнародні організації підтримки, мікро-громади, фонди, пункти незламності та інші. Саме потужна самоорганізація у суспільстві стала запорукою витримки у кризовий період, коли держава не може вчасно та відповідно реагувати на виклики по всіх території країни.

Загалом, будь-яка бізнес-модель визначає уявлення про спосіб формування цінності на ринку для певного споживача за рахунок інтеграції таких основних складових як: бізнес-ідеї, виробничі лінії, менеджмент, сервісні моделі, продуктові лінійки, моделі взаємодії з клієнтами та партнерами, канали збуту, бізнес-процеси, ресурсна база та інші. Саме зазначені складові бізнес-моделі міні-пекарні зазнають трансформації у відповідь на зовнішній вплив чи відповідні внутрішні збурення системи з метою забезпечення автономності функціонування шляхом розбудови резервих та локальних мереж, активного впровадження цифровізації ключових процесів. При цьому, запорукою успіху трансформації стає саме постійність змін, що гнучкі та оперативно рухаються у напрямку інновацій, здатність швидко мобілізувати ресурси та наявність побудованої мережі підтримки (матеріальної та нематеріальної). Безперебійність виробничих циклів (ліній) міні-пекарень забезпечується енергоефективністю, ресурсною достатністю, глибоким вивченням потреб попиту та мобільністю персоналу. Вкрай важливо вчасно попереджати зміни споживання за асортиментними групами з метою забезпечення виробництва і реалізації без залишків. Для цього необхідно формувати профіль споживача не як покупця продукції, а вже як соціального партнера, який підтримує соціально-економічну активність прифронтової території. Залишається складним питанням доступність продукції у прифронтових містах, що виступає фактором продовольчого виживання суспільства окремої території. Тому трансформація асортименту продукції відбувається за новими вимогами воєнного часу.

МАЛИЙ ТА СЕРЕДНІЙ БІЗНЕС ЯК ДЕТЕРМІНАНТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІЙ

А Шило — вт, 06 січ 2026 00:00:00 +0200

Малий та середній бізнес (МСБ) є важливим чинником розвитку територій, оскільки його діяльність впливає на численні аспекти економічного, соціального та інфраструктурного розвитку регіонів. У цьому контексті актуальним є дослідження того, яким чином МСБ сприяє зміцненню економічної стабільності, створенню робочих місць, розвитку інфраструктури та підтримці локальних ініціатив.

МСБ виконує низку ключових функцій у соціально-економічному розвитку країни та її регіонів:

– стимулювання конкуренції та демонополізація економіки, що сприяє формуванню нових ринкових суб’єктів, орієнтованих на попит і конкурентні переваги;

– включення у господарський оборот різноманітних ресурсів, таких як матеріальні, природні, фінансові, людські та інформаційні, які часто залишаються поза увагою великих корпорацій;

– підвищення ефективності ринкових процесів, забезпечення гнучкості структури ринку, регулювання попиту, пропозиції та цін, а також компенсація втрат, що виникають під час реструктуризації великих підприємств;

– звільнення великих компаній від виробництва дрібносерійної або малорентабельної продукції, що дозволяє їм зосередитися на пріоритетних напрямках та підвищити ефективність;

– створення нових робочих місць, зокрема для працівників, що вивільняються під час реструктуризації великих підприємств;

– підтримка розвитку середнього класу та активності населення, що є основою економічних реформ і стабільності суспільства;

– зменшення соціальної напруги, шляхом зниження нерівності та підвищення рівня доходів населення;

– підвищення гнучкості економіки, що дозволяє їй адаптуватися до умов відкритого ринку та швидких змін кон’юнктури;

– внесок у демократизацію та вдосконалення системи економічного управління, що сприяє більш ефективному функціонуванню ринкових механізмів.

Водночас МСБ в Україні стикається з численними перешкодами, які обмежують його вплив на регіональну економіку та стабільність. Нестабільність політичного та економічного середовища сповільнює розвиток малого і середнього бізнесу, а в деяких випадках повністю стримує його активність. У таких умовах створення ефективної державної політики підтримки підприємництва є критично важливим для забезпечення сталого регіонального розвитку та підвищення добробуту населення.

Завдяки своїй гнучкості та здатності швидко реагувати на зміни, МСБ відіграє вирішальну роль у відновленні економічної активності, особливо в кризові періоди. Посилення його впливу потребує створення сприятливого бізнес-середовища, підтримки інноваційної діяльності та розширення доступу до фінансових ресурсів. Таким чином, малий та середній бізнес виступає не лише детермінантою розвитку територій, але й запорукою їхньої стійкості та довгострокового процвітання.